Вінок вільних сонетів

До 150-ліття від дня народження Лесі Українки

Віра КИТАЙГОРОДСЬКА,
м. Чернівці

1.
Гетьте думи ви, чорні, як хмари,
Тане ранок – світання надій,
І давно вже заснув буревій
І згорнув в підземелля почвари.

І вже має збриніти весна,
І підсніжник зіп’яти голівку.
А молитва свою скоромівку,
Розбудити від гніту, від сна.

Але тягне він цівку з душі,
А чи ж ми свою спродали душу
У вишиваному кунтуші

Чи ми позичили йому
Ще кілька день, ще років триста.
Коли ж повернеться Пречиста?

2.
Таже ранок – світання надій,
І вінчається цвітом держава,
Й звідусіль лише: “Слава! Слава!”,
Богуславці і тій – Звіробій.

І чіткішає обрис століть,
Наших почестей праведні злами,
Й херувими літають над нами,
І кордоном росте живопліть.

І по імені списують нас,
Від отця нарікаючи сина,
І у нас уже голос – не глас.

У саду розкошує родина,
І гуде розпашіла калина,
І тримається в решеті час.

3.
І давно вже заснув буревій,
Що ціляв нам у груди і чола?
Ми ж воліли гойдати спроквола,
Як дитя у колисці своїй.

Може, вилюднить в нього прикус,
Може, стане на міру і згоду.
І піде, наче лютень з городу,
По льоду чоботями: хрусь-хрусь.

Він же – плуг за собою волік,
І в дірявій кишені насіння
Розсипалось у чорний потік.

Поверталась весна від говіння,
Надихала тепла у каміння,
А гостець уже скік собі, скік!

4.
Він згорнув в підземелля почвари?
До гробниць чи до жвавих грибниць,
Щоб усі роздивлялися ниць
На лице неминучої кари.

І складали собі в шанівці,
Й прикрашали дукатами груди,
Й міркували: якось воно буде,
Може, просто сльоза на лиці.
Може, зойк під легенький укус,
Може, се обмине мою хату,
І синів не покличе на страту.

Або ж прийде на поміч індус
Чи вернидуб, а чи крутивус
За плоскінь – невелику плату?

5.
А вже ж мала збриніти весна
Розкрижинити пам’яті кригу,
Розгорнути дротяну веригу:
Піднімайтесь, он зоря ясна.

Світить вам з самого Вифлеєму
За три кроки чи за три пісні.
Чи за ваші “Гой-ра!” голосні
У дуплі пташиному своєму.

У гнізді із сіна рогози,
Де ось-ось проклюне соловейко
Й першим тьохне тьохкотом грози.

Благовістя сиплеться з небес,
Заточіть його в церковні хори,
Ви ж бо сіячі і медобори!

6.
І підсніжник вигулькнув: “Се я!”
Он мороз упав мені під ноги.
І струмки зривають обороги,
Жити і цвісти – жага моя!

Це набуток мій і мій хосен –
Крапелька води і промінь скісний, –
Знак від Бога мого благовісний
Що я знов зросту благословен.

На землі, що серце в ній моє,
Біле, голе, тенькає в позлітці.

Але не в чужій палацу клітці,
Там воно в неволі зогниє!

7.
Молитва свою скоромівку
Шепоче з кожного кутка:
Почуйте вівчаря сопівку,
Пустіть її в душі криївку.

Ви ж ще не вийшли із полону,
Припавши до чужого трону,
Що вже давним-давно зітлів,
Іще питаєте канону.

Іще повзете до причастя,
Складаючи подобострастя
Тому, хто знає вас рабом.

Хто випив вашу кривавицю,
Спаливши жито і пшеницю,
Й Отця повісив під стовбом.
8.
Розбудити від гніту, від сну?
Та ж не сплячі давно уже в полі –
Молодюсінькі і срібночолі,
Де трава і густа, і рясна.

Поспліталися у живокість,
У загати із крові і плоті.
У снігах, у в’язкому болоті –
Соловей вам про все розповість…

А ви поки що в теплому спіть.
Колискова відхилить фіранку –
І душа розкошує до ранку.

Сняться їй ще незвідані далі,
Ще не списані вчора скрижалі,
Поки хлопці згорають у танку.

9.
Так і тягне він цівку з душі.
День від дня, уже тисячу років
До і після прозрінь і пророків,
Одкровень голубої замші.

І стрясається звихнений світ,
Переплющені віхи й епохи:
Іще скільки? Ще довго, ще трохи?
Може в когось вже є заповіт?

Та ж казали: вставайте, сліпці
З-під підошов, затопчені в кригу,
Чи ви чекаєте відлигу?

Її не буде. Світ загус,
Завмерли поранкові співи
Стоять незрушно із миром діви.

10.
Чи ж ми продали свою душу?
Голобіски у замерзінь,
Чи ми любов свою насущну
Постригли в прийми без сумлінь.

Та ж он – стовпами й мудрецями
Аж мерехтить від кроку крок.
Від благочестя і думок
На небі можна звести храми.

А храму правди ще нема,
Лиш порозкидане каміння
Стирчить, як вирване коріння.

І знов майдан, і знов зима.
І пил спадає замість снігу.
І слава репає з розбігу.

11.
У вишиванім кунтуші
Стою в Михайлівському храмі.
– Перекажіть, панотче, мамі,
Моїй тут весело душі.
Ось тут, де арка, угорі
Я на плечі в архистратига.
А поруч – добра вічна книга
Поміж світів на готарі.

І альфа тут, й омега тут.
І всі шляхи і семистріли.
Мене тут янголи зустріли.

Заходив якось й баламут,
Стояв спереді, капав воском.
Спітнів і знов пішов у блуд.

12.
Чи ми позичили йому
Святого прядива з навою,
А воріг став собі ногою
На біле, й радісно йому.

І розійшов по тілу хміль:
Іще, іще земель і крові.
Вже навіть хмари пурпурові
Над ним зринають звідусіль.

А хтось іще чекає дня,
Світанку чистого з кришталю,
І вишні, вкритої вуаллю.

А згодом у соняшниках
Ще золоченої корони.
І їх – крайнеба – їх – мільйони!

13.
Ще кілька день, ще років триста
А, може, безкінечний вік
(ніхто йому не знає лік),
Хіба що Матінка Пречиста.

Тут з глини виріс цей народ.
Облитий медом, вмитий сіллю,
Колисаний в купальськім зіллю,
Що будував до неба міст.

І місяць линвою в’язав,
І випасав його на лузі,
І ріс у радості і тузі.

І силу мав, і гонір мав,
І так співав “Не шуми, луже”,
Що аж до Бога доспівав.

14.
Коли ж до нас прийде Пречиста,
Чи ми впізнаємо її,
Чи двері втворимо свої,
Як ззолотіє в гаю листя.

Як закрижаніють поля,
Як стукне в шибку гілка цвіту.
Як з усього злетиться світу
Птахів потроєна сім’я.

І воля прийде як дитя
Солярним знаком із санскриту?

За неї треба йти на битву
На битву йти, як на молитву.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment