Інтерв’ю з атомною катастрофою

Книга Людмили Житньої “Чорнобиль – очима жінок” (Інтерв’ю з атомною катастрофою) – це ексклюзивні інтерв’ю (тридцять п’ять років поспіль) з жінками-ліквідаторами та евакуйованими, доля яких перетнулася із вселенською атомною катастрофою, що потрясла світ. Це сповідь про пережите. Жінки – берегині! Чутливі, емоційні. Вони вистояли разом із чоловіками і понині несуть тягар цієї біди на своїх тендітних плечах. За всі роки ніхто їх не запитав: “Як вам живеться?…”. А їм є про що розповісти!
Це – “інтерв’ю з атомною катастрофою”, відтворене із перших вуст очевидців страшної біди ХХ ст.
У книзі також є роздуми та коментарі, що ґрунтуються на документальних літературних джерелах, періодичній пресі, архівних матеріалах (видавництво “Стелла-Гранд”, 2020).

Аварія – то попередження людству
КОЩЕЄВА Раїса Миколаївна народилася у 1941 році. Росіянка. Освіта – середня технічна. Закінчила Новосибірське технічне училище. Одружена. Має двох дітей. Проживала у Прип’яті по вул. Лесі Українки.
Ліквідатор. Евакуйована
Уперше так зацікавлено-сердечно про мою долю ліквідатора розпитувала мене монахиня Нектарія із затвору Чернігівської області. Мирського імені монахині ніхто не знає, та говорять, що вона лікар із Кремлівської лікарні. Освічена людина, для якої моя розповідь, видно з усього, була наболілою темою. На завершення розмови зі мною вона сказала: “Я не розумію, як ви вижили!? Мабуть, так було угодно Богу!.. Можливо вам належить виконати ще якусь місію на Землі…”.
Рідко зустрічаються люди, які сприймають чужу біду, як свою.
Наша з чоловіком Прип’ять розпочалася зовсім не романтично, а з необхідності. Ми проживали у Новосибірську, у нас було дві донечки 1965 і 1971 років народження. Дітки часто хворіли, і лікарі радили змінити клімат, пере­їхати в іншу кліматичну зону.
Ми дізналися, що в Україні, неподалік від Києва, будується молоде і перспективне місто Прип’ять, а поряд – атомна станція.
Приїхали у Прип’ять у 1976 році. Зробили обмін квартир: Новосибірськ – на житло в Прип’яті.
Чоловік мій Олексій Пантелеймонович працював на будівництві у монтажному управлінні прорабом. Він будував і перший, і другий, і третій, і четвертий блоки.
Я влаштувалася на роботу в БНС (берегову насосну станцію). Наша БНС розташована на території атомної станції. Ми брали воду із ставка-охолоджувача і подавали її на перший контур реакторних блоків першої і другої черги (1-2; 2-3).
25 квітня 1986 року я була на зміні в турбінному цеху ­ЧАЕС. Пам’ятаю той фатальний момент! Якраз говорила по телефону зі старшим машиністом турбіни. Несподівано на всіх трьох поверхах погасло світло… Був робочий могутній гул турбін, і раптом – все стихло! Відчуття, наче будівлю щось підняло вгору і опустило. Так тричі… Це шок! Я пробігла по цеху, придивилася і записала всі параметри…
Телефоную: “Що сталося?”.
“Раю, не хвилюйся! Вияснимо! Самі не знаємо!..” – відповіли мені. Виглядаю у вікно. Не бачу турбіни 4-го блоку, тільки неонове світіння… Знову телефоную: “Не бачу турбіни!..”
“Заспокойся. Обійди турбінний цех, усі поверхи, запиши, що бачила, потім розкажеш!..”.
Я була одягнена в тоненьку кофточку-майку, у штанах-шароварах і в домашніх порваних капцях… У такому одязі вийшла на територію станції і подалася в обхід. На брівці стояли пожежні машини. У машинах – нікого!.. Зайшла в черговий відділ, хотіла розповісти про те, що бачила…
“Почекай, не до цього… Напиши доповідну!..”
Під ранок на станції уже був слідчий… Почав мене випитувати. Я нічого йому не розповідала, бо за інструкцією не мала на це права. Він не наполягав, сказав: “Доб­ре, вранці зайдете в дирекцію з доповідною!..”
Рано-вранці на території АЕС якось незвично тихо… Цвітуть кульбабки, весна цвіте!.. І все припорошено графітовим пилом, навіть ставок – тиха заводь…
Моє тіло “горіло”… Ранок прохолодний, а мені гаряче!.. Прибула моя змінниця – Ліда Вакар. Вона вже була одягнена у захисний одяг. Склад, де зберігалося все необхідне на випадок аварії, зрештою відчинили… Вночі він був замкнутий!… Ключів у чергової зміни не було.
Медпункт теж вже відчинили. Там брали в усіх, хто був на зміні, аналізи крові. Мій стан був незрозумілий: я вся поникла, пригнічена, відкриті частини тіла “горіли”, нудило, боліла голова. Мені сказали, щоб дочекалася машину швидкої допомоги та їхала у поліклініку.
У цей час на територію атомної вже прибули хімічні війська. Поки генерали в адміністрації вирішували, що робити, молоденькі солдатики на території станції під радіоактивним пилом грали в “чехарду”…
Машиною швидкої допомоги мене відвезли до Прип’яті. Від госпіталізації я відмовилася. Лікарі суворо попередили, щоб у цьому одязі не заходила до приміщення. Потрібно переодягтися.
Я підійшла до школи, попросила, щоб покликали мою доньку. Старалася йти подалі від неї… Донька винесла мені одяг. Переодягнулася у підвалі будинку, склала все у целофановий пакет, залишила його там і тільки тоді піднялася у квартиру.
Стан неадекватний… Відчувала, що мені потрібен поводир. Помилася, знову переодяглася, одяг у пакеті викинула на балкон. Чоловік мені каже:
“Поснідай, там є котлети, а я поїду на дачу садити картоплю”.
“Вона вже нам не потрібна буде…” – сказала я. Чоловік на мене дивно подивився і поїхав на дачу.
26 квітня о 16.00 – знову на зміну (такий у мене був графік у ті дні). Збираюся, одягаюся, думаю: “Повернуся чи ні?… Там страшно! Вже двоє померлих…”.
На зупинці нашого автобуса, що розвозив на станцію, зібралися працівники АЕС. Люди із Красноярська не хотіли їхати, бо вони вже розуміли, що сталася серйозна аварія. Але ми все-таки виїхали. Та на робочі місця нікого не пустили, відправили додому. А мене заступник начальника по обладнанню забрав, сказавши: “Раїсо Миколаївно, ситуація тяжка… Обладнання працює і потрібні люди… Зміна ваша… Вас буде пам’ятати і комсомол, і партія…”.
Відпрацювала, повернулася до Прип’яті, а там – евакуація!..
Після двох діб, проведених на станції, я вже ніяка: сильні головні болі, апатія, байдужість! Чоловік із донькою (старша навчалася у Києві) стали збиратися. Із теплих речей нічого не беруть. Квітневі дні стояли теплі. Я майже кричу на чоловіка: “Візьми теплі речі, ми від’їжджаємо звідси назавжди!…”. Донька сміється: “Мамо, сказали ж на три дні…”. Чоловік відреагував на мій тон, а не на те, що я сказала… (Я ніколи не підвищувала голосу…) Став похапцем збирати теплі речі…
Зайшов міліціонер, він переписував населення. Мені здалося, що міліціонер був трохи напідпитку. Ми його запитуємо: “Що робити з собачкою (у нас був маленький пудель)? Замкнути у квартирі?”. Дивлюсь на міліціонера, а в нього на очах сльози…
“Ні, собачку випустіть на вулицю…” – відповів він.
Наше маленьке собача пищить, крутиться біля ніг, лащиться до нас! Донька взяла собача в сумку та й пішли до автобуса.
В автобусі гамірно, молодь сміється. Деякі хлопці із пляшками пива. Чого сумувати? Всього ж на три дні їдемо!
Приїхали в Поліське. Мені зовсім зле. У поліклініці мене терміново готують на Київ до лікарні. Я в сльози, відмовляюся, не хочу розлучатися з донькою і чоловіком.
Приїхали лікарі з Москви і забрали мене у Московську клініку. Потрапила у неврологічне відділення. Лікар моєї палати при обході доповів: “Усі органи пошкоджені, як при хімічному ураженні, аналізи підтверджують токсичне ураження організму”. Провели об’єктивне обстеження: координація руху порушена, закриваючи очі – падаю. Наполягають на переведені до психіатричної лікарні міста Електросталь. Я категорично відмовляюся. (Так порадили мені палатний лікар та медична сестра. Палатного лікаря на другий день поміняли…)
На другий день мене викликає завідуючий відділенням і говорить:
“Підписуйте папери, що ваше захворювання не пов’язане з Чорнобилем, і можете повертатися додому”.
“Не підпишу!.. Я маю акт – Н-1 (нещасний випадок на роботі…)”, – відповіла йому.
Роздратований завідуючий крикнув своїм підлеглим: “Виписуйте її!”.
Мене виписали. Спасибі, дали довідку, що я перебувала у лікарні. Це потім мені допомогло взяти квиток до Києва.
У коридорі до мене підійшла жінка-професор (я її прізвище не пам’ятаю), і відвела мене вбік, так, щоб ніхто не чув, сказала: “Вам не можна вже працювати на станції. Якщо ви туди підете, ви себе загубите… Ізолюйтесь, відпочиньте. Пройде час – вам стане краще. Люди зрозуміють, все, що сталося – то страшні речі. Бережіть себе!..”. І вона поспішила відійти від мене.
Серед лікарів було багато професіоналів і добрих людей. На жаль, і лікарі були підвладні тій системі, яка диктувала свої неписані закони всім, навіть їм… Я не тримаю на них зла!
Та у Москві мені довелося ще раз побувати. Поліпшення стану здоров’я не спостерігалося. А отримати групу інвалідності було не просто. Я не змогла подолати бюрократичні перепони у моїй державі.
Допоміг мені в цьому питанні Андрєєв Юрій Борисович – інженер-атомник, ліквідатор. Він чорнобильцями переймався до останніх днів свого життя. Як експерт по проблемі атомної енергетики і безпеки АЕС, він виступав на сесіях МАГАТЕ, в Європарламенті, на наукових форумах.
Я багато років із ним працювала, він був мій безпосередній начальник і старший інженер по управлінню турбінами. Юрій Борисович належав до плеяди найпередовішої науково-технічної інтелігенції. Хороша людина! Завжди був уважний до своїх колег, підлеглих.
Тоді 26 квітня о 16.00 я заступила на зміну разом із ним (багатьох на станцію не пустили після згубної ночі, а я знову потрапила на зміну…).
Нічний вибух на четвертому енергоблоці покрив смертельною радіацією і саму станцію, і територію довкола неї… Юрій Борисович з 26 квітня і до 11 травня 2014 року (останнього дня свого життя) був ліквідатором наслідків Чорнобильської катастрофи. Він сам отримав високу дозу радіоактивного опромінення, будучи інвалідом-чорнобильцем, допомагав усім.
Він вирішував проблемні питання відразу, як тільки вони до нього надходили. От і мені сказав: “Раїсо Миколаївно, не хвилюйтеся, вирішимо всі ваші питання по здоров’ю. Ви своєю працею на атомній станції заслужили не тільки на допомогу від держави, а й на велику повагу. У ту фатальну ніч ви не думали про своє здоров’я і навіть про життя не думали…”.
Він згуртував навколо себе ліквідаторів, евакуйованих, постраждалих від Чорнобильської катастрофи. Відстоював права ліквідаторів, навчав боротися за них. У 1990 році був обраний президентом “СОЮЗУ ЧОРНОБИЛЬ УКРАЇНИ”. Він ні на мить не давав правителям держави забувати про Чорнобиль та чорнобильців. На захист їхніх прав організовував всеукраїнські акції, пікети, демонстрації. Він не боявся говорити правду, тому був “незручним” для влади…
Це з його ініціативи був запроваджений День ліквідатора (14 грудня). Це йому снилася ікона “Чорнобильський Спас”! Про цей сон він розповів Блаженнійшому Митрополиту Володимиру, який і дав благословення на написання ікони. Це він знайшов кошти для реставрації Ільїнського храму – єдиного діючого храму в зоні відчуження.
…Дивуюся: чому я ще живу при тій дозі опромінення, яку отримала? Можливо, розповісти вам про те, що я пам’ятаю, і є та земна місія, про яку говорила монахиня Нектарія…
Я стала віруючою людиною. Мудро дивлюся на життя. Навчилася прощати… Не можу зрозуміти, чому так багато ненависті на нашій грішній землі? Чому люди вбивають один одного? Наші сусіди – росіяни, з якими ми жили в одній родині, сьогодні – наші перші вороги… Що це? Світ перевернувся?.. Землю перетворили на пекло!
Люди, одумайтесь!.. Чорнобиль – то попередження!!!
11 грудня 2017 року

Запам’яталися мені на все життя ті погляди з трапу – у вічність…
ЄВТУШЕНКО Наталія Володимирівна народилася у 1963 році. Киянка. Освіта – середня спеціальна. Стюардеса. Супроводжувала перших ліквідаторів, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, у Москву на лікування.
Ліквідатор.
Погляд у вічність, у небуття – таким мені запам’ятався мій Чорнобиль! Збігло вже більше 30 років, а ті очі, підняті в небо кожним із 104 ліквідаторів, що спускалися по трапу нашого літака, прибулого в Москву з Чорнобиля, тривожать мою душу і бентежать сни донині!
Літак на борту з пасажирами — першими постраждалими (експлуатаційниками та пожежниками) — прибув в аеропорт Внуково. Ледве піднімаючи ноги, підтримуючи один одного, ступали на трап нашого літака незвичайні пасажири… Що мене більш за все вразило – це напрям їх погляду у небо! Кожен, ступаючи на трап, не дивився під ноги, а піднімав погляд в небо, ніби вітаючись із вічністю. Очі, як і шкіра, були темно-коричневого кольору… Не забуду ніколи!
Із трапу літака вони ще ступлять на землю, щоб сповна випити ту гірку чашу долі й болю, що дісталася їм на цій грішній землі. Двадцять вісім із них помруть у тяжких муках, не виходячи з лікарні, інші підуть у небуття через невеликі проміжки часу… Дуже мало кому доведеться дожити до сьогодні!
У той квітневий день 1986 року нічого незвичайного не відбувалося. Наш літак, яким ми відправлялися у планові рейси по всьому неосяжному радянському простору, знаходився у резерві, та екіпаж був викликаний для здійснення спецрейсу.
Той же склад екіпажу, той же літак, на якому ми працювали, та тільки пасажирів ми мали привезти на посадку в літак автобусами “Політ” із Прип’яті…
Нас троє – молоді красиві стюардеси, ні про що не попереджені, одягнені по формі: туфельки, легкий костюмчик, пілотка. Такими ми виїхали у Прип’ять. Перед від’їздом з нами була проведена бесіда на тему: “Все, що побачите і почуєте, не повинно розголошуватися!..”
По дорозі до Прип’яті нам зустрічалося багато автомобілів, на під’їзді біля мосту – ціла колона великих автобусів, що стояли в очікуванні евакуації (як ми дізналися уже потім…).
Автобус прибув до лікарні Прип’яті, де нас вже чекали. Все було дуже швидко організовано. Там працювала спецбригада, що прилетіла із Москви, з Інституту біофізики. Вражених променевою хворобою відбирали на ­Москву та Київ. Нам випало забрати постраждалих у Москву.
Усі наші пасажири були щойно відключені від крапельниць. Один із 105 пасажирів, яких ми повинні були забрати, помер тут же в лікарні. Всі одягнені у смугасті піжами, що нагадувало концтабір. Якось було не по собі від цього видовиська. До автобуса рухалися люди коричнево-смугастим потоком. Смугасті піжами і відкриті частини тіла коричневого кольору. Навіть очі коричневі (радіаційний загар), якісь відречені від навколишнього світу. Колона ніби зомбована. Але в автобус зайшли всі самотужки, розсілися по місцях.
Із нами в автобус сіла молода жінка – лікар із папкою супроводжувальних документів (історії хвороб). Сьогодні це жахливо вражає, а тоді ніхто не думав, який ризик був для нас, супроводжувальників, перебувати в закритому просторі з людьми, які “світилися” радіацією… Та що там ми! З нами їхала маленька дівчинка (років восьми) – донька супроводжувального лікаря… Жахливо! Яка доля цієї дитини?
Ліквідатори з нами спілкувалися, але їм було тяжко: провали пам’яті, відреченість, ніби під гіпнозом. Вони говорили про два вибухи, що сталися на станції: на перший, десь о 21 годині, не звернули увагу, думали, що то підірвалися балони з киснем, а вже другий був катастрофічним…
Розповідали: якщо люди потрапляла в ореол “гриба”, що розсіювався у просторі, бачилася лише тінь. То був “радіаційний гриб”.
Прибули в аеропорт “Бориспіль”, і нас відразу ж спрямували в літак, давши з собою пайки (пам’ятаю, у складі пайків була чорна ікра) і воду. Воду наші пасажири пили невеличкими ковтками. До Москви – година льоту. Ми приземлилися в аеропорту Москви на окремій злітній смузі.
Зустрічали нас міліція, лікарі у спеціальному захисному одязі, а ми – у легеньких звичайних робочих костюмчиках стюардес.
Ось тут і запам’яталися мені на все життя ті погляди з трапу у вічність… Наш літак, що виконував “спецрейс”, дуже “фонив”, і його, здається, згодом порізали на частини і відправили у могильник ядерних відходів, а нас, екіпаж рейсу, відправили на ­дезактивацію: роздягнули до трусів, провели санітарну обробку, видали нам білі халати, поселили у кімнаті профілакторію аеропорту і заборонили виходити. Потім приїхала машина швидкої допомоги, і нас відправили на обстеження у Московську клінічну лікарню №6. Обстежували нас і в інших медичних закладах: інституті радіаційної медицини, інституті онкології. Після обстеження лікувалися. Надто багато рентген ми отримали, перебуваючи у замкненому просторі зі смертельно враженими радіацією людьми. У нас були дуже погані показники крові. Клінічні прояви променевої хвороби очевидні, але діагноз нам цей не поставили. Історії хвороб ніхто не показував. Все було засекречено.
Із нами спілкувалася і вела нашу документацію завідуюча відділенням, в якому були зосереджені хворі, доставлені з Чорнобиля. Нас чекали, тому і звільнили два поверхи лікарні, виписавши хворих напередодні. На другому поверсі знаходилися тяжкі хворі, а ми – на першому.
Про Ангеліну Костянтинівну Гуськову, лікаря, що переймалася нами, можна писати книги (я думаю, що ці книги написані). У її поведінці і доброму ставленні до нас відчувався якийсь прихований стан вини перед нами. Все те, що відбувалося у клініці під лозунгом “совершенно секретно!”, було вимушеним для неї обов’язком…
Історії хвороб забиралися, діагнози не озвучувалися. Це було проти її волі, а вона – підвладна людина. Намагалася допомагати нам, чим могла. Коли у нас виникли проблеми з отриманням посвідчень “Ліквідатор”, вона терпляче і не­одноразово діставала документи з архівів і допомагала з утвердженням наших прав.
А проблеми з отриманням документів у нас виникли, і довелося звернутися в МНС СРСР. Міністр відповів: “Цей екіпаж був першим, що прибув із Чорнобиля з першими тяжкими хворими. Вони повинні отримати посвідчення!”.
Посвідчення ми отримали, і нам навіть зробили запис у трудовій книжці. Більше проблем із документацією не виникало.
Пробачте, що трохи випередила події, але продовжую.
Коли наш екіпаж мав змогу повернутися до Києва, директор аеропорту “Бориспіль” дав розпорядження, щоб ми поверталися залізничним транспортом, а він потім нам оплатить вартість квитків.
Оскільки весь одяг у нас забрали, а грошей, щоб купити новий, не було, нам наші рідні з Києва передали одяг. Знаючи ходи-виходи в аеропортах СРСР, ми добиралися до Києва як партизани. Не весь екіпаж відразу, а по черзі.
Із Москви до Києва в день було по 3-4 рейси. Нас брали наші колеги на літак таємно від керівництва аеропорту, і в Києві, ховаючись за трапами, ми виходили із літаків.
Мені довелося неодноразово їздити до Москви на лікування, а також лікуватися в лікарні аеропорту “Жуляни”. Моя напарниця, стюардеса, померла молодою дуже швидко після того фатального рейсу. (Прізвища не називаю, бо все тоді було засекречено, розповідаю дуже поверхово, адже ми підписували документ про нерозповсюдження інформації. Пройшло багато років, те “Совершенно секретно!” уже у нас в крові…)
А штурман утратив зір. Нас же з Наталкою (другою моєю напарницею) відсторонили від рейсів і відправили на оздоровлення в Болгарію, а потім – у Нальчик. Заборонили народжувати, але ж ми таки народили діток.
Я щойно одружилася і завагітніла відразу в 1987 році. Вагітність не доносила – стався викидень. Через короткий період знову завагітніла і народила дитину в 1988 році.
Перебіг пологів був тяжким. Я була в групі високого ризику, і мною переймався сам професор Артамонов. Здавалося, що всі лікарі пологового будинку зібралися біля мене. Чоловіка примусили написати розписку на випадок критичної ситуації. Життя і здоров’я дитини було під загрозою.
Слава Богу! Ми таки маємо з Наталкою діток.
У системі “Аеросвіту” я працювала до 2000 року, потім за станом здоров’я пішла на відпочинок.
Я маю посвідчення ліквідатора, деякі пільги та втрачене здоров’я.
Ось так і живу. Одна доба, проведена з ліквідаторами та пожежниками, що вийшли живими з ядерного пекла, стала для мене моїм Чорнобилем, моєю бідою, моєю пам’яттю.
8 червня 2018 року

Знівечені долі, скорочене або забране життя…
КУЗЬМЕНКО Катерина Федорівна народилася у 1955 році в селі Новошепеличі. Освіта – середня спеціальна. Закінчила Прип’ятське будівельне училище. Будівельник. Проживала у Прип’яті по вул. Леніна-13.
Ліквідатор. Евакуйована.
Моє рідне село – Новошепеличі. Здається, кращого місця на землі не було. Яке воно було гарне! Село розташоване біля річки Прип’яті по сусідству з містом Прип’ять. Вірогідніше – що місто притулилося до нашого села.
Історія села цікава, із далекої давнини. Про це свідчило городище, оточене валом та ровом. Старожили розповідали, що колись історією села дуже цікавилася дослідниця Неоніла Заглада, яка була розстріляна у 1938 році.
Я закінчила школу і поїхала навчатися до Києва. Та мама мені сказала: “Повертайся додому, кращого місця на землі, як наше село, немає”. То я і повернулася.
Керівником Всесоюзної комсомольської будови був Кізима Василь Трохимович. Розпочинала я свою роботу маляром-штукатуром. Потім стала бригадиром комсомольської молодіжної бригади. У моєму розпорядженні – 36 дівчат малярів-штукатурів. Красуні і трудівниці! Сім років ми були передовою комсомольською бригадою.
Працювали на тяжких роботах… Зовсім не жіночих! Доводилося заливати ХАЯТ, сховища ядерного палива. По три доби працювати без відпочинку.
Запам’яталася мені зустріч з Василем Трохимовичем Кізимою відразу після аварії. Я заходжу в кабінет, а він сидить – білий, як стіна… “Катерино Федорівно, що ж це ми? Будували, будували… Скільки сил, скільки енергії затрачено! Як можна було таку “МАХІНУ” зірвати!”…
Як на мій погляд, винна Москва! Наказали відключити аварійку! Таку масу народу опромінили там, де цього можна було не робити… Я проста жінка, для мене зрозуміло, що відбувається, коли на розігріту сковорідку наливають воду… Сковорідка – це розкочегарений реактор, на який подали воду…
У ніч на 26 квітня я працювала у зміні на третьому блоці, щойно здала її своїм дівчатам: Ульяко Наташі, Бобренко Галі, Трохимчук Каті. Коли стався вибух, вони були там… Злякалися, кричали від страху. Коли приїхали у Прип’ять, прибігли до мене, плачуть… “Катю, кінець! Кінець всьому!.. Зірвався четвертий реактор!” Тоді вже кричала я: “Всі живі!?..”
Таким був ранок 26 квітня… Я вже не могла нічого ні планувати, ні робити! А хотіла зробити генеральне передсвяткове прибирання. Адже попереду 1 Травня та Пасха…
У цю ніч мій брат повернувся із Німеччини. Він там служив. Не терпілося добратися додому, і він доїхав до Копачів і пішов пішки з двома валізами – на Прип’ять. Заходить до мене і каже: “Катю, так скучив додому, за мамою… Поїхали в Новошепеличі”. Ми поїхали до нашої мами, а мій чоловік, щойно отримавши зарплату, поїхав до своїх родичів, забравши всі гроші. Ми залишилися у мами. У Прип’ять я більше не повернулася (добре, що взяла з собою паспорт). Прип’ять була евакуйована 27 квітня, а Новошепеличі – 3 травня.
Евакуація села відбувалася більш трагічно, ніж міста Прип’яті. У дворах забирали домашню худобу, вивозили. Куди? Ніхто не знав. Корівка годувала сім’ю, була членом родини сільського жителя. Розлучатися з нею було дуже тяжко. Її тягнеш на мотузку з двору, а вона впирається, з очей котяться сльози, як у людини… Господи! То дуже болісна картина! А що говорити про людей!? Їх із корінням виривали з рідної землі. Не можу згадувати, болить душа! (Плаче…).
Можна зрозуміти діда Саву та бабу Олену, які повернулися у своє рідне село вже навесні 1987 року, щоб город встигнути посадити. Та й жили там аж до 2014 року. Тоді до них ще й наш Президент Вік­тор Ющенко завітав, після чого їм у хату провели світло. Поки вони там жили, ніби живою залишалася душа села… А сьогодні воно – мертва зона, як і всі інші села зони відчуження!
Продовжу про евакуацію. Приїхала за нами машина “Урал”. Пам’ятаю, водія звали Юрою. Я запитую:
– Що можна взяти з собою?
– Візьміть подушки, постіль. Тільки запакуйте у целофанові мішки. Можете взяти консервацію, яка закрита в банках.
У нас було багато м’яса, розфасованого і закритого в банки. На перших порах воно нас рятувало.
Дала водієві пляшку самогонки, щоб він закрив очі на те, що ми ще поклали на кузов. Сіли, аж чую… голос в рупор: “Кузьменко Катерина Федорівна, де ви?” А то мій чоловік прилетів на вертольоті, шукав свою сім’ю. Гроші прогуляв і за сім’ю згадав… Набила йому морду, та що робити?.. Все-таки мій, взяли з собою…
Привезли нас у Тетерів, там село Пісківка, де ми і прожили у чужих людей все літо. У грудні 1986 року отримали квартиру на Теремках у Києві. Мама оселилася у Ніжиловичах. У 1990 році померла. Дуже сумувала за своїми Новошепеличами…
Я у травні 1986 року вже була на роботі. Поселилася у місті Чорнобилі. Там зустріла нашого керівника Лозу Віталія Васильовича, а він мені і говорить: “Збирай бригаду, будемо працювати!”.
Так і розпочалися знову мої чорнобильські будні вже у Зоні відчуження з ліквідації наслідків аварії. Кожного дня їздила до реактора, була інструктором і супроводжуючою, возила туди солдатів. Працювала на другому та третьому блоках, відновлювали їх, ремонтували. На четвертому – були інші люди: чехи, поляки – це вони будували саркофаг. Як будівельник, я добре знаю, скільки там було негараздів і недоліків! Та краще мовчати!
У 2000 році у Чорнобилі почав працювати Інститут проблем безпеки атомних електростанцій. Скільки цікавих людей там бувало: науковців, письменників! Особливо мене вражали візити поетеси Ліни Костенко. Вона приїздила у Чорнобиль, як додому. Любить вона наші краї. Не­одноразово я її бачила в церкві.
У Чорнобилі – Ільїнська церква, а там така благодать!.. Ніде я більше такої благодаті не відчувала!
Що сказати про саме містечко Чорнобиль? Воно живе своїм провінційним життям. Тільки таке враження, що “зупинилося” у радянському часі. І що більш за все вражало і до чого неможливо було звикнути – це відсутність дітей на вулицях міста…
Дороги чисті, миються, витримується режим дезактивації. А дорога до Чорнобиля взагалі у дуже гарному стані. Різноманітні комісії, делегації, іноземці частенько бувають у наших краях. А повітря яке у Чорнобилі! Благодатна природа, яка виліковує…
Природа відновлюється і відновлює нас, бо ми, люди, – теж частина природи. Сьогодні в зоні відчуження відновлюється дика природа: з’являються лосі, дикі кабани, вовки, бурі ведмеді, бобри. У річках багато риби. Адаптувалися коні Пржевальського, що були завезені з Асканії-Нової. Я вірю в те, що життя там відродиться… Але потрібно не забруднювати, не будувати міжнародні могильники ядерних відходів у колись благодатній зоні українського Полісся. Дати можливість природі самій відродитися… Хвора земля і їй необхідно вилікуватися.
Ми, чорнобильці-ліквідатори, мало користуємося пільгами від держави. З кожним роком їх обмежують і обмежують… Але моя донечка Оксанка у свій час таки побувала і в Іспанії, і в санаторіях на морі, у Карпатах. Допомога та участь союзних республік та іноземних благодійних фондів відчувалась.
А що сьогодні?.. Про нас, чорнобильців, згадують лише в день трагедії. Знівечені долі, скорочене або забране життя, глибока рана на поверхні Землі – ось що таке для нас Чорнобиль…
Мені, як будівельнику, дуже боляче! Я прийшла у цей світ, щоб будувати, а не руйнувати…
10 січня 2018 року

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment