(Про мову наших телевізійних каналів)
Лариса МОРОЗ,
доктор філологічних наук, професор, провідна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
Задерикуватий заголовок тут має причини. Мова наших телеканалів (тих, працівники яких є свідомими громадянами й не припускаються антиукраїнських акцій чи вчинків) останнім часом помітно поліпшується. Та все ж подекуди потребує коректив, часом доволі значних і на всіх рівнях: звуковому, лексичному й навіть у синтаксисі.
Нещодавно я мала справжній шок від побаченого на екрані: великими чіткими літерами “Эпоха гігантів” (“2+2”; далі канали не називатиму, хіба що за окремими винятками). Одне з двох: або це вияв агресивної лінгвошизофренії, коли змішують дві мови (Юрій Шевчук. Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно. Брустури, 2015), або ж дехто не розрізняє літер: “э” російську і “є” українську. У наведеному прикладі, щоправда, слід було згадати ще й українську “е”, ту, що її заголовний друкований варіант “Е” — і кому я це пояснюю?..
У звуковому “полі” нині найчастіше чую: “є-декларації” (хоча у повному варіанті все ж звучить нормальне “електронні”). А чого варте звучання абревіатури НКРЕКП, де виділена літера Е означає “електричні”! А звучить вона постійно як “є”! Коли ж із уст чарівної ведучої звучить: “апарат еш-ве-ел”, то, як мовиться, запитань більше не маємо.
Усе ж значно більше помилок чи, точніше б сказати, мовного сміття (бо немилосердно засмічує мову своїми гібридними формами) бачимо в лексиці. Це наслідки впливу переважно російської мови.
“Так називаємих” (такі формулки можна й видати за цитати, але насправді — ні), “переодягаючись, бриюсь”, “знаходитись” (не тоді, коли когось шукають, а у значеннях: розташовуватись, перебувати тощо), “у припіднятому настрої”, “достатньо слабкі”, “раптові перехожі” (не одразу й зрозумієш, що то — “випадкові”), “безпечні люди” (за контекстом — легковажні, а не те, що повязане з безпекою чи небезпекою, а десь іще прозвучало: “безпечність призвела до загибелі”), “я задам тобі пять питань” (треба: “поставлю” і “запитань”), “морських їжів” (і спробуйте здогадатися, що йдеться про їжаків — їх, на щастя, показали на екрані), “ви не повинні коливатися” (людині кажуть: вагатися), “ти подурнішала” (так перекладено сказане з усмішкою героїні, яка одразу віджартовується: “а я думала, що ти погарнішав”, тобто жарт стосувався її вроди, а не розуму), “ми — майстера спорту” (вочевидь майстри), “на худий кінець”, “їдемо на рибалку” (риболовлю, а рибалка — то людина), “все порішаю”, “та сама собака”, “минулорічні”…
Прикладів можна наводити ще й ще, їх сотні… То вже не просто мовна неохайність, уже скидається на хворобу, а це небезпечно для загального стану здоров`я. Особливо тоді, коли закликають “у досконалості знати” (так українською прозвучав текст документального фільму на каналі “М”).
Не варто — так і хочеться написати: “брати приклад”, бо цього впливу нелегко позбутися всім…Але: не варто вчитися в сусіда-агресора, який може висловлюватися так: “Мы всегда будем помнить, что нацизм сокрушил советский народ”.
Пам’ятаємо, що колись Україна принесла до Московії, разом із Вірою й Церквою, книжну — церковнослов’янську — мову, з якої поступово зросла російська літературна мова. Про цей процес оригінально міркував у 1862 р. Пантелеймон Куліш: “…тот язык, который наши академики и семинаристы, вместе с московскими грамотеями, выковали для официального и литературного употребления во всем государстве” (Куліш П. Твори в двох томах. Том 2. — К., 1989. — С. 527).
Одначе у процесі шаленого розвитку бюрократичного держапарату й за органічної нездатности чиновників мислити, сформувалася безліч зручних для них (і доволі часто — незрозумілих для інших) словесних штампів і блоків.
Десь зо три десятиліття тому трапилася мені в одному з московських видань стаття, автор якої з тривогою розмірковував про стан російської мови — хворої, безнадійно зараженої вірусами на кшталт “канцелярита”.
Тож українська мова потребує — давно! Жорсткого карантину — вічного! — чи й Надзвичайного стану, ще й із цієї причини. І, ясна річ, необхідною є повсюдна вакцинація. Препарати для неї маємо: національна свідомість і патріотизм. А також прагнення справедливости. Усі вони є вкрай необхідними для підсилення і зрештою реалізації відповідних дій Держави, адже в такій тонкій (інтимній) сфері, як мова, чи не вирішальна роль належить особистості.
Тобто починати роботу має кожен із нас — починати із себе. Наприклад, не вживати кальковані з російської вислови, до яких ми — всі! — надто звикли.
Звісно, розумію, що в мізках кількох поколінь наших колишніх громадян “великої країни” живуть заклики Гагаріна “Поєхалі!” чи улюбленого поета Булата Окуджави “Давайтє гаваріть друг другу камплімєнти”. Та чи варто нам повторювати оте саме “Поїхали!”, “Давайте змінювати країну на краще” (це з телеканалів майже ідеальної мови), “Давай зупинимо вірус разом”, “Давай залишатися вдома”, “Давайте бути громадянами” — замість “рушаймо!” (чи “починаймо!”), “зупинімо”, “будьмо”, “залишаймося”? Маємо таку чудову кличну форму дієслова — і не використовуємо власного мовного скарбу. Ще б заспівали популярну пісню: “Давайте наливати, браття, кришталеві чаші”…
Погляньмо на один із телеканалів — “Прямий”: “Ехо України”. Немає, ну немає в нас слова “ехо” — є “луна”, “відлуння”, — але один із журналістів не може позбутися звички свого попереднього творчого життя. Якої звички не може позбутися його молодий колега, також талановитий, — невідомо, але його дотепна програма зветься чомусь “Влада хохотала”. А чому інша програма зветься “По факту”, а не “За фактом” (так було би правильно, та й додатковий зміст з’явився б)?
Не хочеться, а мушу говорити про такі “перли”, як: “непідкірна Естонія”, “непідступні джунглі”, “дурна слава”, “в області технологій”, “ріки” (то, мабуть, “заплава”), “біглий президент”, “білокура школярка”, “попасти в лікарню”, “ходив на охоту” тощо, тощо…
А що вам уявляється, коли чуєте: “король із величезною свитою”? Розумію, що нині мало хто знає, що таке свита, — а щоби знати, треба більше читати українську класику, тоді й вираз “Микита в сірій свиті” буде звичним і зрозумілим. Інший вираз — “добре бачу твою ледачу вдачу” — допоміг би розуміти, що вдача то є характер, натура людини (“успіх” — те, що російське “удача”, і характер, до речі, українець має, а не “носить”).
Дуже хотілося б не чути таких диких виразів, як “повпливати”, “вщент заповнений” (“вщерть” — слово не знайоме?), “стане в нагоді” (адже “маю нагоду стати в пригоді”). І отих безкінечних “ремарок”, що насправді є просто репліками чи короткими зауваженнями. А літературознавчий термін, люди, облиште!
А що коять із відмінюванням числівників і займенників! Це ж просто лінгвоекологічна катастрофа! “Від шістнадцятого по дев’ятнадцяті роки” (А скільки ж у вас 19-тих років? Це ж не 20-ті чи 30-ті!).
Далі буде.
