Тарас Шевченко залишив про них згадку

14 нових прізвищ до «Шевченківської енциклопедії»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Володимир Мельниченко постійно переконує в тому, що в “Шевченківській енциклопедії” чи додатку до неї необхідно представити кожну постать, принаймні раз означену Шевченком у творах і “Щоденнику” та листуванні. Цього разу вчений інформує про персон, які були коротко згадані самим поетом, але не потрапили до “Шевченківської енциклопедії”. Серед них і ті, з ким Шевченко не був знайомий або не зустрічався, хоча вони були його сучасниками.
Пропоновані матеріали не є класичними енциклопедичними статтями.

Бугай-Саєнко Іван (Саєнко Іван), роки життя невідомі. Слуга одного з найближчих Шевченкових друзів – М. М. Лазаревського. За його дорученням часто відвідував Шевченка, допомагав йому в господарстві, доглядав під час хвороби наприкінці життя. Вдячний Тарас Григорович подарував йому “Кобзар” 1860 р. з дарчим написом: “Ивану Бугаю-Саєнку. 1859 г. (Дату написано помилково – В. М.). 24-го февраля. Т. Шевченко”.
З унікальної публікації сина Шевченкового друга, історика О. М. Лазаревського, письменника і публіциста Б. О. Лазаревського (1871–1936) випливає, що І. Бугай-Саєнко перебував у помешканні поета в його смертну ніч і, скоріше за все, саме він був останнім, хто бачив Шевченка живим1.

Врангель Олександр Євстафійович (1804–1880) – барон, генерал від інфантерії. У щоденниковому записі від 18 липня 1857 р. Шевченко мимохідь згадував якогось “барона Врангеля”, котрий, за його словами, був одним із директорів “комерційної компанії пароплавства на Каспійському морі на засадах Трієстської Ллойди…2”. Л. Н. Большаков підтверджував директорство О. Є. Врангеля у згаданій комерційній компанії.
Із офіційних джерел відомо, що насправді у 1857 р. барон був генерал-губернатором у Кутаїсі, а в 1858 р. – “командуючий військами і керуючий цивільною частиною в Прикаспійському краї”.
Брав участь у загарбницькій війні царських військ проти кавказьких горців на чолі з Шамілем, зокрема в полоненні імама у 1859 р. Очевидно, що Тарас Григорович не знав про ці “подвиги” генерала О. Є. Врангеля, втім, ще в поемі “Кавказ” (1845) Шевченко визначив історичне місце таких, як він, серед імперських очільників – цивільних і військових: “Суєслови, лицеміри, / Господом прокляті”.

Горностаєв Іван Іванович (1821–1874) – російський архітектор, рисувальник і аквареліст, історик мистецтва, академік петербурзької Академії мистецтв (1854), у 1860–1874 рр. – викладач історії образо­творчих мистецтв в Академії. Брав участь у конкурсі на пам’ятник тисячоліття Росії і отримав за свій проєкт другу премію (першу здобув М. Й. Микешин). З 1867 р. і до самої смерті – на посаді архітектора при Петербурзькому університеті. Заснував безкоштовні недільні класи малювання при Петербурзькій рисувальній школі.
Разом із Шевченком учився в Академії мистецтв. Немає документальних даних про те, що Тарас Григорович зустрічався з І. І. Горностаєвим після повернення із заслання, проте пам’ять про нього збереглася. Переконливим свідченням є створений на початку 1861 р. твір, якому в “Шевченківській енциклопедії” присвячено статтю “Горно­стаєва Івана Івановича портрет”. Для цього важливого видання характерно, що поряд із статтею про Шевченкові портрети вміщено й публікацію про самого портретованого. Проте тут відсутня така замітка, і пересічний читач не може ознайомитеся водночас із його біографією, тоді як це був останній портретований у Шевченковому житті (твір навіть залишився незавершений). У статті діловода Академії мистецтв О. О. Благовєщенського, який використав документи з академічного архіву, йшлося про те, що наприкінці життя Шевченко виконав “кілька портретів графа Ф. П. Толстого, Ф. А. Бруні, П. К. Клодта…”, проте не згадано останній із цієї серії гравірований портрет І. І. Горностаєва. Офорт, як відомо, виконано за фотографією, він “належить до групи офортних портретів, створених Шевченком для подарунка митцям, які брали участь у наданні йому звання академіка гравюри”3.
Отже, професор Академії мистецтв І. І. Горностаєв взяв у цьому якусь участь, принаймні, так вважав Тарас Григорович…

Запорожець Іван Миронович (? – 1886) — учасник антикріпосницького руху селян Київської губернії у 1855 р., так званої Київської козаччини4. Був знайомий із Шевченком. У 1860 р. поет подарував йому примірник Кобзаря з написом: “Івану Запорожцю з синами напам’ять. Т. Шевченко” (нині автограф не відомий).
Син Івана Мироновича К. І. Запорожець був засланий у Сибір на каторгу за участь у селянських виступах 1870-х рр. на Черкащині, а внук П. К. Запорожець став одним із перших революційних марксистів у Росії.
Замітка про І. М. Запорожця була в “Шевченківському словнику” (1976).

Змієвський В. (роки життя невідомі) — поміщик Канівського повіту Київської губернії.
Тарас Григорович писав про нього свояку В. Г. Шевченку 12 січня 1860 р.: “Вольський5 мені пише, що Пекарі будуть Змі[єв]ського. Мені самому здається, що він моторненький панок; я з ним бачився в Черкасах”. Ішлося про поділ за борги Межиріцького маєтку поміщика Н. П. Парчевського між кредиторами, серед них, очевидно, був і В. Змієвський. Як відомо, Шевченко хотів придбати у Н. П. Парчевського ділянку землі коло села Пекарів понад Дніпром для будівництва хати. У липні 1859 р. зустрічався з ним у Черкасах, напевно, тоді бачився і з В. Змієвським. Як зазначав С. О. Єфремов, “Шевченко цікавивсь Змієвським, бо до його мала перейти та земля, що хотів придбати поет під Пекарями…”6. О. Я. Кониський писав, що В. Змієвський став “згодом власником с. Пекарів”.
У листі до В. Г. Шевченка від 22 квітня 1860 р. Тарас Григорович наказував: “Не спускай з очей і пана Змієвського”. У листі 15 травня турбувався: “Що робиться в Межиріччі? Чи не бачився з Змієвським? Отой грунт, що ми з тобою оглядали, у печінках сидить”.
Як відомо, Шевченкова мрія про хату над Дніпром не здійснилася, а прізвище В. Змієвського зринуло в статті І. Я. Рудченка (І. Білика)7 “Тревога над свежей могилой Т. Г. Шевченка” (“Киевская старина”, 1886. Т. 14. № 4). Виявилося, що він сприяв поміщику, власнику Межиріцького маєтку Н. П. Парчевському в його доносах у жандармське управління щодо перетворення Канева після поховання Шевченка у “центр змови проти поміщиків”. Говорячи словами С. О. Єфремова, “допомагав потім Парчевському в його заходах збити бучу над свіжою могилою нашого поета”.

Коцебу Олександр Євстахійович (1815–1889) – російський художник-баталіст, навчався в Академії мистецтв водночас із Шевченком – збереглися екзаменаційні списки за 1839–1842 рр., в яких вони сусідять. У 1843 р. Шевченко виконав акварельний портрет О. Є. Коцебу. В “Шевченківський енциклопедії” є фахова стаття М. Юр і Н. Наумової “Коцебу Олександра Євстахійовича портрет”, але відсутня стаття безпосередньо про самого знайомого Тараса Григоровича.
О. Є. Коцебу народився в Кенігсберзі, був одним із синів німецького драматурга і письменника Августа Фрідріха-Фердінанда фон Коцебу (1761–1819), про якого Шевченко згадував у “Щоденнику” 6 жовтня 1857 р. У 1840-х рр. О. Є. Коцебу виконав кілька картин на замовлення Миколи І. У 1847 р. як пансіонер Академії відвідав Францію, Нідерланди, Італію, Швейцарію, поселившись у Мюнхені, написав серію картин для Зимового палацу на сюжети Семилітньої війни 1756–1763 рр. і Суворовського походу в Швейцарію. У 1850 р. ненадовго повернувся в Росію, отримав звання академіка Академії мистецтв. Останні роки життя провів у Мюнхені, де й помер.
Певно, тісніші стосунки Шевченка з О. Є. Коцебу склалися, коли вони разом працювали наприкінці 1841–1842 рр. над ілюстраціями до книги М. О. Полевого “Історія Суворова”. Шевченко виконував жанрові сцени (“Суворов на варті”, “Суворов відправляє Пугачова до Москви”, “Суворов у Потьомкіна” та ін.), а О. Є. Коцебу – переважно рисунки батального змісту. Є спогади А. С. Агаджанової – правнучки О. В. Суворова, які свідчать, що художники-ілюстратори знайомилися з його меморіальними речами та документами, що зберігалися в онука полководця О. А. Суворова: “…На вечорах у Олександра Аркадійовича (Суворова. — В. М.) з’являлися… художники… Коцебу, Тарас Григорович Шевченко… З хвилюванням оглядали гості нагороди, ордени, зброю, підзорну трубу й табакерки, якими користувався Суворов”. Тоді у Шевченка, мабуть, і народилася ідея створення портрета свого колеги з творчої роботи…
У рецензії на перший випуск “Історії Суворова” в “Литературной газете” (20 грудня 1842 р.) висловлювалося захоплення ілюстраціями: “Да и может ли оно быть иначе, когда этим трудом занимались такие первоклассные художники, как Брюллов… такие талантливые люди, как Коцебу, Шевченко…” Серед кращих було відзначено малюнки Шевченка “Арешт Пугачова”, “У хана Шагін-Гірея” та “Бенкет із ногайцями”.
У Росії книжка з Шевченковими ілюстраціями перевидавалася шість разів, останнє видання — у 1904 р. Маловідомо, що в Москві на фабриці П. Лук’янова було надруковано у 1858 р. (у рік перебування тут Шевченка) лубочну картинку, скопійовану з перевиданої тоді книжки “Історія Суворова”. По центру розміщено портрет генералісимуса, а навколо нього в семи рамках ілюстрації з книжки — всі за рисунками Шевченка.

Петров Микола Іванович (бл. 1825–1878) – чиновник поштового департаменту в Петербурзі, який здобув освіту в Чернігівській гімназії та Ніжинському ліцеї князя І. Безбородька (закінчив у 1844 р.). Періодично займався літературною працею. Зокрема, йому належить кілька біографій у книзі М. В. Гербеля “Гимназия высших наук и лицей кн. Безбородко” (1858, 1881). Така інформація з’явилася ще в єфремівському виданні Шевченкового “Щоденника” в коментарі Д. М. Ревуцького8.
Між іншим, у “Шевченківській енциклопедії” вміщено дев’ять статей про Петрових – однофамільців. Але має бути й десята. Шевченко познайомився з М. І. Петровим у 1840-х рр. Як свідчать записи в “Щоденнику”, Тарас Григорович кілька разів зустрічався з ним після повернення із заслання до Петербургу. Перша зустріч датується 25 квітня 1858 р.: “Ввечері з Семеном же (С. С. Гулак Артемовський. — В. М.) були у Петрова, слухали безкінечні й безплідні балачки про емансипацію”. Шевченка найперше цікавило звільнення селян від кріпацтва, тоді як говорили, мабуть, про інше. Тобто велися безплідні для поета розмови. Скажімо, зовсім інакше він реагував на бесіду у професора К. Д. Кавеліна 21 квітня: “З розмови про минулу і майбутню долю слов’ян ми перейшли до психології та філософії. І просиділи до третьої години ранку”. Привертають увагу два моменти. По-перше, в розмовах із ученими чи письменниками Шевченко повертався до болючої теми про минуле, сучасне і майбутнє слов’ян взагалі і про земляків особливо. По-друге, у Петербурзі, як і в Москві, він обмінювався думками з різних питань, зокрема психології й філософії, нарівні з відомими вченими.
Наступний візит до Петрова відбувся 4 травня 1858 р., одразу після того, як Шевченка не впустив до себе мільйонер О. О. Сапожников, який не побажав обідати з поетом: “Це мене трохи сконфузило, я обтрусив порох од ніг своїх і по дорозі зайшов до чернігівського земляка свого М. І. Петрова, де і пообідав нарозпашку”. У В. І. Даля це слово стосується одягу: “Нараспашку… — не подпоясавшись, не застебнувшись, размахня полы”. Як цікаво використав його Шевченко! Тобто, назавжди порвавши з О. О. Сапожниковим, він пообідав у земляка на широку ногу, по-панському.

Прево Андрій Михайлович (1801–1867) — власник крамниці з продажу книг і мистецьких творів у Петербурзі на Невському проспекті. Мав постійну виставку картин. Комісіонер Товариства заохочування художників. Знайомий Шевченка.
Перша згадка – повідомлення в газеті “Северная пчела” від 25 серпня 1844 р. про видання Шевченком “Живописной Украины” та про те, що вона буде продаватися, зокрема, в магазині А. М. Прево. Шевченко згадував про нього в повісті “Художник” (1856): “Прево предлагает мне сто рублей серебром, на что я охотно соглашаюсь, только после выставки”. Про їхнє знайомство свідчить і Шевченків лист із Новопетровського укріплення до А. М. Маркевича від 22 квітня 1857 р., в якому є прохання: “…Зайди ты в магазин Прево, под фирмою “Выставка художественных произведений”, у Полицейского моста, в доме голландской церкви, и спроси у самого г. Прево…”.
Можна лише дивуватися, наскільки точно назвав адресу Тарас Григорович!
Рибушкін Михайло Самсонович (1792–1849) – російський історик-краєзнавець, журналіст, педагог, редактор. Закінчив Казанський університет, директор училищ в Астраханській і Пензенській губерніях. Автор книг “История Казани” (1834) та “Записки об Астрахани” (1841)9.
Прибувши в Астрахань дорогою із заслання до Петербурга, Шевченко записав у Щоденнику 9 серпня 1857 р.: “З чуток знаю я про існування книги під назвою “Описание города Астрахани”. Але про придбання її тут, на місці, і думати нічого. Місто… не має книжкової крамниці… А як би до речі мати тепер у руках цю книгу”10. Йшлося про книгу “Записки об Астрахани”, яку Тарас Григорович намагався взяти в астраханський публічній бібліотеці: “Бібліотекар… сказав мені, що книги Рибушкіна… в даний час у бібліотеці немає…” Так Шевченко дізнався прізвище автора, хоча самої книжки не знайшов. Навіть занотував у “Щоденнику” 14 серпня: “І що мені цей Рибочкін11 так зав’яз в зубах”.
Отже, немає сумніву, що в майбутньому в “Шевченківській енциклопедії” буде відведено місце для М. С. Рибушкіна.

Федьорка Іван Пилипович (1818–?) — сусід родини Шевченків у селі Кирилівка.
Наприкінці другого з відомих листів Шевченка, який поет написав 2 березня 1840 р. до старшого брата Шевченка Микити Григоровича (1811 — бл. 1870), читаємо:
“Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окроме — та тілько не по-московскому, а [то] і читать не буду. — Кланяйся йому”.
До речі, у тому самому листі Тарас Григорович і брата просив, щоб “писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським”. Коли Микита Григорович прийшов якось до вельми грамотного родича Варфоломія Григоровича, котрий служив у конторі з управління поміщицькими маєтками, за допомогою в написанні листа братові, той навіть образився на Тараса Григоровича: “Я й подумав, що він пише по-українськи через те, що думає, що ми такі дурні, що й не розуміємо по-великоруськи”. Тільки пізніше він усе-таки зрозумів якраз те, що висловив у цитованому листі братові його свояк із Петербурга: “Тарас бажає мінятися хоч зрідка рідним словом…”
Авторові “Кобзаря”, який от-от мав побачити світ, гостро бракувало рідного слова саме з батьківської Кирилівки, і він прагнув прочитати його ще й в окремому листі від приятеля дитинства І. П. Федьорки. Коли вони востаннє бачилися, Іванові було років десять, але Шевченко добре запам’ятав його…
Мінімальну інформацію про І. П. Федьорку, втім, найповнішу з усіх інших, знаходимо в коментарях до “Листування Тараса Шевченка”, виданого за редакцією С. О. Єфремова 1929 р.:
“Федьорка, Іван Пилипович, сусіда Микитин, жив через п’ять дворів од Микити Григоровича Шевченка. Року 1856-го, як показує сповідна книга с. Кирилівки (№ 195, № двору 48), мав 38 років, себто під час писання листа (Шевченком. — В. М.) йому було 22 роки”12.
Втім, і цього достатньо для скромної, але важливої енциклопедичної замітки про Шевченкового “товариша з дитячих літ” (С. О. Єфремов).

Чернягін Клавдій В. (роки життя невідомі) – потомствений почесний громадянин Петербурга, навесні 1856 р. відкрив фото­ательє і магазин “Главное депо фотографических принадлежностей К. Чернягина” в будинку Духовного відомства на розі Літєйного проспекту та Басейної вулиці.
Невдовзі у столичних газетах з’явилися рекламні повідомлення про заклад К. В. Чернягіна, їх прочитав і комендант Новопетровського укріплення І. О. Усков, який захопився фотосправою і за допомогою в придбанні необхідного приладдя звернувся до Шевченка. Той писав у листі до свого друга М. М. Лазаревського від 30 червня 1857 р.:
“…Сделай для меня величайшее одолжение, а для многоуважаемого мною Ираклия Александровича еще большее, побывай ты с человеком, практически и хорошо знающим фотографическое дело, побывай с таким человеком у г. Чернягина по означенному адресу. И выберите, по крайней мере освидетельствуйте, выписываемую И[раклием] А[лександровичем] камеру для фотографии с прибором, в особенности обратите внимание на объективы Фогтленгера (правильно — Фогтлендера. — В. М.). Деньги ему, г. Чернягину, посылаются с этой же почтою”.
Наступного дня (1 липня) у новому листі Шевченко знову писав М. М. Лазаревському: “А тебе ще раз прошу, найди чоловічка, добре знающого фотографію, та вибери у Чернягина камеру для Ираклия Александровича, він тобі велике спасибі скаже”.
Ця історія закінчилася прикрістю. І. О. Усков скаржився в листі до Шевченка в Нижній Новгород 7 січня 1858 р.: “Меня надул подлец Чернягин и выслал объектив и вещи прескверные, и сверх того от небрежной укупорки большая часть вещей попорчена и побита”. Через вісім місяців (9 вересня 1858 р.) скривджений І. О. Усков знову повертається до своїх втрат у листі до Шевченка:
“Я писал почтеннейшему Михаилу Матвеевичу (Лазаревському. — В. М.), чтобы от Чернягина взять оставшиеся у него за камеру деньги 2 рубля 44 копейки и, кроме того, он не достал мне 2-х стёкол на цельную пластинку, стеклянных воронок 3-х и трипелю — фунта (вместо которого прислана окись ненужная…).
Михаил Матвеевич, вероятно, забыл сказать об этом Чернягину или не нашел его на прежней квартире. Он перешёл на Литейную в Большую Морскую, в дом князя Урусова, № 29 13. Мне совестно более беспокоить Михаила Матвеевича, и потому прошу Вас, Тарас Григорьевич, потрудитесь зайти к мошеннику Чернягину и возьмите у него вышеозначенные вещи…”14.
Що було далі, невідомо, бо Шевченко востаннє писав І. О. Ускову 4 липня 1858 р. Та й Усков до поета більше не звертався… Принаймні, знаємо, що в очах коменданта і Шевченка репутація К. В. Чернягіна була сильно підмочена…

Штейбен Карл Карлович — барон Шарль де Штейбен (1788–1856) — французький художник німецько-російського походження, представник романтизму.
У повісті “Художник” Шевченко згадує виставку 1842 р. в Академії мистецтв: “А она в нынешнем году особенно будет интересна. Многие художники — и наши, и иностранцы из-за границы — обещают прислать свои произведения, в том числе Горас Верне, Гюден и Штейбен”.
Першим двом присвячені замітки в “Шевченківській енциклопедії”, на це заслуговує і третій. Народився в Німеччині, в дитинстві переселився в Росію з батьком, який був там на службі, деякий час відві­дував Академію мистецтв. Згодом вчився в Парижі, його твори користувалися популярністю. 1831 р. К. К. Штейбену було надано титул барона. У 1833 р. петербурзька Академія мистецтв присудила художнику звання почесного вільного члена. У Росію приїхав у 1843 р. на запрошення виконати ікони для Ісаакіївського собору, в Париж повернувся у 1854 р.
Щедрін Сильвестр Феодосійович (1791–1830) — російський художник-пейзажист. Син ректора петербурзької Академії мистецтв, скульптора Ф. Ф. Щедріна. З дев’яти років був її вихованцем, а в 1811 р. закінчив Академію. Першим із російських художників почав писати етюди під відкритим небом (на пленері). Ввійшов в історію російського живопису як “творець нової пейзажної концепції”. У 1818 р. відправився в Італію, де жив і працював навперемінно в Римі та Неаполі. Помер у Сорренто на сороковому році життя. Справедливо вважається “одним із найчарівніших російських пейзажистів першої третини ХІХ століття”.
На початку Шевченкової повісті “Художник” є таке авторське зізнання:
“Я часто любовался пейзажами Щедрина, и в особенности пленяла меня его небольшая картина “Портичи перед закатом солнца”. Очаровательное произведение!”15
У коментарях до цих слів доречно пояснено, що “Портічі — місто в Італії, збудоване на місці Геркуланума, зруйнованого при виверженні Везувію в 79 р.”. Подібні лапідарні й точні коментарі зроблено стосовно згаданих Шевченком на початку твору інших відомих художників: Ніколаса Берхема, Джорджо Вазарі, Антоніса ван-Дейка, Андріана ван Остаде, Пітера-Пауля Рубенса, Тенірса Давида Молодшого… Відмінність лише в тому, що всі ці митці представлені статтями в “Шевченківській енциклопедії”. Тож і С. Ф. Щедрін заслуговує на це. В енциклопедичній статті має бути враховано, що у художника є прекрасні картини з видами Риму, Неа­поля та його околиць, острова Капрі, Сорренто, навіть Тіволі, втім, немає картини з Шевченковою назвою. Який саме твір С. Ф. Щедріна мав на увазі Тарас Григорович? Напевно, його слід шукати серед картин, які знаходилися в Ермітажі й Академії мистецтв.
Зрозуміло, що Шевченко знав про Портічі як романтичне містечко художньої зацікавленості С. Ф. Щедріна. Коли в Портічі й Помпею до художника заїхав із Неаполя К. П. Брюллов, вони були покриті легким шаром кіптяви від нещодавнього невеликого виверження Везувію. Сильвестр Феодосійович згадував: “Лише Брюллов з’явився до мене, втім, як на сміх, вулкан уже затих, і він, пробувши дня чотири, повернувся до Риму”.

Щепкін Дмитро Михайлович (1817–1857) — старший син артиста М. С. Щепкіна, великого Шевченкового друга. Закінчив фізико-математичне відділення Московського університету, 1842 р. став магістром. У 1844 р. виїхав до Італії, де займався вивченням історії мистецтв, археології та міфології. Затим переїхав у Париж, а у 1845 р. — в Берлін, де відвідував лекції в університеті, брав уроки грецької мови, вивчав єгипетські та індійські древності, знайомився з санскритом. Улітку 1849 р. повернувся в Москву, але через туберкульоз з весни 1852 р. жив на півдні Франції та в Іспанії.
Очевидно, що М. С. Щепкін розповідав Шевченкові про старшого сина, бо, повернувшись у Москву з Нижнього Новгорода, де наприкінці грудня 1857 р. відвідав поета, повідомив його в листі коротко: “Получено известие из Малаги16, что сын мой Дмитрий умер”. Тарас Григорович записав у Щоденнику 5 січня 1858 р.: “Лист свій завершує він сумною вісткою, отриманою на порозі дому, про смерть сина Димитрія, померлого за кордоном”. У П. В. Жура цей факт не зафіксовано, але С. О. Єфремов у свій час відзначив, що М. С. Щепкін повідомив Шевченка, як був пригнічений “звісткою про смерть сина Дмитра”. Відомий театрознавець П. І. Рулін наголошував, що “людина це була надзвичайно і всіма сторонами обдарована”17. Вже після смерті Д. М. Щепкіна, у 1859–1861 рр. було видано в Москві його працю “Об источниках и формах русского баснословия”.
У “Шевченківській енциклопедії” вміщено статті про синів Щепкіна – Миколу і Петра, з якими Тарас Григорович познайомився в Москві.


  1. Лазаревський Б. О. О Шевченке и близких ему людях // Рубикон. Иллюстрированный художественно-литературный и общественный журнал. – 1914. № 4–5. – С. 3–6.
  2. Ішлося про засади відомої австро-англійської пароплавної компанії. Про неї писав К. Маркс, зазначивши, що пароплави компанії Ллойда проникнули в Чорне море і на очах у Туреччини та Росії заволоділи лініями та рейсами основних торгових сполучень.
  3. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – Том 11. Мистецька спадщина. Живопис і графіка. 1857–1861. – Київ: Наукова думка, 2014. – С. 352.
  4. П. В. Жур у свій час оприлюднив разючий факт із Київського обласного державного архіву. В списку з іменами та прізвищами учасників Київської козаччини в Канівському повіті та Корсуні з суміжними селами, за якими було встановлено поліцейський нагляд у 1855 р., значиться й ім’я “академіка художеств” Шевченка, за ним було встановлено нагляд в році 1859-му “за пропозицією пана начальника губернії від 15 червня 1859 року…”
  5. Вольський В. К. (1817–1884) — управитель Межиріцького маєтку Н. П. Парчевського. Лист його до Шевченка невідомий.
  6. Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 3. Листування. Текст. Коментарій. – Київ, 1929. – С. 879–880.
  7. Рудченко Іван Якович (1845–1905) — український письменник і фольклорист, старший брат Панаса Мирного.
  8. Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). – Київ, 1927. – С. 745.
  9. Записки об Астрахани. Собрал директор Астраханских училищ М. Рыбушкин. Москва: В типографии С. Селивановского, 1841. 221 с.
  10. У передмові до книги М. С. Рибушкін писав: “…Полагаю, что в труде моём многое найдётся такого, что до сего времени укрывалась от взоров исторического любознания”. Тарас Григорович як раз і був читачем, “історична знаттєлюбність” якого зробила книгу скромного краєзнавця М. С. Рибушкіна безсмертною.
  11. Цікаво, що С. О. Єфремов на цьому прикладі продемонстрував, що “пишучи по-російському, він до дрібниць і уперто та систематично вимовляє по-українському… навіть прізвище “Рыбушкин” — Шевченко пише — Рибушкин чи Рибочкин…”
  12. Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 3. Листування. Текст. Коментарій. – С. 372.
  13. Справді, в серпні 1858 р. К. В. Чернягін перевів свій магазин за цією адресою.
  14. Листи до Тараса Шевченка. – Київ: Наукова думка, 1993. – С. 121.
  15. У щирому Шевченковому захопленні немає нічого дивного. Брат художника А. Ф. Щедрін якось писав йому в Італію: “От маленьких твоих картин все в восхищении” (Щедрин А. Письма в Италию к брату Сильвестру. 1825–1830. – СПб., 1999. – С. 16).
  16. Місто на півдні Іспанії (Андалусія), в якому Д. М. Щепкін помер 12 грудня 1857 р. Улітку 1858 р. рідні перепоховали його в Москві на Даниловському кладовищі. Інформація в сучасних коментарях до Шевченкового Щоденника, що Д. М. Щепкін “помер в м. Мантуя (Італія)” не відповідає дійсності.
  17. Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). – С. 646.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment