Як артист Щоголєв полемізував із поетом Шевченком про актрису Піунову

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Автор проєкту Володимир Мельниченко розповідає про Шевченкову закоханість в юну актрису Катерину Піунову та полеміку, яку викликала його стаття “Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года”, опублікована в газеті “Нижегородские губернские ведомости” 1 лютого 1858 р.

Тарас Шевченко: “Я вас люблю і говорю це вам прямо…”
У цій дивовижній історії, інтрига якої пов’язана з єдиною театрально-критичною статтею Тараса Шевченка, визначальною є поетова закоханість в юну актрису Нижньоновгородського театру Катерину Борисівну Піунову (1841–1909), бо ж і сама стаття була їй присвячена.
Тож і почнемо з цього. Дорогою із заслання в Петербург Шевченко прибув 20 вересня 1857 р. у Нижній Новгород і змушений був залишитися тут надовго, виїхав із міста аж 8 березня 1858 р. Відвідуючи місцевий театр, звернув увагу на К. Б. Піунову, яку вперше згадав у Щоденнику 13 жовтня 1857 р. У листі до М. С. Щепкіна 4–5 грудня 1857 р. повідомляв: “Тут єсть прехороша дівчина і талантлива артистка, Піунова”. Шевченко зблизився з нею під час приїзду до нього М. С. Щепкіна наприкінці 1857 р., коли, за пропозицією поета, той зіграв з К. Б. Піуновою у нашвидку підготовленій виставі “Москаль-чарівник” І. П. Котляревського. А далі…
Вже наприкінці січня 1858 р. 44-річний Тарас Шевченко освідчився в коханні К. Б. Піуновій, якій у листопаді 1857 р. виповнилося шістнадцять років. Дехто легковажно вважає, що “до Петербурга йому хотілося з’явитися з юною нареченою – актрисою, здатною підкорити весь бомонд”. Але насправді після тяжкого заслання спрагла поетова душа просто тягнулася до жіночого тепла й сімейного затишку. У  Щоденнику Шевченка навіть є любовний лист до К. Б. Піунової від 30 січня 1858 р.: “Я вас люблю і говорю це вам прямо, без усяких вигуків і захоплень… Стати вашим чоловіком для мене найбільше щастя і відмовитися від цієї думки буде важко”. Хоча належність тексту саме Шевченкові чи міра поетової участі в написанні цього листа не встановлені, подібні зізнання не могли з’явитися в Щоденнику без його згоди.
Письменник і літературознавець Б. С. Лепкий писав: “Та все ж таки незабаром прийшлось зречися. Молода дівчина не бачила, мабуть, щастя у подружжу з чоловіком, хоч не так то старим, але знищеним тяжкою неволею… Епізод, бо, як із Щоденника видно, поет не довго тужив за Катериною Борисівною”. Не все було так однозначно. В згаданому листі від імені поета йшлося про те, що він готовий залишитися другом К. Б. Піунової навіть у випадку відмови стати його дружиною. Ще М. К. Чалий зауважив, що “холодність і байдужість до себе Тарас Григорович вибачав Піуновій і все ще сподівався заслужити її прихильність…”
Проте минуло три тижні і, ще до свого виїзду з Нижнього Новгорода, Шевченко розірвав із К. Б. Піуновою взаємини. Це сталося після того, як вона, прохаючи поета допомогти їй вступити в трупу Харківського театру, водночас поновила свій контракт у Нижньоновгородському театрі, чим поставила в незручне становище Шевченка та М. С. Щепкіна, які в листах до директора Харківського театру І. О. Щербини наполегливо й зворушливо клопоталися за неї.
Вчинок юної К. Б. Піунової зачепив Шевченка за живе, й 23 лютого він із гіркотою записав у Щоденнику: “Якщо це правда, то в які ж відношення поставила вона мене і Михайла Семеновича зі Щербиною? В дуже погані!”. Наступного дня образа і обурення, здається, сильніше розворушилися випадковою зустріччю з К. Б. Піуновою, й усе це гнівно й емоційно вихлюпнулося в Щоденнику. Свого часу С. О. Єфремов звернув увагу на те, що стосунки з К. Б. Піуновою вплинули на характер письма в Щоденнику, яке має “виразні сліди хвилювання: видко, історія ця більш, далеко більш коштувала поету, ніж сказав він сам змістом свого журналу…”
Шевченко згадав, як п’ять тижнів тому просив артиста: “Твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинуть Нижній Новгород, і добре зробить, їй тут погано, воно тут захрясне і пропаде… Я їй порадив виїхать в Харков, і воно раде виїхать… Нам колись добрі люде помагали, поможемо ж і ми тепер посильно, друже мій єдиний! Я вже написав і послав епістолію до директора Харьковского театра (Лист Шевченка до І. О. Щербини не відомий. — В. М.), а якби ще ти од себе до його вчистив, то, може б, з того пшона зробилася б каша. А воно аж плаче та просить тебе, щоб ти укрив її своєю великою славою. Зроби ж так, як воно і я тебе прошу, мій голубе сизий!” І наприкінці листа Шевченко дописав: “Ще раз прошу тебе, моє серце, напиши, до кого знаєш, в Харков”. Третього лютого Шевченко, на прохання М. С. Щепкіна, надіслав умови роботи артистки в Харкові, висунуті сім’єю К. Б. Піунової: “1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р.”. У своїй відповіді від 6 лютого М. С. Щепкін зауважив, що вимоги К. Б. Піунової занадто високі й, безперечно, мав рацію: у Нижньому Новгороді молода актриса К. Б. Піунова отримувала вп’ятеро (!) менше. А що ж у Харкові? М. С. Щепкін, який знав стан справ, інформував Шевченка: “В Харкові її ролі тепер займає дружина комічного актора Васильєва, який для них необхідний, а й вона отримує платні 850 р. і бенефіс, а ти хочеш, що Піуновій треба дати 1500. І кому ж? Істоті, яку зовсім не знає дирекція”.
Наївно думати, що всього цього не розуміли сама К. Б. Піунова та її батьки, проте вони сподівалися на покровительство Шевченка й Щепкіна. Театрознавець П. І. Рулін із команди С. О. Єфремова з цього приводу зробив висновок, що К. Б. Піунова “та й її родина дивилися на Шевченка тільки як на впливову людину, що її можна позиськати для прискорення сценичної кар’єри”. Закоханий поет нічого цього не бачив і не хотів бачити, а многомудрий реаліст М. С. Щепкін радив дівчині “розміряти життя своє відповідно до засобів існування і вчитися, вчитися, а час усе зробить” і все добре зважити, перш ніж переїжджати до Харкова.
Проте Шевченко гаряче наполягав: “Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього”. Десятого лютого Шевченко переслав М. С. Щепкіну листа від директора Харківського театру I. О. Щербини і повідомляв: “Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить”. Особливу поетову ніжність видає приписка до цього листа: “Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любую Тетясю”.
М. С. Щепкін спочатку клопотав перед директором Нижньоновгородського театру О. П. Варенцовим щодо сприяння К. Б. Піуновій та просив про це деяких своїх нижньоновгородських знайомих, а потім, на прохання Шевченка, надіслав до Харківського театру репертуар і умови К. Б. Піунової, водночас застерігаючи її від нерозважного переїзду.
І всі ці щирі турботи самого Шевченка й, головне, старого друга М. С. Щепкіна, ігнорувала К. Б. Піунова! Вражений, ображений, розгніваний Шевченко зізнавався самому собі: “Я скоріше простив би їй найбільш жваве кокетство, ніж цю дрібну несамостійність, яка мене, а головне, мого старого знаменитого друга поставила в неподобне становище. Погань пані Піунова! Від нігтика до волоска погань!”. Ці гнівні слова вирвалися 24 лютого наодинці в Щоденнику, в емоційному пориві. П. І. Рулін, який досконало з’ясував “любовну історію”, зокрема за поетовим Щоденником, дійшов висновку: “Переживши і чари захоплення, і муки розчарування; спробувавши вирвати свою наречену з міщанського оточення й надихнути її вищими інтересами… поет мусів визнати повну свою невдачу, і наведений присуд був розпачливим її виразом”. У “Біографії” Шевченка (1984) ще жорсткіше виснувано, що К. Б. Піунова “не витримала випробування на порядність”. Мабуть, це таки по-радянськи категорично.
Втім, нагадаю, що й через сорок років у розповіді своєму синові М. М. Шмідтгофу про Шевченка Катерина Борисівна навмисно применшила свій тодішній вік на цілих два роки, тим самим і його залучивши до неправди: “Адже ти знаєш, народилась я в Нижньому Новгороді у 1843 році 17 листопада”. Затим вона повторила, що “мені ще п’ятнадцять років не було! Ну що я тямила!” Хоча, за цією версією, їй мало ледь сповнитися чотирнадцять, а насправді йшов сімнадцятий і через два роки вона вийшла заміж. Або неправдиво стверджувала, що нібито поет, чекаючи в Петербурзі згоди на шлюб з нею, написав її батькові “багато листів” і лише нібито у 1858 р. “навесні, на великдень, послали Тарасу Григоровичу остаточну відповідь”. Надуманою була і заява К. Б. Піунової про те, що “в нашій родині Тараса Григоровича страшенно любили”. Насправді батьки зробили все можливе, щоб зірвати Шевченків намір одружитися з нею. Досить почитати поетів запис у Щоденнику від 8 лютого 1858 р., коли він прийшов до них додому, сподіваючись на “любовне побачення” з Тетясею: “Але, на жаль! Стара буркотуха матуся кроку не ступила з кімнати, і я повинен був ретируватися…” Не важко здогадатися, що батьки К. Б. Піунової боялися не лише великої різниці у віці між Шевченком і донькою, але найбільше — тавра царського засланця з невизначеним, але напевне бідним майбутнім.
Як писав П. І. Рулін, у спогадах К. Б. Піунової “дуже бринить… бажання виправдати себе за те, що погорджувала коханням поета”. Втім, учений мав рацію і в тому, що “трудно, певна річ, винуватити Піунову за те, що вона була сама собою…”. Справді, майже втричі молодша, трохи корислива і хитрувата, трохи розгублена і несамостійна, трохи кокетлива і недосвідчена, трохи лукава і недалечка… Та вона й сама зізналася, їй “кебети бракувало!” Зате К. Б. Піунова напрочуд точно і правдиво передала своє тодішнє дівоче сприйняття великого поета, заявивши, що в Шевченкові, на її погляд, женихівського нічого не було. Чоботи, нашмаровані дьогтем, непокритий кожух, шапка смушева найпростіша, і в патетичні хвилини Тарас Григорович кидав нею об підлогу багато разів на день (яка жива й цікава подробиця!), так що, коли б вона була скляна, то часто б розбивалася.
Моя розповідь була б неповною без викладення точки зору І. М. Дзюби на стосунки Шевченка з К. Б. Піуновою:
“… Поки Піунова бачила в ньому впливового покровителя, все було гаразд; може, вона й кокетувала трохи, розраховуючи на його допомогу, вела свою гру. Та коли раптом Шевченко запропонував їй одружитися, вона, певно, злякалася, злякалися й батьки її, відмовилася від уже домовленого із Щепкіним переїзду до харківського театру (що створило для Шевченка неприємну колізію), і все скінчилося конфузом… Але можна зрозуміти й молоду дівчину, що тільки входила у світ театру: в неї були зовсім інші уявлення про свого майбутнього обранця. І дарма в багатьох біографіях Шевченка кидали тінь на цю “малоталановиту актрису”: мовляв, не могла оцінити ні величі Шевченка, ні чистоти його почуттів. Мабуть, не в цьому все-таки річ. Шевченко забув про свій вік, і хвороби, і лисину, і далеко не женихівський вигляд — мав право забути в захопленні почуттям, але й молода актриса мала право на свої “міщанські уявлення”…”1.

Тарас Шевченко: “Тут же при ній прочитав я вголос статейку власного виробу…”
У розпалі Шевченкового захоплення К. Б. Піуновою він записує у Щоденнику 21 січня 1857 р.: “Бенефіс милочки Піунової. Повний театр глядачів і чарівна бенефіціантка — прекрасна тема для газетної статейки. Чи не спробувати? Спробуємо напропа́ле”. В результаті вже 1 лютого 1858 р. у газеті “Нижегородские губернские ведомости” була надрукована стаття Шевченка “Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года”.
У цій історії мене вражає не те, що Шевченко вперше написав театральну рецензію, а те, що, надрукувавши її (без підпису), він уже наступного дня… прочитав уголос улюбленій актрисі й дівчині. Не перебільшую. З щоденникового запису Шевченка від 3 лютого 1857 р. видно, що це сталося… в гостях, на іменинах, коли К. Б. Піунова розпрощалася з господарями й виходила, а він “встиг, та й то вже в прихожій потиснути і поцілувати її руку…” А після цього…
“Тут же при ній прочитав я вголос уже надруковану статейку власного виробу про її бенефіс. Може бути, їй не сподобалося моє не підлеслеве рукоділля, і вона поспішила поїхати”.
Втім, насправді не це стало причиною поспішного від’їзду К. Б. Піунової. Напевне вона ще вдома отримала категоричну настанову не затримуватися в компанії з Шевченком, адже в сім’ї на той час уже була сформульована рішуча відмова йому. Навряд чи К. Б. Піунова взагалі здатна була в атмосфері чужих іменин за кілька хвилин осмислити загалом якраз похвальне поетове “рукоділля” чи дослухатися до Шевченкових оцінок інших артистів — О. В. Васильєвої, А. Владимирова, Є. І. Климовського, або порадіти поетовому знанню театрального репертуару. Якщо Шевченко справді прочитав уголос усю свою рецензію, то він, на мій погляд, вибрав для цього не кращі час і місце.
Отже, Тарас Григорович прочитав актрисі таке:
“Приняв в соображение нравы нижегородских обитателей, в особенности обитательниц, я немало удивился, войдя в театр и найдя его почти полным. “Что бы значило это?”— спросил я у знакомого мне отъявленного ­нетеатрала. “Как что? Сегодня бенефис миленькой Пиуновой. Еще девочкой поступила она на нашу сцену; миловидностью и грациозностью своею обратила на себя внимание и, надо отдать ей справедливость, умела это вниманье поддержать и заслужить любовь нашей, не очень щедро расточающей свои чувства, публики. Вы сами увидите сейчас, насколько это справедливо”.
И действительно, г-жа Пиунова достойно поддержала лестное мнение о себе. Независимо от юности и располагающей наружности, она так мила и естественна, что глядя на нее, забываешь театральные подмостки. Давали в этот вечер драму “Парижские нищие” и водевиль “Бедовая бабушка”. Водевиль сам по себе хорош, но в исполнении г-жи Пиуновой и г-жи Трусовой (бабушка) это вышла такая миленькая игрушка, что хоть на любую столичную сцену: так грациозна наивностью своею Глаша и так добродушно-комична бабушка. Бенефициантка обладает всеми задатками сценического искусства, а это, вместе с молодостью ее, конечно, подает большие надежды и в будущем”.
Якщо вірити самій К. Б. Піуновій, то її талант ще в дитинстві помітили знамениті московські актори В. І. Живокіні та І. В. Самарін, принаймні, вона навіть два роки навчалася в Москві на початку 1850-х. Утім, Шевченко висловив побажання молодій актрисі: “Сколько можно судить, г-жа Пиунова с особенным пристрастием выбирает роли наивно-милых девушек. Слова нет: это лучшие ее роли; но она не должна забывать, что в них же кроемся однообразие и легкость, которые могут вредить ее таланту. Мы искренно думаем, что она может смело расширить свой репертуар; труда будет больше и вдумываться в роли нужно будет серьезнее; но зато талант развернется шире”.
Шевченко тепло відзначив і роль М. С. Щепкіна у творчому злеті К. Б. Піунової, згадавши про їхню спільну роботу в спектаклі “Москаль-чарівник”:
“… Пиеса эта была поставлена в два дня по желанию Михаила Семеновича Щепкина, приехавшего случайно в Нижний и согласившегося участвовать в трех спектаклях, и, несмотря на поспешность постановки, а также незнание малороссийского языка, г-жа Пиунова в роли Татьяны была очень хороша, так что наш ветеран-артист был в восторге и говорил, что он ни с кем с таким удовольствием не играл, а мнение Щепкина может служить авторитетом. В нашей милой бенефициантке он принял сердечное участие, советовал ей серьезно трудиться, и, конечно, советы и напутствие вполне оценены ею”.
Тарас Григорович був захоплений 16-річною дівчиною настільки, що справді готовий забути “театральні підмостки”. Тому зрозуміло, що губернський масштаб оспівування молодої бенефіціантки Шевченкові здався недостатнім, і 3 лютого він звернувся до М. С. Щепкіна з проханням: “По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в “Московских ведомостях””. Артист не став додавати до статті своє слово, але прохання друга виконав. Він одразу пообіцяв Шевченку: “Статью в газету передам Коршу”. Йшлося про редактора-видавця газети Є. Ф. Корша. Справді, поетів приятель, знавець літератури, музики й театру В. М. Погожев повідомив Шевченка: “Статью о милой Пиуновой я отправил в редакцию “Московских университетских новостей” через Евгения Федоровича Корша”. Про вплив високого покровителя свідчить те, що вже через тиждень після Шевченкового звернення до М. С. Щепкіна — 11 лютого 1858 р. — статтю було надруковано в “Приложениях” до газети “Московские ведомости”.

Хто такий Щоголєв і чим він цікавий
Щоголєв (ім’я, по батькові та роки життя невідомі) — актор Нижньоновгородського театру, і це все, що про нього відомо.
Нам цікавий тим, що вступив у полеміку зі згаданою статтею Шевченка “Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года”. Несподіваність у тому, що понад сто років у шевченкознавстві вважалося — підпис, який він і не приховував, під його пуб­лікацією “Заметки на статью о бенефисе г-жи Пиуновой в 5-м № “Нижегородских губернских ведомостей””2 є псевдонімом.
Скажімо, С. О. Єфремов, публікуючи ці замітки, писав про “якогось Щоголєва (треба думати — псевдонім…)”3. Так само вважав через півстоліття Л. Н. Большаков, а ще понад 30 років потому 2012 р. Р. Я. Пилипчук у “Шевченківській енциклопедії” (Т. 1) повторив: “Підписана публікація, напевно, псевдонімом…” Але вже через рік, у примітках до сучасної публікації статті Щоголєва шевченкознавці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України О. В. Боронь і С. А. Захаркін толерантно зазначили, що припущення С. О. Єфремова, Л. Н. Большакова, Р. Я. Пилипчука “про те, що підпис під статтею — іще нерозкритий псевдонім, видається малоймовірним”4.
І справді через вісім місяців після полемічної статті Щоголєва в тих же “Нижнегородских губернських ведомостях” (18 жовтня 1858 р.) з’явилася стаття “Заметка о нижегородском театре”, яку В. І. Дудко блискуче атрибутував М. І. Храмцовському5 — відомому досліднику історії Нижнього Новгорода. В ній ішлося, зокрема, про відкриття сезону в місті та про склад театральної трупи, і Щоголєв, як і К. Б. Піунова, були названі серед артистів, “ангажованих із колишньої тутешньої трупи”6.
М. І. Храмцовському в цьому можна повністю довіряти, як йому довіряв і Шевченко, котрий рівно за рік до того читав його книгу “Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода”. В Щоденнику записав 9 жовтня 1857 р.: “Книга хороша і достатньо знайомить з історією краю та міста”.
Нам достатньо, щоб упевнитися, що автором згаданих заміток був артист Щоголєв, який тільки й міг передати, сам того не відаючи, відвічну та всюдисущу театральну склоку, міжусобні закулісні незлагоди, які буквально стирчать мало не за кожною його фразою. Між іншим, в “Покажчику імен”, складеному М. М. Новицьким до згаданого четвертого єфремовського тому, читаємо: “Щоголев, (арт.)”. Отже, С. О. Єфремову не вистачило зовсім трохи, щоб атрибутувати статтю артисту Щоголєву. Хоча він упевнено поставив її “в тіснім зв’язку з плітками про бенефиси двох супірниць на сцені” і вказав на “розворушене гніздо провінціяльних пліткарів, та ще в специфичній театральній атмосфері…”
В цій історії ще одна важлива дійова особа не була ідентифікована. Довгий час у шевченкознавстві вважалося, що згадувана Шевченком, а затим і Щоголєвим, “г-жа Васильева” — це актриса Малого театру К. М. Васильєва (1829–1877), проте В. І. Дудко встановив, що йдеться про Васильєву Олександру Василівну (бл. 1838–1920), яка після закінчення Московського театрального училища (1856) працювала у Нижньому Новгороді (1857–1862)7. Певно, суперництво між двома молодими артистками розгорілося з новою силою після приїзду до міста М. С. Щепкіна, котрий, відвідавши друга та зігравши в кількох виставах, явно виявив особливу прихильність до Шевченкової улюблениці К. Б. Піунової. Ще більше загострилося протистояння після публікації статті Шевченка, з якої врешті-решт випливало, попри всі згадані сюжети й критичні моменти, найголовніше щодо К. Б. Піунової, а саме: “…Талант её развернётся шире”. Зовсім інше своє враження залишив Тарас Григорович про О. В. Васильєву: “Признать же совершенно установившемся талантом г. Васильеву нельзя”.
Шевченко неодноразово бачив О. В. Васильєву у виставах і залишив свої враження про неї в Щоденнику. Скажімо, 6 жовтня 1857 р. записав, що вона грала “натурально і благородно”. Проте в цілому його скептичне ставлення до О. В. Васильєвої не викликає сумніву. Ось 12 листопада 1857 р. Тарас Григорович зафіксував її участь у драмі М. О. Полевого “Мати-­іспанка”: “Все було порядно, крім пані Васильєвої. Вона, бідолашна, думала зачарувати глядачів своїм фанданго8 і зовсім не наділа панталонів. Яке варварське поняття про мистецтво”. Незадовго до публікації статті про “бенефіс милої Піунової” — 29 січня 1858 р. — Шевченко висловився щодо бенефісної вистави її суперниці: “Недоладний бенефіс пані Васильєвої…” Втім, це — наодинці з собою. Зовсім інша річ — газетна публікація…
Хтозна, може й проковтнули б найближчі прихильники О. В. Васильєвої гіркий публічний і, на їхню думку, несправедливий Шевченків закид, але він передрукував свою статтю, хоч і в скороченому вигляді, в самій Москві, де після училища вона недовго виступала в Малому театрі!
Це й примусило артиста Щоголєва взятися за перо — власноруч або за чиїмось проханням — адже в закулісних театральних ристалищах той, очевидно, був на стороні О. В. Васильєвої. У своїх замітках артист жодного разу не називає прізвище Шевченка, хоча, не сумніваюся, воно було відоме, — все таки добре знаний і шанований у місті чоловік…
Статтю навряд чи можна назвати глибокою й фаховою, проте в’їдливості їй вистачало…

“Стаття про бенефіс
пані Піунової багато шуму наробила по місту”
Візьмемо хоча б оцей хльосткий пасаж:
“Автор статьи говорит, что М. С. Щепкин ни с кем с таким удовольствием не играл (точна цитата з Шевченкового тексту! — В. М.), как с г-жой Пиуновой. Жаль, что Щепкин мог поздно встретиться с г-жой Пиуновой; может быть, чрез это мы многое потеряли от таланта Щепкина”.
Та значно дошкульніше, хоч і бездоказово, виглядає сюжет, прив’язаний до згаданого Шевченкового висновку про талант актриси К. Б. Піунової, який на думку поета, розкриється повніше, якщо вона розширить свій репертуар. Щоголєв писав:
“Автор статьи уверяет г-жу Пиунову, что если она будет разрабатывать исключительно своё амплуа, то это пристрастие повредит её таланту. — Будто? Если я, например, порядочно пишу деловые бумаги, разве я непременно должен браться писать и статьи о бенефисах, чтобы расширить свои способности? А если я не умею писать статей о бенефисах? Зачем же мне браться за то, что я не могу сделать? И г-жа Пиунова заставляла сожалеть о себе, когда была не на своём месте”.
Екстрактом заміток Щоголєва, заради якого вони писалися, згущеною витяжкою з писанини, спрямованої на поновлення репутації О. В. Васильєвої, заторкнутої Шевченком, є такі дві фрази:
“Эти впечатления автор высказывает об артистке, которая с каждой новой ролью более и более удивляет разнообразием своего таланта… Нижегородская публика сама, без всяких посторонних разговоров, знает, за что оглушает рукоплесканиями свою любимицу”9.
Таким чином, усі Шевченкові закиди стосовно О. В. Васильєвої артист відкинув, однозначно наголосивши на незаперечності її таланту…
Втім, Тарас Григорович абсолютно не зреагував на виступ Щоголєва в газеті. Р. Я. Пилипчук — автор статті в “Шевченківській енциклопедії” про поетову публікацію, — повторюючи давнє припущення М. М. Новицього, писав, що він, “як свідчать щоденникові записи 23 і 24 лютого 1858 р. розчарувався у К. Піуновій”. Хороша версія.
Справді, саме 23 і 24 лютого, як ми вже знаємо, Шевченко переосмислив свої стосунки з юною Піуновою. У Щоденнику записав 23 лютого про її “моральну убогість”, завершивши думку дивною фразою: “Дружба нарізно і чорти в воду”. В народній приказці: “Дружба дружбою, а табачок нарізно”. Це про того з приятелів чи друзів, який не бажає ділитися всім, або в певний момент вчиняє всупереч очікуванням. Як і зробила Піунова. Тоді до чого тут “чорти в воду”? Чи не згадалися Шевченкові стосовно неї інша влучна приказка: “В тихому болоті чорти водяться”?
Та насправді все було не так просто. Через три місяці, подивившись у Петербурзі комедію О. В. Сухово-Кобиліна “Весілля Кречинського”, Шевченко наодинці з собою вивів у Щоденнику 19 травня 1858 р.: “Яка б гарна була в цій ролі моя незабутня Піунова”. Пронизливий крик поетової душі… Востаннє Тарас Григорович згадав дівчину в листі до М. С. Щепкіна 6 грудня 1858 р. Лише його він міг запитати без будь-якого зв’язку, не чекаючи відповіді, наче зойкнути: “Скажи мені, будь ласкав, що б з мене тепер було, якби був я оженився на моїй любій Тетясі? Пропащий чоловік, та й білш нічого”. Розумом він осягнув, що з нею пішов на пропа́ще, а серце зберігало теплу пам’ять про “любу Тетясю”…
Тож і хочу виснувати, що повна Шевченкова байдужість до статті Щоголєва випливала не з розчарування Піуновою, а з об’єктивної незначущості тієї щоголєвської публікації для нього. Поет узагалі не збирався встрявати у навколотеатральні плітки, про які знав, адже згадав у Щоденнику ще 29 січня 1858 р. Зустріч і стосунки з Піуновою були й залишилися для Шевченка важливою, хоча й болісною, подією в його житті, а казна-яка стаття казна-якого Щоголєва не зачепила його, не привернула увагу, й він про неї ніде й ніколи не згадував… Ніде й ніколи…
Зате до полеміки Щоголєва з Шевченком звернувся в жовтні 1858 р. М. І. Храмцовський, який у вже згадуваній статті “Заметки о Нижегородском театре” писав: “Г-жа Пиунова пробовала было являтся в первых драматических ролях, но не имела успеха, несмотря на то, что некоторые из любителей здешнего театра хотели поддержать её в этом амплоа; что и произвело полемику в здешней газете”. Що ж до Щоголєва, то М. І. Храмцовський зауважив: “Кажется, что противники г-жи Пиуновой в своей статье гнались только за резкостью выражений и ровно ничего не доказали, кроме того, что умеют делать кое-какие намеки, и то невпопад”. Втім, М. І. Храмцовський свою позицію виклав чітко: О. В. Васильєва — “талант незаперечний”, а К. Б. Піунова — “обдарована актриса”. Мабуть, він був найближчий до правильної постановки питання: “Вопрос: может ли г-жа Пиунова впоследствии занять первое амплоа в драме или не может? — разрешит время…”10.
Час показав, що лише завдяки знайомству з Шевченком і залишилося прізвище К. Б. Піунової в історії.

—————————
1 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури. Т. 4. – К.: Наукова думка, 2014. – С. 530.
2 Вміщено в тій же газеті 22 лютого 1858 р. за підписом “Щёголев”.
3 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). – К., 1927. – С. 660.
4 Тарас Шевченко в критиці. Том 1. Прижиттєва критика (1839–1861). – К.: Критика, 2013. – С. 680.
5 Дудко В. І. Стаття Тараса Шевченка “Бенефис г-жи Пиуновой, января 21, 1858 года”: публікації, синхронна рецепція. Коментарі // Вісник Київського славістичного університету. – К., 2008. – Серія “Філологія”. Випуск 37. – С. 15–18.
6 Тарас Шевченко в критиці. Том 1. Прижиттєва критика (1839–1861). – С. 328.
7 Див. статтю В. І. Дудка про О. В. Васильєву в “Шевченківській енциклопедії” (Т. 1. С. 585).
8 Іспанський народний танець, що виконується під акомпанемент гітари та кастаньєт.
9 Тарас Шевченко в критиці. Том 1. Прижиттєва критика (1839–1861). – С. 302–303.
Друкуючи статтю Щоголєва, редакція газети застерегла, що не поділяє думок автора, проте переконана, що з різносторонніх поглядів виникає істина.
10 Тарас Шевченко в критиці. Том 1. Прижиттєва критика (1839–1861). – С. 329–330.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment