Сергій Авдєєв – український Містер Ікс

Нещодавно відсвяткував ювілей український артист музичної комедії, співак (баритон), соліст-вокаліст Київського національного академічного театру оперети, народний артист України Сергій Авдєєв. “Один з найяскравіших солістів театру. За роки роботи в Національній опереті України Сергій Авдєєв розкрив себе як талановитий і високопрофесійний актор, створивши цілу галерею яскравих сценічних образів, яким завжди надавав виразної й завершеної сценічної форми”, – зазначено на офіційному сайті театру. Виступає також у концертних програмах із класичним і сучасним репертуаром. Сьогодні пан Сергій – гість “СП”.

— Яким був Ваш шлях до Київського театру оперети?
— У дитинстві я співав у дитячому хорі в Черкасах. Мене навіть порівнювали з Робертіно Лоретті. Але у 8 класі почалася підліткова мутація голосу, який змінювався просто під час одного концерту. Дитинство скінчилося. Якщо у більшості голос зникає на 2-3 роки, то у мене він зник на 15 років і з’явився лише у 28.
Отримав дві освіти – закінчив Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана та Київське інженерне зенітно-ракетне училище. А коли відчув, що знову можу співати, то вступив до Київської консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). У чині капітана демобілізувався, бо такі поняття, як консерваторія і військова служба, несумісні. Після консерваторії ще п’ять років навчався у приватній оперній студії. А потім зрозумів: якщо хочеш, щоб голос удосконалювався, розвивався, – треба йти до професійного колективу.
Оперета подобалася мені завжди, адже тут є можливість поєднувати вокал із драматичною грою. Прийшов до театру на прослуховування, що проходило в два тури: спочатку в супроводі фортепіано, потім – оркестру. Я заспівав арію Містера Ікса з однойменної оперети Імре Кальмана та арію Роберто з опери Петра Чайковського “Іоланта” – і мене взяли до театру. Це був 2002 рік.
— Яка вистава була прем’єрною?
— Першою була оперета “Циганський барон” Штрауса. Я грав графа Омоная, а народний артист України Сергій Павлінов – мого сина Барінкая. Щоб зменшити різницю у віці, мене загримували, приклеїли вуса. На сцені я ходив повільно, поважно, намагався говорити густим голосом, адже я батько (усміхається).
Зізнаюсь: було страшно, дуже хвилювався. Звісно, хвилювання потрібне, коли ти виходиш на сцену, воно допомагає отримати кураж. Але якщо хвилюєшся надто сильно, то таке почуття може паралізувати роботу зв’язок і тіла. Як сьогодні пам’ятаю свій перший вихід: була масова сцена, хор, балет, усі мої партнери, надзвичайно хвилююча мить.
З часом поступово страх зник, але хвилюєшся щоразу і донині. Чи не підведуть голос і пам’ять, адже треба тримати в голові чимало тексту, бо задіяний у багатьох виставах, і не лише в Театрі оперети, а ще й в оперній студії Національної музичної академії, де співаю Фігаро (“Севільський цирульник”), Жермона (“Травіата”), Онєгіна (“Євгеній Онєгін”), Енріко (“Дзвіночок”).
Коли я прийшов до оперети, головним режисером був Сергій Костянтинович Сміян. Пам’ятаю, під час першої репетиції вистави “Циганський барон” мені було дуже важко, почував себе досить скуто, на репетицію прийшли майже всі артисти театру, щоб подивитися на новачка. Він підійшов до мене і сказав: “Сергію, я знаю, що в тебе все вийде, адже ти маєш серце. Не хвилюйся…” У складний момент він мене підтримав, дав надію, крила, а це надзвичайно важливо. Я запам’ятав його слова на все життя. І зараз граю у виставі “Таке єврейське щастя”, яку поставив Сергій Костянтинович. У цій виставі мій персонаж Льоша виконує дуже драматичний музичний номер “Стіна”. Переважно приурочуємо цю виставу до подій, присвячених Другій світовій війні.
Після Амоная був князь Орловський у “Летючій миші”, потім “Сільва”, “Маріца”, знову “Летюча миша”, де вже я почав грати Айзенштайна.
— А чи не складно було двічі увійти в одну річку (маю на увазі “Летючу мишу”)?
— Це зовсім різні ролі. У князя Орловського роль невелика. Головне завдання – заспівати вступну арію “Тост Орловського”, що є показовою для вокалу, це, в принципі, все. Потім цей персонаж бере участь лише у невеликих музичних епізодах.
А роль Айзенштайна велика, вона мені дуже подобається – і музика, і атмосфера, і драматургія. У будь-яку годину дня і ночі зможу вийти на сцену і зіграти без репетицій, можна сказати, це моя улюблена роль. Граю її і тепер.
— Ви народилися далеко від України. А чи не складно було опановувати українську мову, якою йде більшість вистав театру?
— Я народився на Далекому Сході. Моя мати корінна сибірячка, а родичі по батьковій лінії родом із Запорізької області. У 1920-ті роки волею долі багато українців опинилися на Далекому Сході. Я побував у тих краях приблизно 20 років тому, відвідав родичів і знову побачив садки вишневі та побілені хати, як в Україні.
Коли мені виповнилося шість років, родина переїхала в Україну. У Черкасах я закінчив українську школу, українською мовою володію вільно.
— А якою була перша повноцінна прем’єра?
— “Містер Ікс” Імре Кальмана, який мав вперше ставитися українською. Це було хвилююче, бо глядач звик до російського тексту, який виконував Георг Отс, саме з ним багато хто асоціював Містера Ікса.
Я першим заспівав арію Містера Ікса українською мовою. Було два україномовних лібрето. Перший варіант виявився невдалим, тому зробили новий переклад. Вийшло досить добре. Це дуже цікава і складна роль. Настільки мені відомо, і сьогодні ця оперета йде українською мовою лише в нашому театрі.
Поставив оперету художній керівник театру народний артист України Богдан Струтинський – дуже сильний і талановитий режисер. Він знає, як зробити виставу, чого вимагати від артиста. Це режисер, якому просто треба вірити – і вистава матиме успіх.
Після “Містера Ікса” були князь Данило у “Веселій вдові”, Барінкай у “Циганському бароні”, нова постановка “Маріци”, мюзикли, серед яких “Звуки музики” і “Цілуй мене, Кет!”.
— У “Циганському бароні” Ваш персонаж виїжджає на сцену на коні.
— Дійсно, це так, виглядає дуже ефектно. Проблема лише в тому, щоб у коня був спокійний норов. Під час першої чи другої вистави, коли я почав співати, кінь піді мною став нервувати. Зізнаюся, було не просто доспівати свій номер (усміхається).
— Напевно, важливою для артиста є фізична форма.
— Так, особливо для артиста оперети. Люблю спорт, це залишилося у мене від служби в армії. Коли є кілька вільних хвилин перед виходом на сцену намагаюся покачати прес, віджатися від підлоги. Якщо ти забув про фізичні вправи, то можеш ставити хрест на кар’єрі героя. Артист оперети має бути струнким, цього вимагає жанр. Спорт і оперета нероздільні.
— Співаєте в оперетах і мюзиклах. Відчуваєте відмінності?
— У класичних оперетах спів класичний, який нічим не відрізняється від оперного співу. Класичну оперету потрібно співати так само, як і оперу. Це навіть не обговорюється.
А мюзикли потребують іншої вокальної позиції. Є певні вимоги до співаків мюзиклу, певний стиль і його потрібно дотримуватися. Після мюзиклу голос треба відновлювати, повертати його до оперної позиції. У цьому складність і специфіка, але хвилюватися не потрібно. Якщо є міцна академічна постановка голосу, співаєш мюзикли без проблем.
Хоча мюзикл має певні труднощі, але цей жанр мені дуже подобається, особливо роль Петруччо у мюзиклі “Цілуй мене, Кет!”. Вона складна, 13 музичних номерів, багато драматичний тексту, але яка ж це чудова роль! Люблю мюзикли за драматургію, за драматичний текст. Це вистави, які потребують великої акторської майстерності. Цього в консерваторії не вчать. Тому за все, що я вмію в цьому жанрі, вдячний режисерам і власному досвіду, який здобув за ці роки, та інтуїції.
— Коли дивишся мюзикл “Звуки музики”, мимоволі згадуються події, що відбуваються в Україні останніми роками.
— Так, є такі паралелі. Посилює їх відеоряд, де показана Німеччина 30-років і сучасна Росія. Але головне в цій постановці, як і в усіх інших виставах нашого театру, – музика і сюжет.
— Кілька років тому Ви мали нагоду доторкнутися до української літератури і створити образ Богдана Хмельницького у виставі за романом Ліни Костенко “Маруся Чурай”.
— У цій ролі ми працюємо разом із народним артистом України Олександром Кравченком. Основний драматичний епізод ролі – це монолог Богдана Хмельницького на вірші Ліни Василівни. Хочу сказати про величезний вантаж відповідальності, коли виходиш на сцену читати цей монолог. Дуже вдячний колезі по сцені – народному артисту Миколі Бутковському, який мені допоміг у підготовці правильної інтерпретації цього монологу. Читати вірші – справжнє мистецтво. Для мене це надзвичайно хвилююча роль. Дякувати Богу, зробив усе як слід.
— Ви маєте досвід роботи в інших театрах?
— Продовжую співати в Оперній студії Національної музичної академії. Дуже люблю цю роботу, до того ж вона допомагає мені тримати голос у тонусі.
У Каунаському музичному театрі, з яким наш театр єднає давня творча дружба, “Севільського цирульника” виконують литовською мовою. А мене запросили, аби я до них приїхав і заспівав італійською. Це також цікавий творчий досвід.
Був із театром на гастролях у Румунії, Сербії, Угорщині. Публіка скрізь різна. Інколи граєш, а у відповідь – тиша. А іншого разу публіка заводиться з півоберту. Не сказав би, що українська публіка дуже відрізняється від західної. Глядач має розуміти текст, інакше йому важко реагувати на те, що відбувається на сцені. Знаючи це, коли ми були на гастролях у Румунії з виставою “Бал у Савої”, я вивчив одну ключову фразу із вистави румунською мовою: “Руки вгору!”. Йде вистава, на сцені кумедні смішні епізоди, а публіка мовчить. Але як тільки глядачі почули знайоме сполучення звуків, то в залі стався справжній вибух емоцій. А я сидів і чекав, коли закінчаться оплески, мети досягнуто (усміхається).
— Ми з Вами вже говорили про відмінності оперети й мюзиклу. Напевно, різниться і специфіка виконання оперети та опери?
— Безумовно, для співу опера складніша. Якщо порівняти загальну тривалість вокальних номерів у виставі, то опера буде далеко попереду. Щоб витримати голосове навантаження, опера потребує правильної та міцної вокальної техніки. Але не забуваймо, що оперета як жанр об’єднує, крім музики та співу, ще й пластику, слово та драматичну гру. Ось і вирішуйте, що складніше. Тому скажемо так: опера та оперета – це повноцінні, незалежні самодостатні жанри зі своїми завданнями та методами їх реалізації.
— У Театрі оперети сьогодні – крім оперет і мюзиклів – ставлять опери, балети, навіть драматичні вистави. Чи не забагато для одного театру?
— Політика театру – позиціонувати себе як театр різних жанрів. З цього приводу можуть бути різні думки, часом діаметрально протилежні. Але результат можна бачити за певними факторами. Якщо люди ходять до театру і зали повні – ми рухаємося у правильному напрямку.
Можна багато говорити про те, що оскільки ми Театр оперети, то повинні співати лише оперету. Однак, якщо подивимося на музичні театри Європи, то побачимо, що там співають усе, не створювати ж нам спеціально Театр мюзиклу чи Театр опери-буф.
Будь-який музичний матеріал для нас цікавий. Приміром, у нас є постановка опери “Севільський цирульник” з дуже цікавою інтерпретацією, де, до речі, наші артисти-вокалісти витримують оперне голосове навантаження в повному обсязі.
І драматичні вистави для нас цікаві як з точки зору матеріалу, так і з точки зору акторської майстерності. Актор росте від ролі до ролі. Таке жанрове багатство цікаве не лише для акторів, але й для глядачів. Коли я починав працювати в театрі, то до нас приходило по 30-50 глядачів, їх усіх збирали в центрі зали. А тепер аншлаги, квитки купують за два місяці до вистави.
— Завдяки чому вдалося цього досягти?
— Насамперед це заслуга керівництва театру та художнього керівника, народного артиста України Богдана Струтинського. Було вироблено стратегію розвитку театру, продумано рекламну політику. Це відразу вплинуло на імідж театру, касову виручку.
Наша мета — видавати високоякісний музичний продукт, який був би рентабельний, подобався глядачам. І процес постійного розвитку триває всі ці роки.
— Як переживаєте суворий карантин?
— Важко. Засумували за музикою, виставами. Голос потребує навантаження, треба співати щодня. Якщо такої можливості немає, то голос слабне. Тепер відновлюємо сили.
Після завершення суворих карантинних обмежень створили концерт “Від серця до серця”. Ініціатором цього проєкту став голов­ний диригент нашого театру Сергій Дідок. Він підібрав прекрасну музику, написав аранжування для невеликого складу симфонічного оркестру. Концерт вийшов камерним, родинним, поруч із публікою. Усі ми отримали від цього концерту величезне задоволення.
Дуже радий, що мене запросили до цього проєкту. Нашим зав­данням було показати, що українська пісня надзвичайно красива й мелодійна. У нас є що співати. Можемо українською музикою заповнити ефір будь-якого радіо.
Але, звісно, сумую за великою сценою. А якщо доводиться брати участь у проєкті, де поруч із тобою на сцені весь оркестр, це взагалі фантастика.
Зараз у театрі триває робота над мюзиклом “Доріан Грей”. Це дуже цікавий проєкт, у якому задіяно багато акторів. У мене невелика роль. Якщо дозволить епідеміологічна ситуація, то випустимо виставу в цьому театральному сезоні.
У класичній опереті я зіграв багато ролей. Із задоволенням розгляну будь-яку пропозицію ролі, що підійде моєму голосу.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment