«Тож ще зозуля нам кує і сонце сяє у зеніті»

13 березня відзначила своє 85-ліття відома волинянка, щира патріотка рідного краю, авторка “Слова Просвіти” Олександра Павлівна Кондратович. Попри суворі вимоги карантину, колеги навідали імениту землячку, розпитали про пережите, досягнення, плани на майбутнє та запропонували “Слову Просвіти” текст цікавої розмови.

– Пані Олександро, Ви відзначили своє 85-ліття. Це багато чи мало?
– Безперечно, багато. Але тут головне, що людина встигла зробити за цей час. Скільки б років не прожив, а шкода покидати білий світ. Набуто досвіду, знань, щось зроблено, а тобі видається: мало. Тож плануєш зробити щось ще, але то вже як Бог дасть.
– Що б Ви зарахували до своїх здобутків і перемог?
– Найперше – ніколи не кривила душею, намагалась, як мовлять земляки-полісяни, жити по правді, хоча то завжди не просто. Ніколи й нікого не зраджувала, але й не прощала зради.
А ще зберегла життя й здоров’я своїй матусі. Воєнне лихоліття, тяжкі випробування ще в ранньому дитинстві дали зрозуміти, що мати – найрідніша і найдорожча людина, дарма, що постійно хворіє. Усвідомила свій головний обов’язок: зберегти їй здоров’я. Бачила, як вона понад силу надривається над чимось, – не вагаючись, кидалася на допомогу: “Дайте я!” Хоч і в самої бракувало сили. Ніколи не дозволяла собі непослуху і ніколи нічого в неї не просила. Бо що вона могла дати? Хіба що серце.
З восьми літ три роки поспіль випасала корів без будь-якої підміни у свято чи будень. Збудять тебе зі сходом сонця, і ти, куняючи, женеш худобу на пашу, а приганяєш уже смерком. З невеликою перервою опівдні. А так хочеться погратися з іншими дітками!.. Та я не ремствувала: іншого виходу не було.
– У своїй книзі “Мов спалах блискавки” Ви кажете, що люди вважають дитинство раєм. “А моє дитинство, – стверджуєте Ви, – спалила війна”.
– Так, у прямому смислі цього поняття. Наприкінці зими 1944-го ввечері в наше село зайшов загін “українців” – так називали мої земляки вояків УПА. Чим могли – нагодували, дали прихисток на ніч. Над ранок на село ринули “червоні”. Упівці, аби не піддавати населення небезпеці, відстрілюючись, подалися до Полицівського лісу. Розлючені нападники заходилися палити людські оселі. Робили це цілеспрямовано та вміло: спочатку підпалювали хати, а потім, вириваючи палаючі снопки соломи із стріх, несли їх до господарських будівель, що вмить спалахували, і залишали на обійстях озброєного бандита, аби господарі нічого не погасили. І в цьому вогняному пеклі забігає на наше подвір’я сусідський хлопчик Юрко Мацик та мчить на город.
– Стой! – кричить палій. Але малий не чує і біжить далі. Автоматна черга – і Юрко, розкинувши руки, падає обличчям у сніг.
– Та він же дитина! – вигукує крізь сльози мама.
– А мне какая разница? Сказано стоять, – значит, стой, сволочь! Мне ведь человека убить всё равно что муху!
Через день налетіла нова банда “червоних”, пограбувала решту села і забрала у погорільців останнє. У мами – кожуха та чоботи, у батька – светра, у мене здоровенний дядюра зірвав з голови крамну хустину. Сказано ж – “народні месники!” Тільки ж мстили не ворогові, а народові!
Сім’я перебралася до сусіднього села. Напровесні батько вирішив лісом пробратися на рідне обійстя, скопати грядку та посіяти тютюн на розсаду, обіцяючи до вечора повернутися. Не повернувся… Хуторяни знайшли його з відрубаною головою. То була помста за сина – вояка УПА. За два роки не стало і брата…
З Божою поміччю пережили. 1947 року повернулися до рідного села без будь-яких продуктових запасів. Тяжко голодували, проте вистояли. Я дуже хотіла вчитися, тому вчилася на “відмінно”. Бачачи ж, як матуся радіє кожному моєму успіхові, ще більше старалася.
Семирічку закінчила відмінно, перечитавши всі книги шкільної та сільської бібліотек. Тож, аби погамувати мої читацькі апетити, вчителька російської мови й літератури Марія Іванівна Глоба давала на день-два почитати книгу, яку вона привозила для себе з районної книгозбірні. Той огром прочитаної літератури формував моє ставлення до навколишнього світу і найближчого оточення. Була переконана: людина може досягти найскладнішої мети, якщо вперто й наполегливо працюватиме.
У педагогічному училищі також навчалася відмінно, готуючись до майбутньої вчительської праці. Підвищена стипендія полегшувала моє життя, бо взимку мама не могла допомогти харчами. В уяві я вже малювала привабливі картинки учительського життя і поставила собі за мету здобути вищу освіту – університетську! Витворила образ Учителя: ерудований, всебічно розвинений, досвідчений, добрий, любить дітей і свою працю. Тож намагалась не лише ґрунтовно засвоювати навчальні предмети, а й всебічно розвиватися: грала на домрі, гітарі, малювала, співала. Керувала дитячим хором базової школи, виконуючи обов’язки старшої піонервожатої.
Заклади культури тоді шукали талановиту молодь. Від нашого училища до обласного центру народної творчості відправили й мене. На жаль, ніхто з нас відбору не пройшов, але все-таки ми сприйняли це за успіх.
– Виходить, до свого вчительського покликання Ви підійшли у всеозброєнні.
– Ваша правда. Однак життєві обставини перекреслили мої попередні плани. Довелось замість стаціонарного навчання в університеті влаштуватися на роботу. Наступного року я поступила на заочне навчання до Одеського держуніверситету і взяла на своє утримання маму. Учительську працю розпочала в Качинській семирічці та отримала керівництво найбільш проблемним класом – 26 непосидючих хлопчиків і 6 дівчаток.
Найперше: вирішила пильніше придивитися до своїх школяриків. Шукала в кожній дитині притаманну їй золотинку, формувала мотивацію до навчання. Як мовиться, хто шукає, той знаходить. Дуже допомогли мені власні знання, бо могла знічев’я перекласти комусь речення-два з німецької, іншому – підказати з розв’язком задачі. Мій авторитет зростав, і успіх не забарився. Про різні види та форми нашої спільної роботи можна написати цілий трактат або й роман. Крім того, я керувала учнівським хором та хором сільської молоді, організувала самодіяльний драматичний театр. Для випускників семирічки невдовзі відкрила 9 клас Ковельської вечірньої середньої школи.
Тут, у Качині, почала дописувати до районної газети, зацікавилась пісенним фольклором земляків. По сусідству жила одинока жінка Клавдія Михайлівна Логвинська, або баба Кладьба, як прозивали її в селі. Вона справді була справжнім бездонним кладезем народної творчості.
Пісеньки, пісеньки,
Скілько я вас вмію,
Позбираю в фартушок,
По полю розсію, – якось наспівала мені бабуся.
І хоч добре їй ніколи не велося, але рідні пісні, перекази, приповідки на все життя залишилися в її серці. Мріяла, що закінчу університет і запишу збережене, але, на жаль, не встигла… Які скарби пісенного фольклору понесла баба Кладьба на той світ, неможливо навіть уявити!
Пізніше були Нуйнівська, Ворокомлівська середні школи. Поєднувала вчительську працю та обов’язки заступника директора, керувала класами. Іноді й тепер зустрічаємося, підтримуємо зв’язок телефоном із випускниками.
– А як Ви знаходили спільну мову з непростими класами?
– Ми багато говоримо про всебічний розвиток учнів і дуже мало для того робимо. Класний керівник має подбати про шляхи та засоби для розвитку кожної дитини. Не менш важливим було формування у вихованців почуття патріотизму, любові до рідного краю. У той час можна було почути від сусідів: “Поліщук затурканий, тупий, відсталий” тощо.
З перших днів перебування в Качині я записала давній переказ про якогось зарозумілого німця, який ні з ким не рахувався й не вітався. Але давні качинці… таки перевиховали його, і він, залишаючи село, побачив: на озері, що розкинулось посеред села, гуска плаває. То він зняв капелюха та й привітався: “Добрий день, гусь! Навчила мене ваша Русь шапку знімати і “добрий день” казати”.
Мої учні почули тоді цей переказ уперше. Роком пізніше було знайдено давній скарб збруї, що належала якомусь готу, який приходив сюди як завойовник, намірився повернутися, але не повернувся. Либонь, не з власної волі. Такі факти не залишали дітей байдужими.
– Хотілося б, щоб ви хоч кількома словами розповіли про свою працю завідувачки методичного кабінету райвно.
– То відтинок життєвого шляху в 12 років. Ми розробили систему роботи з педагогами-початківцями. Організовували екскурсії, різні відпочинкові заходи, створили клуби молодих учителів, які очолили президенти. Дехто насміхався: “Полісся – і президенти, ха-ха!” Та ми працювали не покладаючи рук. Наш досвід із молодими педагогами вивчався республіканським і всесоюзним міністерствами освіти.
Очолила районне відділення Педагогічного товариства УРСР, яке тісно співпрацювало з Товариством охорони пам’яток історії та культури на чолі з незабутнім Петром Троньком. Досліджували й вивчали народну культуру та творчість. І хай то було не повноцінне відтворення народних звичаїв, але це будило народну пам’ять: ми співали – а люди… плакали. Майже всі вихідні я присвячувала вивченню народних звичаїв і обрядів, записам пісенного мелосу. Улітку 1976 року записала два весільні обряди в Гуті-Камінській і Видричах. І… потрапила в поле зору місцевих кадебістів, Олександр Симонов буквально ходив по п’ятах, я отримувала перлюстровані листи. Врятували мене участь у VI з’їзді Педтовариства та перехід на роботу до його обласного відділення. За чотири роки в ньому вивела наш підрозділ на друге місце в Україні.
Вихід на пенсію позбавив мене службової поденщини. Читаю лекції у ВІППО, зустрічаюсь із учителями та учнями Волині. Багато працюю над вивченням народної культури, традицій і звичаїв, мелосу поліщуків, впорядковую зібраний матеріал, пишу книги. З Божою поміччю вдалось видати 18 книг: “Калиновий квіт Полісся” (співаник), “Народини, або Дарована Богом свіча: родильні звичаї Західного Полісся”, “Народний календар Волинського Полісся”, що були визнані “Книгами року”, “Нуйно: на скрижалях історії та сьогодення”. Книгу “Весілля на Поліссі” поповнила розділами: “Вінкоплетини”, “Коровайний та сирний обряди на поліському весіллі”, “Особливості поліського весільного етикету”, видала працю “Поліська весільна епопея”. Непростим сторінкам свого життя присвятила книгу споминів “На перехрестях долі”.
Коли моє рідне село Кримне з його 400-літньою історією віроломно позбавили статусу окремого населеного пункту та історичної назви і приєднали до його колишньої вулиці Брониці, що лише 40 років тому стала селом, кинулась на відвоювання справедливості. Спочатку була сама, згодом приєднались деякі мої земляки. 9 років тривала боротьба, але ми перемогли! Ще 9 років потратили, аби поставили відповідні знаки на в’їзді та виїзді із села. Довелось навіть написати книгу “Кримно і Брониця: минувшина та сьогодення” (близько 200 сторінок). Але праця не пропала марно: коли Українська Церква отримала статус Помісної, моє рідне село було першим у районі, що перейшло до ПЦУ.
Свій вірш, присвячений селу, закінчую словами:
Й ти відродилось, село моє,
І будеш довго, довго жити!
Тож ще зозуля нам кує
І сонце сяє у зеніті.
Своє 85-ліття зустріла книгою “Мов спалах блискавки: Камінь-Каширське педагогічне училище в документах, персоналіях та споминах”, що побачила світ три місяці тому. Тож поки рука тримає стило, а пучки знаходять клавіші комп’ютера, працюватиму.
– Нехай сонце Вашого життя ще довго “сяє у зеніті”! А до звання почесний краєзнавець України, премій імені Миколи Куделі та Василя Кмецинського додадуться інші відзнаки.

Алла ДМИТРЕНКО,
доцентка кафедри музеє­знавства, пам’яткознавства та інформаційно-аналітичної діяльності ­Волинського ­національного університету ­імені ­Лесі Українки

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment