Сни, які стали явою

Давно мені якась незнана жінка сниться,
Що любить так мене, як я її люблю,
Та образу її ніяк не уловлю –
Щоразу та й не та, щось мусить відміниться.

Відомо їй все те, що іншим таємниця,
Що в серці я таю, що серцем я терплю,
І вміє лиш вона змивать печать жалю
З мого чола, ласкава жалібниця.

Яка вона на вид, не пригадаю я,
Ім’я не втямлю теж – якесь ясне ім’я,
Як тих улюблених, що рано смерть скосила.

Зір мов у статуї, а голос недзвінкий,
Немов віддалений, притемнений такий,
Як у покійників, що їх забуть несила.
Це сонет Поля Верлена “Марення” з циклу “Меланхолія” у перекладі Миколи Лукаша. Сонет значущий. Бо якщо вірити в існування паралельного світу, в якому нема часу, то, можливо, саме з цього незримого світу приходять загадкові істоти, матеріалізуються, бентежачи людей земних.
Приклад – оповідання письменника Валентина Распутіна “Наташа”. “Те, про що я хочу розповісти, – зазначає на початку Распутін, – є дивним поєднанням сну, може навіть не одного сну, з дійсністю, яка надала цій історії викінченого, хоча й не повністю розгаданого сенсу, який, мабуть, залишився ще більш таємничим”.
Герой оповідання Распутіна чекає на важку операцію, і саме в цей вирішальний час, третього дня, в лікарні появляється неговірка медсестра Наташа. Пацієнт зразу відчув, що вже колись зустрічав її, але де, за яких обставин… Соромно запитувати й Наташу, яка, однак, мовби заохочує згадати… Та після операції, в напівпритомному стані, настало просвітління: “Наташа, я згадав, згадав… ми літали…” Наташа захвилювалась, легко торкнулась м’якою рукою його гарячого чола і хутко відійшла… “І чому я відразу не здогадався, – продовжує Распутін, – що це вона і є, та дівчина зі сну?” Саме вона навчила літати (автор детально відтворює цю сцену на горі, галяву, звідки обидвоє знялись і заширяли над Ангарою), а коли знову нехотя повернулися на поляну, то Наташа пообіцяла, що “буде приходити”…
Декілька днів, переселившись назад до палати, пацієнт з нетерпінням чекав на прихід Наташі – і марно. А коли нарешті запитав про неї, йому відповіли, що Наташа звільнилася і виїхала з міста. Виявилось, у лікарні вона працювала недовго.
Таємнича Наташа не була сильфідою ліричного героя, він не вимріяв її, – вона сама прийшла до нього в сні (щоб літати), а потім – до лікарні, щоб піклуватися, оберігати. Вона тут виступає як ангел-охоронець. А може, направду то був ангел-хоронитель в образі чуйної дівчини?


Подібна до Наташі дівчина Доротея з повісті болгарина Павела Вежинова “Бар’єр”: вона самохіть прийшла до героя цього твору – композитора Антонія Манева, сорокарічного чоловіка, якого покинула дружина, – щоб навчити його літати, і не уві сні, а навіч, тримаючись з нею за руки, як птахи. Одного разу політ відбувся… Композитор, оговтавшись, ніяк не міг повірити, що це сталося, почав навіть боятися Доротеї, на декілька днів покинув її, щоб осмислити пережите, і Доротея викинулась з вікна. Ось промовистий епізод, поданий на початку знайомства. Композитор на прохання Доротеї заграв свій новенький твір.
– Подобається? Чого ж ви мовчите?
– Дуже подобається! – похопилась вона.
– А знаєте, як я цю річ назвав?
– Знаю. – Доротея не зводила з мене очей. – “Кастильські ночі”.
Навряд чи вона дужче б ошелешила мене, коли б просто підхопилася і вкусила за ногу. Бо річ називалася саме так. Але це знав тільки я, більше ніхто: я ще нікому про це не казав, навіть не встиг поставити назву в зошиті…
– Хто вам сказав?
Доротея здивувалась:
– Ніхто… – Тепер я вже не зводив із неї погляду, натужно морщачи лоб, а вона несподівано рівним голосом пояснила. – Я не зовсім така, як інші люди. – Й за хвилину додала: – Я божевільна.
Одначе Доротея не була божевільною в звичному розумінні. Вона прийшла в суєтний матеріалістичний світ зі світу незримого, вічного, щоб підняти на його висоту (навчити літати – духовно, звісно) й Антонія, причому не якогось там обивателя, а людину творчу, в міру обдарованого. А проте навіть він не зміг зламати рамки стереотипів, усталених понять і звичок. Конфлікт неминучий. “Цілком нормальні люди не літають”, – сказав він лікарці-психіатру, і це вже після того, як йому завдяки Доротеї вдалося відірватися від землі і так близько наблизитися до зір. “Літати не можна! – з тупою наполегливістю сказав я. – Це божевілля. Нормальна людина ніколи не полетить”. І він більше не “полетів”, а Доротея з розпачу викинулась з вікна…


Про іншу милосердну незнайомку пише й учений та письменник зі Львова Любомир Сеник в оповіданні “Загадкова історія”, що його він присвятив професорові Л. Шевченкові. Бо цей професор-медик і був свідком незвичайної події, яку й розповів Сеникові, а той – нам, читачам.
В цій оповіді діє лікар Адріян, до якого в палату привезли його товариша чи доброго знайомого Миколу, який невиліковно хворий. Незабаром у палаті появилась нова медична сестра, і лікаря вразило не те, що вперше її побачив, а те, що “усе в ній було якесь – Адріян шукав слова – нетутешнім”. Коли ж запитав, як її звати, то почув: “Нехай буде… Мар’яна”. Це була дивна відповідь. На інше запитання, чи вона навчається в інституті, Мар’яна назвала курс і своє прізвище. Адріян читав на цьому курсі лекції, але такої студентки не пам’ятав, проте промовчав, бо подумав, що старіє… Опісля Мар’яна щоразу приносила і клала на столик в узголів’ї Миколи то гвоздики, то яскраві троянди, чергувала коло нього, від неї весь час струменіла невидима хвиля, яка огортала лікаря, бентежила його; він ловив себе на думці, що дівчина знає, що буде далі, і відчував провину перед нею, що не може врятувати Миколу…
На похороні Адріян звіддаля, на протилежному боці, угледів Мар’яну, яка була в чорному; в останню мить вона ніби попливла, зникаючи в імлі білого цвіту. До лікарні більше не прийшла, тому Адріян навідався на курс, запитав про Мар’яну. “Ніхто її тут не знав, не бачив. Те саме сказали в деканаті”.
“Загадкова історія” багато в чому перегукується з “Наташею” Валентина Распутіна, хоча Любомир Сеник, як зізнався перегодом, цього оповідання не читав, та й розв’язка в обидвох письменників інша: в Распутіна пацієнт видужує, в Сеника – вмирає. Але і там, і тут діє дівчина: в Распутіна вона прийшла нагадати про польоти, в Сеника – полегшити хворому останні дні і провести на вічний спочинок.


Не будемо шукати раціонального пояснення різних дивних фактів, бо, зрештою, хіба можна переконливо й однозначно пояснити їх? Хіба можна пояснити пригоду, яка сталася на фронті (на Білгородщині) з Петром Угляренком – майбутнім автором численних літературних творів. Під час безпросвітної хурделиці він у шинелі з тонкого англійського сукна, прямуючи до польового аеродрому, збився з дороги, почав замерзати – і тут почув, що якась жінка б’є його рукавицями, намагається підняти… І опинився вояк в одній-єдиній хаті серед снігових заметів, здивований, як ця маленька й худорлява жінка зуміла перетягнути його через поріг та укласти в ліжко… Зігрівшись, Угляренко одягнувся, заходився шукати свою рятівницю, проте її ніде не було. Заметіль ущухла, і він добрався до летовища, довго думаючи про своє загадкове врятування. Кортіло тут же вийти на ту саму дорогу, розшукати ту саму хату, де лежав на білій, чистій постелі, бачив ікони й лампадку під ними (то було якраз на Святвечір), проте не зміг – почалися виснажливі польоти…
“Тоді лише, як знову почалася хуртовина, – згадував Угляренко, – відпросився я в командира. Узяв з собою пробитий кулями парашут – шістдесят метрів першокласного шовку – думаючи, що зроблю-таки й подарунок моїй хрещеній. І, здається, по своїх слідах я йшов, але ніде не бачив солом’яної стріхи. Шукав її і другого, і третього дня. Певне, нічого не було, просто усе примарилося мені?
Дома розказав я про те, як мене порятовано на Білгородщині. На що матір моя, тихо схлипуючи і втираючи очі від сліз, сказала: “То Матір Божа прийшла тобі на поміч, бо ж я увесь час молила, просила її”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment