Насамперед, що таке сильфіда. Сильфи, сильфіди (франц. sylphes, ж[іночий] р[ід] sylphides…), як пояснює Словник іншомовних слів (Київ, 1974), “…у повір’ях багатьох європейських народів один з видів ельфів – духів повітря”.
Сильфіда – це істота вигадана, примарна і водночас ідеал, до якого мужчина прагне все життя. За такою ідеальною жінкою тужив Іван Франко. І шукав… Про це він болісно говорить у вірші “Тричі мені являлася любов” (“Третій жмуток” ліричної драми “Зів’яле листя”):
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Несміливою “лілеєю білою”, першим незабутнім коханням була Ольга Рошкевич, яка, однак, у вересні 1879-го вийшла заміж за о. Володимира Озаркевича (брата Наталії Кобринської) і яку, за словами одного з франкознавців, Франко “шукав… в інших жінках”. Вслід за нею:
Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
Мені не жить, тож най умру одна!
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,
Впивається її красою зір.
Та разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір…
Тими наступними сильфідами, і теж, як українка Ольга Рошкевич, цілком реальними, були дві польки: “горда княгиня” Юзефа Дзвонковська (1862–1892), котра померла від сухот, і вродлива, але холодна, цілком байдужа до поета (“женщина чи звір”), Целіна Журовська, в заміжжі – Зигмунтовська (1856–1941).
Поетична драма “Зів’яле листя” з’явилася 1896 року – через десять літ після вінчання в Києві з “східнячкою” Ольгою Хоружинською, якій поет (щойно виповнилось дев’ять місяців їхнього подружнього життя) присвятив вірша, дякуючи “…за дар малий, а безцінний твій, / Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій…”
І це природно. Шукаючи сильфіду й усвідомлюючи, що навряд чи знайде її в Галичині, Франко одружився з Ольгою Хоружинською – насамперед з політичних мотивів, з почуття соборності: Схід і Захід разом. Це була світла жінка з вищою освітою (закінчила в Харкові Інститут шляхетних дівчат і Вищі жіночі курси в Києві), патріотка, проте спадкова нервова хвороба, яку посилила трагічна смерть найстаршого сина Андрія в квітні 1913 року, частково побутові негаразди, призвели до того, що в грудні 1914-го Франко віддав її до шпиталю на вулиці Кульпарковій, де вона пробула чотири роки, вийшла звідти 1918 року, коли чоловіка вже давно не було в живих…
Реальність завжди залишається реальністю, а мрія – мрією. Хоча інколи вони поєднуються, про це пізніше. А тепер – “Фантазія” французького поета й есеїста Жерара де Нерваля (1808-1855):
І біла жінка з чорними очима,
У старовиннім строї край вікна…
Здається, я дорогами земними
Колись стрічав її! – і знов вона…
Книжні ремінісценції про “білу даму” навіяли і вірш Богдана Лепкого, в якому він смиренно зазначає: “Не прошу любові ані ласки” (цикл “Intermezzo”, 1922), лише заклинає:
Будь мені як тая біла дама,
Що по замку в тиху північ йде,
Будь мені неначе скарб Сезама, –
Ключ пропав… Ніхто не віднайде…
Це і є стремління до ідеалу, пошуки його, прагнення, щоб кохана відповідала уяві свого обранця. Той же Богдан Лепкий пише: “Коли ти, мила, дійсно з неба родом, / То чистою останешся навіки…” Але де вона, ця мила?
Не знаю, де вона і як її назвати,
Який у неї голос, плач і сміх,
Не знаю, чи стріну її, щоб розказати
Свій біль найтяжчий і найгірший гріх.
А все ж таки за нею я скучаю
На самоті і в час гучних забав,
Серед степу і в калиновім гаю –
Немов мені хтось моє щастя взяв.
І тільки іноді в вечірнюю годину,
Коли в душі настане тишина,
Коли я шум і гамір світа кину, –
Здається, ніби при мені вона.
Здається, ніби синіми очами
Вдивляється у душу, ген на дно,
І промовляє тихими словами
Так, як колись давно-давно-давно.
Або візьмемо нашого сучасника – поета із Закарпаття Петра Скунця. Ще зовсім молодим (1964 рік) він писав:
Дружино мила…
Я ще нежонатий,
А про дружину думаю,
немов
Плоди своєї мрії пожинати
Я забажав,
хоч мрії не знайшов…
Сильфіда й далі бентежить уяву чоловіків.
Для двадцятип’ятирічного льотчика і незадовго славного письменника Антуана де Сент-Екзюпері “та, яка потрібна, складається з двадцяти жінок…” – писав він з Парижа до матері.
І її шукають. Джакомо Казанова уславився своїми любовними перемогами (підкорив сто тридцять дві красуні), але так і не знайшов єдиної, помер наодинці, описавши перед тим у 12-ти томах свої пригоди, між ними і ту, яку мав у Львові з цнотливою сільською дівчиною – звісно, як це він здебільшого робив, за винагороду: заплатив її батькові сто флоринів.
“Любов до жінок, несвідома і майже безособова, – пояснює Андре Моруа, – не завжди є ознакою непостійності чи легковажного марнотратства почуттів; навпаки, її викликає вперте прагнення знайти сильфіду, яка приходить у наші сни і вимисли нашої юності і яку не може замінити ні одна з реальних жінок”.
Одним словом, незвичайну силу має уявна кохана, яку Петрарка і Данте, та й наш Франко, бачили в конкретних жінках, але на відстані; Нарваль і Лепкий – у вікнах старовинних замків; Гейне – на морському дні. (Див.: Гейне Г. Вибрані поезії / За редакцією Л. Первомайського. К.: Держ. вид-во худ. л-ри, 1955. С. 114–115).
До інших сильфіди навідувались у снах, про що згадує Андре Моруа в есеї про Шатобріана. І не тільки до Шатобріана…
