Ті, що рятували Україну

Український інститут національної пам’яті презентував нову книгу про волонтерів

Олена ВІТИЧ
Добровольці першими дали відсіч агресії з боку російських військових та інспірованих ними бойовиків, давши приклад вмотивованості та вірності своєму покликанню. Але так можна назвати і волонтерів, які, відчувши свою силу під час Майдану, миттєво переключилися на допомогу армії, ставши потужним фактором протистояння російській агресії.
Волонтерили тоді всі. Ми пам’ятаємо, як люди селами скидалися на броніки для хлопців, які пішли “на війну” з першими хвилями мобілізації, як стояли під супермаркетами, збираючи продукти для хлопців на передовій, телефонували на спеціальний номер за 5 грн – “на армію”. А паралельно – шукали за кордоном спорядження, самостійно шили бронежилети, переганяли автомобілі, закуповували дорогу техніку та обладнання, їхали самі, щоб усе це довезти швидко і за призначенням.
Відчути ще раз цей дух підтримки та взаємовиручки допомагає нова книга співробітниці Українського інституту націо­нальної пам’яті Наталки Позняк-Хоменко “Волонтери: сила небайдужих”, презентація якої відбулася в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану до Дня добровольця.

До книги увійшло 28 історій, розказаних від першої особи, які репрезентують різні аспекти волонтерської діяльності, пов’язані з російсько-українською війною: підтримка армії, допомога пораненим, підтримка населення, що стало заручником цієї війни. Історії як відомих широкому загалу (Анжеліка Рудницька чи Сергій Притула), так і тих, чиї імена знають переважно у волонтерських колах. Географія – від Харкова до Львова, від Одеси до Вінниці, Полтави, Тернополя і навіть Сан-Франциско.
“Для мене самої ця книга стала великим відкриттям, – зізнається пані Наталя. – Бо ми всі наче знали, хто такі волонтери, і самі, за можливості, час від часу допомагали армії. Але все це – наче елементи мозаїки, які самі по собі не настільки промовисті. А зібрані докупи, навіть у масштабах книжки трошки більше як на 300 сторінок, вони дають цілісну картину того, що у нас відбувалося у 2014–2015 роках. І ця картина справді вражає. Бо ти раптом розумієш, що саме волонтерський рух, ця всенародна підтримка, стала одним із вирішальних чинників спротиву російській агресії. Що саме волонтери в багатьох моментах замінили собою державні механізми, виявилися оперативнішими, креативнішими, відповідальнішими. І саме завдяки волонтерам наша армія стала такою, як вона є. І йдеться тут не лише про харчі чи бронежилети, які масово возилися на передову у 2014–2015 роках. Ідеться передусім про моральний дух армії. Волонтери, які стали зв’язковим механізмом між передовою та тилом і реальним свідченням, що “своїх не кидають”, підтримували у бійців розуміння, за що вони воюють, а у населення – що вони під надійним захистом. І це, мабуть, їхня найголовніша місія”.
Книга надзвичайно розмаїта і торкає до глибини душі. Тут багато роздумів над тим, що таке війна, спогадів про вражаючі епізоди – як на Майдані, так і на передовій, про те, що раз і назавжди зробило нас іншими. І про те, як неможливе стає можливим – просто тому, що треба. Ось лише деякі епізоди, які увійшли до книги:
“Якщо чесно, якби ми від початку знали, за що беремося і скільки доведеться всього зробити, то ми, мабуть, відмовилися. Бо це було просто нереально. Але ми тоді про це не думали, бо знали, що – треба. За короткий час “затарили” військовою технікою всі Володимирські СТО, а частину завезли в сусідній Нововолинськ. Але все одно рук не вистачало.
Для танків у першу чергу потрібні були акумулятори, і коли вони прийшли зі складів з Одеси, з’ясувалося, що потрібно їх наповнити електролітом. А це – або готовий розчин кислоти, або його готувати, та для цього потрібно дистильовану воду. А бригаді за тиждень уже є наказ виходити. І нам потрібно 3 тонни дистильованої води. Ми скупили все, що було, на заправках, в аптеках. А потім обдзвонили станції переливання крові та відділення “Укртелекому”, де були свої дистилятори. І тиждень усі “знайдені” на Волині дистилятори безкоштовно працювали на нас, щоб ми могли заповнити акумулятори електролітом. Ми тільки бочками звозили дистильовану воду”, – так Володимир-Волинський відновлював боєздатність 51-ї ОМБр.
“У тому ж червні 2014-го дзвонять мені лікарі з Ізюма (тоді всіх поранених везли спочатку в Ізюм) і кажуть, що їм терміново потрібні апарати зовнішньої фіксації. Дають кількість, я дзвоню на фірму, мені кажуть – 50 тисяч гривень. А в мене на картці на той момент – лише 3 тисячі. А тут ще з іншої лікарні дзвонять: терміново потрібні шовні матеріали – і 2 800 гривень ідуть туди. І звернутися нема до кого, бо всіх своїх знайомих я витрусила вже до цього. Після кількох безуспішних дзвінків я піднімаю очі до неба і в мене виривається: “Господи! Ну не для себе ж прошу!”. Сказала – і забула. А наступного дня дівчинка, яка сиділа у нас на касі, дзвонить мені і каже: “Воронкова, я не знаю, які там у тебе зв’язки з Богом, але щойно прийшов хлопчина, який з родиною втік із Донецька, і приніс 20 тисяч гривень на допомогу пораненим”. Я так подумки нагору: “Дякую, Боже. А можна ще?”. Не повірите, проходить три години – приходить дідусь, приносить конверт, на якому написано: “На церкву”. В конверті – ще 25 тисяч. В один день! Дзвоню постачальникам: “У нас є 45 тисяч: як хочте крутіться, давайте знижки, але нам треба апарати зовнішньої фіксації в потрібній кількості”. І наступного дня ці апарати вже їхали в Ізюм до наших поранених”, – це історія з життя засновниці Волонтерської сотні “Доброволя” Наталі Воронкової.
Подібна історія була і в одного з організаторів Першого добровільного мобільного шпиталя Геннадія Друзенка. Ось що трапилося, коли вони вирішили переобладнати для надання медичної допомоги і відправити на передову спеціальний автомобіль: “А далі почалося диво за дивом. У мене була якась база лікарів ще з Майдану, але, щоб робити мобільний шпиталь, треба мати мобільну апаратуру, транспорт. Ми взяли списаний по конверсії “Урал”, який мали переробити на мобільну маніпуляційну, щоб там можна було робити перев’язки та малі хірургічні втручання. Проплатили аванс, а тут хлопці, які цим займалися, дзвонять і кажуть, що долар скаче, а тому ми або зараз платимо всю суму, або вони відмовляються.
Ми витрусили всі свої кишені, написали у “Фейсбук”. Нашкребли десь 10 тисяч гривень, а нам треба було, здається, 60. І тут телефонує мені наш художник, іконописець київський Олесь Клименко, якого я знав на той час дуже віддалено: “Я читав, що вам треба гроші. У мене знайомий чернець, щось йому принесли, хоче зустрітися”.
Пам’ятаю ніч, везе він мене в Іонинський монастир, який сприймається в Києві як оплот “русского мира”. Все-таки, наскільки життя не лінійне і не чорно-біле. І виходить до мене отець Сава, дай Бог йому здоров’я. Такий смиренний чернець. Ми говоримо 5 хвилин максимум. Я пояснюю нашу ідею, кажу, що маємо машину, але за неї треба розрахуватися, бо вся ідея може померти, так і не народившись. Він кудись іде і виносить кульок із грошима. Каже: “Це вам. Приніс чоловік, який не назвав свого імені. Я навіть не знаю, скільки там”. Дивимося – а в кульку пачки по 50 гривень. Перераховуємо – 100 тисяч. Повний кульок грошей.
Так ми отримали нашу першу машину, і цей “Урал” ми назвали “Ангел”. Це справді був подарунок від ангела, який не назвався. І всі, хто на ньому їздив – а там були і віруючі, і невіруючі, і православні, і греко-католики, і євреї, і, можливо, мусульмани – ніхто не сумнівався, що це був ангельський подарунок”.
Волонтери і справді, не замислюючись, робили неймовірні речі. “Знаєте, що мені завжди подобалося в волонтерах? Позитив. У них завжди все добре. На будь-яке питання: “Не хвилюйтеся, дістанемо, зробимо”. І нам справді все вдається. Ніколи не забуду, як потрібно було передати один препарат із Росії, бо він уже ніде більше не випускався, а кордони між Україною і Росією були вже перекриті. Нічого, знайшлася людина, яка його купила, передала в Німеччину, звідти його передали літаком в Україну, і ми о 6-й ранку вже стояли під реанімацією з цим препаратом. Ось це і є феномен волонтерства. І якщо по великому рахунку, то у нас пів країни досі волонтерить. Так чи інакше, хоч раз на рік, але долучаються до цього. Бо інакше не можна”, – зізнається волонтерка Іванна Поровська.
У книзі є спогади, від яких перехоплює горло. Як в очільниці Фонду Діани Макарової, коли вона розповідає про 32-й блокпост: “А за деякий час із 32-го блокпосту вийшла машина. Я ніколи не забуду цей побитий “Урал” на спущених, хлюпаючих колесах. Від нього йшов запах горілих тіл – тіл, що лежали в землі. Хлопцям із 32-го блокпосту дозволили вивезти останки своїх загиблих товаришів і тих, хто йшов їм на виручку. Але за дві години “Урал” з екіпажем мав повернутися назад.
Хлопці, які вирвалися з пекла, виглядали змученими, сірими, як земля, з якої вони викопували рештки тіл своїх товаришів. Сірі обличчя, пляшки води в руках – вони пили й не могли напитися. Хтось із 31-го блокпосту біг до побратимів з буханками хліба. Хтось із 32-го блокпосту рвав цей хліб сірими, як земля, руками.
Ці хлопці знали, що увечері вони загинуть. Але вони дали слово. І за дві години вони сіли до свого розбитого “Уралу” і поїхали назад. Назустріч смерті. Бо командування не давало наказ на вихід. А без наказу вийти вони не могли. Вони готові були померти, але не порушити присягу.
Я бачила там це і я цього ніколи не забуду. Як не забуду я той запах мертвих тіл. Здавалось, він йшов звідусіль…”.
Є і прояви “тихого героїзму” на кшталт історії, розказаної очільницею Тернопільського штабу Самооборони в 2014–2016 роках Лілею Мусіхіною: “У нас були унікальні історії. Отой Юра, який в’язав шапки, – він постійно приносив нам шкарпетки, які в’язала його мама. А одного разу він приніс пару шкарпеток і сказав, що це – остання. І дістає з кишені дві ампули з морфієм. Виявилося, що в його мами був рак, і вона до останнього допомагала, чим могла, а коли помирала, то попросила віддати ліки, які лишалися, на фронт. Він ніколи ні на що не жалівся, не казав, що мама його хвора. Вони просто обоє робили те, що вважали за потрібне”.
І щемливі зізнання від Наталі Чекмарьової, яка пройшла через проблему психологічного вигоряння і тепер допомагає іншим знайти себе в новому житті: “Бо це справді страшно. Доки не попадеш туди – до кінця цього не розумієш. До останнього не вірилося, що це війна. Війна, яка змінює людей, часто безповоротно. Бо під час першого ж обстрілу я, ота мирна, щира, сповнена ілюзій і стереотипів Наталочка, яка поїхала на передову, щоб підносити патрони бійцям, – вона померла. Всі мої уявлення про світ, які були до того, розлетілися на шматки, а увімкнувся інстинкт виживання. І в ту мить думалося не про дітей, не про Україну понад усе, не про героїзм, а про те, як би глибше втиснутися в землю і щоб пронесло. Щоб – тільки не сюди. Тільки б вижити. І цей новий досвід лишається з тобою назавжди. На війні ти вимикаєш емоції, бо вони заважають вижити. А ще ти вимикаєш емоції, щоб не знесло дах від болю втрат. І після цього ти вже ніколи не будеш такою, як раніше.”
І розповідь Сергія Притули про те, які у нас люди: “У мене в Києві впродовж двох років на першому поверсі у фойє “Нового каналу” був свій волонтерський пункт. Я раз на тиждень давав оголошення в соцмережах, що я буду з такої-то по таку годину там, і просив принести те, що замовляли хлопці. Але це було дуже умовно сказано: що замовляли. Бо я там міг просити батарейки, хімічні грілки для підошов, берці, якщо хто має. А люди йшли потоком і несли, хто що міг. Приносили воду, цигарки, теплий одяг, їжу, закрутки домашні. Хто мав “целокс” – ніс “целокс”, хто мав гроші – ніс гроші. Грошей несли достатньо багато – практично кожного разу це були десятки тисяч гривень: від 500 доларів до 2,5 тисяч за раз. Це не рахуючи того, що приходило на картку.
Люди несли всі, неможливо було виділити якусь окрему групу. Приходили і старі, й малі. Приходили малі діти з мамами, приходили підлітки по 10–12 років, які збирали на фотоапарат, але в один момент вирішили, що ці заощаджені 300 доларів краще віддати на “воїнів світла, воїнів добра”. Несли бізнесмени, несли архітектори, несли студенти. Приходили пенсіонери. Це було ще й психологічне випробування, бо практично кожна друга людина, яка приходила – вона плакала. І спокійно дивитися на ці сльози було неможливо”.
Книга Наталки Позняк-Хоменко “Волонтери: сила небайдужих” – про кожного з нас. Про те, якими ми можемо бути, коли нас єднає довіра і спільна справа. Коли багато чого робиш не завдяки, а всупереч. Коли єдина подяка – це дружній потиск руки побратима і внутрішнє відчуття, що ти на своєму місці і робиш те, що треба.
“Я дуже хочу цією книгою і цими презентаціями ініціювати ширшу розмову про феномен волонтерства, який пробуджує в людях найкращі риси і робить людей людьми, а громаду громадою. Від кожного з нас залежить, на чиєму боці бути: тих, хто хоч щось робить, чи тих, хто тільки критикує. Я ж особисто цією книгою хочу щиро подякувати всім і кожному, хто зберіг Україну, хто зберіг віру в людей, хто показав зовсім інший рівень стосунків між людьми. І повірте, якби ми в нашому житті так вирішували проблеми своєї громади, як волонтери вирішують проблеми армії, нам би давно заздрила уся Європа і весь світ”, – говорить авторка.
Український інститут національної пам’яті має можливість видавати книжки досить обмеженим накладом, який розходиться безкоштовно переважно на бібліотеки чи громадські організації, які працюють з молоддю та військовими. Але для всіх охочих книга є у вільному доступі на сайті Інституту за посиланням: http://www.uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/volontery-syla-nebayduzhyh.
І це книга, яку варто читати.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment