Ніна Михалевич: “Тоді цікаво жити, коли живеш для своєї Батьківщини!”


Галина ДАЦЮК

1 травня виповнюється 115 років від дня народження Ніни Михалевич – громадської діячки, учасниці похідних груп ОУН у Київ 1941 року, онучки Софії Русової.

З пані Ніною я познайомилася у вересні 1991 року, коли вона приїхала в Україну на відзначення 135ї річниці від дня народження своєї бабусі, Софії Русової. Ми зустрілися в готелі “Турист” біля станції метро “Лівобережна” – з пані Ніною, її доньками Лесею Михалевич і Олею Рудакевич, онукою Софійкою, – усі вони прилетіли з Філадельфії. З Праги приїхав Олександр Ліндфорс, брат пані Ніни, онук Русової. Усі готувалися до виїзду в Олешню, на батьківщину ЛіндфорсівРусових, де планувався “Софіїн день” і відкриття пам’ятного знака на місці родинного маєтку.
У Києві, тим часом, вшановували пам’ять жертв Голокосту, і пані Ніна нарікала, чому ніхто не згадує українських патріотів, які у 42му теж загинули в Бабиному Яру від рук нацистів. “Чому мовчать про Олену?” – дуже серйозно запитувала пані Ніна, не називаючи прізвища, бо вважала, очевидно, що про Телігу мають знати усі. Саме через пані Ніну я відкрила ім’я “поетки вогняних меж”. І вже в лютому 1992 року, в Будинку вчителя, жіноча спільнота організувала перший в незалежній Україні вечір пам’яті Олени Теліги, до 50ліття від дня її героїчної загибелі.
Ніна ЛіндфорсМихалевич – онука Софії та Олександра Русових, одна з особистостей великої родини, у якій були художники, лікарі, юристи, музиканти, вчені, але усі вони, водночас, були громадськими діячами, які присвячували великий шматок власного життя розбудові України. Народилася Ніна в Монпельє (Франція) від палкого кохання Любові Русової та Олександра Ліндфорса. Мама студіювала медицину у Франції, оскільки жінки в Росії не мали доступу до вищої медичної освіти. Батько, Олександр Ліндфорс, навчався на юридичному факультеті. Вінчалися батьки у Петербурзі. І хоча Софії Русовій під погрозою арешту був заборонений виїзд за “межі хутора Михайлівського”, але вона, одягнувши вуаль, все ж поїхала на весілля дочки Люби. Невдовзі народилася її перша онука. “У нас тепер чарівна няня, котрій я Нінку спокійно довіряю”, – напише щаслива мама в одному з листів.
Проживши дивовижне довге життя (1 травня, 1906 – 9 червня, 2003), Ніна виховала чотирьох дітей: Ірину, Лесю, Тараса й Ольгу. Залишила на землі добрі справи та приклад лицарського служіння ідеї незалежності України. Належала до тих унікальних людей, у яких природно поєдналися великий гуманізм, романтика, віра і сталевість, коли йшлося про ідею. Все життя вона любила й згадувала Олешню – батьківщину Баби Софії, де провела дитинство. До останніх днів пам’ятатиме сірійку Фатіму – кобилку, яку сама виростила з маленького худого лошати, годуючи борщем. Мама Люба помітить у маленької Ніни особливе ставлення до рідного світу й напише про це Ніниному татові – Олександру, який розбудує в Олешні новий дім, посадить сад і який, на жаль, помре молодим від туберкульозу, коли Ніні виповниться лише 12 років. І їй, хоча й панській дитині, доведеться навіть орати, доглядати господарство.
Юною дівчинкою, у 1921 році, разом із мамою, лікаркою від Бога, Любов’ю РусовоюЛіндфорс, вона залишить родинний маєток в Олешні, рятуючись від більшовицького переслідування. А через 20 років повернеться з похідними групами ОУН в окупований ворогом Київ. Вона прийде в Україну разом із Оленою Телігою, Уласом Самчуком, чоловіком Михайлом Михалевичем і двома маленькими донечками – Орисею і Лесею – ще грудною дитиною. Про життя в окупації коротко згадає при нашій зустрічі, в листах, у спомині про Олену Телігу. Пам’ять висвітить дні великих сподівань і революційного запалу. “За морквяним чаєм” вони плануватимуть з Оленою Телігою видання дитячої літератури, підручників українською мовою. Мріятимуть про нове життя в самостійній Україні. Ворог відчує в цій мрії смертельну небезпеку для себе. Ніна ще встигне виїхати з маленькими дітьми, виконавши наказ залишити столицю. Олена залишиться з друзями до кінця. “Чи зустріне таких лицарів наш золотоверхий Київ? Чи зустріне кращих?” – риторично і з болем запитає Ніна у спогаді про Телігу…
Про свої місяці в окупованому Києві донька Ніни Ірина (Ткаченко) матиме інші спомини, дитячі, дуже болючі. Їй тоді було 7 років, і дівчинка не могла збагнути, що таке “похідні групи” і чому її мама увесь час десь зникає в морозяному місті. Їй було холодно і хотілося їсти. Про цей голод і вічне “зникнення” мами, постійні переїзди, емоційні розмови з різними людьми про Україну, тривогу і абсолютний аскетизм у побуті пані Орися складе власну думку – дитини українських революціонерів, оунівців. Ось що напише мені в листі від 20 березня 2013 року: “В нас Україна була на першому місці, все інше — ідея, якій не було міри. В моєму випадку “ідея” мене не влаштовувала й жити їхніми ідеями я не могла. Хоч, разом із тим, були цікаві моменти, зустрічі ріжних великих людей, яким приходилося бувати в нас, включно із Тодосем Осьмачкою, і багатобагато інших. І разом із тим, пригадую, як наш Тато в усьому собі відмовляв, включно із вигідним ліжком, “бо по тюрмах сплять на дошках”, і разом із тим, будучи в Німеччині, Батько передав через мене гроші на “організацію”, а “вельмож”, якому треба було передати, був у БаденБаден на купелях. Це так на мене подіяло, що я відмовилася давати гроші на ту “ціль”! Я не жаліюся, я тільки ділюся своїм минулим, яке було дуже бурхливе.
Я продукт “двох світів”, який завжди був у конфлікті, бо світи, може, були: реальним, від якого мене ізолювали, й світ Батьків, яким вони жили, мені не зрозумілим! Я в 5 років разом із Батьками була свідком боїв у Хусті (1939), де на очах мерли студенти! Такі були часи, кожна генерація має своє переживання”.
І в наступному листі – від 7 квітня 2013 року: “Благовіщення, я й в церкві була, співаю в церковному хорі із 15 років, із перервами, настрій не був в мене до молитви, в конфлікті із нашим Творцем, бо не бачить він наш Нарід й не бачить владу, яка окупувала нашу землю й не дає світлий розум Народові скинути із себе пута.
“Мамона” заволоділа, збаламутила мозги масі, й уже до того доходить, що двоє сидять в одній кімнаті й між собою не говорять, а пишуть на машинках свої справи! Мистецтво писати листи, які Олечка впорядкувала, а Ви тепер над ними працюєте, є рідкісні явища. Світ тратить ґрунт під собою, який дощі розмиють, і людина в них – в проваллях, знаходитиме свій кінець. Сьогодні бути чесним не модно. Колись ідея давала бажання й віру в те, що робили, а тепер десь ідея й віра, чи не на дні моря опинилися?
Будучи в Україні, в потязі, мені не повірили, що я не з Галичини. Коли я показала свій паспорт, то вони не тільки переконалися, що я з Канади, але й помітили, що я родилася в Празі, то вони не могли вийти з дива. Причому сказали, що “у вас багато молодих говорять канадійською”, на що я відповіла: “Ні, вони говорять державною мовою, в якій народилися, а дома часами всі говорять матірною, а ви державною не хочете говорити”. Після того уже балачка не ліпилася”.
Коли я думаю про велику родину Русових, про їхню подвижницьку громадську роботу, самопосвяту Україні, то часто думаю про дітей, які опинялися у вирі боротьби. Загалом “виром” було ціле життя. Софія Русова народжувала дітей в ув’язненні, її онука Ніна Михалевич приїхала боротися за самостійну Україну з грудною дитиною. В боротьбі діти виростали і виховувалися, взявши за основу ідеї служіння свободі, добру, творчості, а не накопиченню. Через сотню літ, після еміграції усі нащадки Русових знають про Україну, вважаючи її своєю Батьківщиною, працюють для неї, будучи далеко за океаном, — така от сила тяжіння. Хоча все життя дітей минає вже в іншому, неукраїнському, оточенні і світі, в іншій державі, чиїми громадянами вони є.
З листа доньки Ніни Михалевич Ольги Рудакевич від 18 листопада 2016 року: “Мама жила в Олешні, у Празі, у Львові, в Києві, тоді втеча через Европу, зупинка в Мюнхені, тоді Америка, від Міннесоти до Філядельфії. Похована Мама на українському цвинтарі в Бавнд Брук, Ню Джерзі. Хоч Мама була інженеромагрономом, в Америці професійно не працювала, а займалася громадськими справами, перекладами (перекладала казки на українську мову). Михайло Михалевич (22 липня, 1906 – 9 лютого, 1984) жив у степах східної України (на Херсонщині), в Києві, у Празі (де Батьки побралися), у Львові, в Києві (Тато і Мама були в похідних групах), і так, як і Мама, через Европу, Америка, аж до Філядельфії. Теж похований у Б.Б в Н.Дж. Працював Тато для архітектурної фірми яко мистець, виконував творчі проєкти (моделі, рисунки, розписи, мозаїки). Нас було п’ятеро. Окрім нас чотирьох, був ще братик, Остап (Львів, 1943 — Мюнхен, 1945).
Наша Ліля, офіційно Ірина, народилась 5го травня, 1934 року у Празі. Дитинства, Ліля каже, у неї не було. Батьки увесь час зайняті справами, увесь час їздили десь, жахливе враження на Лілю зробив Хуст (1939), де вона пережила жахи війни. Київ 1942 року теж вона згадує з трепетом, була сувора зима, нічого не було ні їсти, ні вдягнути, холод, голод, страх, хоча Мама розказувала, що Ліля завжди була дуже розбитна, уміла знаходити добрих людей, які радилипомагали, і навіть умудрилась знайти якусь жінку яка діставала молоко із села. І та жінка Лілі і Лесі приносила молоко, носила через Дніпро, який тої зими замерз.
Єдині гарні спогади у Лілі це уже з Німеччини, з Берхтезгадену, де ми опинилися у таборі ДП. Власне, Ліля з Бабою (Любов Ліндфорс) жили в Бадені, а Мама і Тато, і Леся, Тарас і я жили в Мюнхені, Баден недалеко від Мюнхену. У тому ДП таборі була велика громада, і гімназія була, і Пласт, і балет, і музикаклавір, і прогульки в гори, товариство. Баба в таборі вчила французьку мову і спів, і Ліля з Бабою там і жила, а ми були в Мюнхені. У потязі ще перед Мюнхеном помер Остапко (дворічний син пані Ніни Михалевич. — Г. Д.) від запалення легенів. Похований на цвинтарі у Мюнхені.
В самому Мюнхені народився Тарас, 1945 року. 1947 року народилась я, в Берхтезгадені. Леся народилась в той самий день, що і Ліля, 5 травня, 1941 року теж у Празі. Леся ніяких поганих спогадів не мала, а виростали ми, тобто, Леся, Тарас і я, уже в Америці, як у Бога за пазухою. Ясно, що життя було нелегке, мови ніхто з нас не знав, не розуміли що і як, але громада, як завше, разом проходила різні труднощі, поки не “стали на ноги.” Ліля, будучи старшою, включилась у товариство старшого юнацтва, вони усі дуже швидко розкумекали, що і як і де, і нас вчилиповчали. Виростали ми у дружній атмосфері, свідомі того, що Україна наша батьківщина, що ми на іміграції можемо і мусимо продовжувати боротьбу за незалежність. Коли наші уже діти, Софійка часом згадує (прапраонука Русової. – Г. Д.), ходили в суботу до “української школи”, де вчили історію, географію, літературу, релігію і мову, то учителі їм (це були 1980і роки) казали, що вони мають берегти мову, бо в Україні мову нищать”.
…І от через півстоліття, 1991 року, 85літня Ніна Михалевич знову на Батьківщині, за мить від Всеукраїнського референдуму про незалежність України. Хіба я могла зрозуміти тоді увесь вир її почуттів? Сум за втраченим, радість від зустрічі, біль від розлуки. Вона приїде до Олешні ще раз, наступного дня після святкового велелюддя, щоб у тиші і споминах походити по Олешнянському лісі, подвір’ю колишньої панської садиби. Подивитися, “чи родить сад, чи живе ще колишній дім”.
Ми листувалися з Ніною Михалевич 10 років, до тих пір, поки вона могла писати. Вона писатиме на маленьких прозорих аркушиках, закликаючи до праці і єдності. Її листи, сповнені енергії, сили, віри, захоплення всемогутністю Творця і постійною – протягом 97 років життя! – думкою про Україну!
“Наближається перше грудня. Вдома кипить передвиборче життя… В ньому мусить бути віра, мудрість і непохитність. Жадного сумніву, хитання – не місце їм зараз. Віра, мужність, певність! Ні найменшого сумніву”! – “сталево” налаштовуватиме нас пані Ніна 11 листопада 1991 року, за три тижні до Всенародного референдуму.
Все життя мріяла “жити вдома”. Поняття рідного дому плекала вона, виховавши патріотами дітей. Два повернення в Україну стали для Ніни Михалевич щасливими миттєвостями життя. У 41ому вона була за мить від смерті, у 1991 – за мить від волі! 12 останніх років життя вона жила, знаючи, що “вдома” будується незалежна держава Україна, радіючи і водночас знаючи, що її вона не побачить.
“Ніхто з Вас, моїх нащадків, не може зрозуміти, що в мені ще досі живе отой спокій нашого старого соснового лісу, в якому я їздила на Фатімі не раз і не два”, – напише на схилі літ пані Ніна. І ніби підсумує: “Життя треба пройти чесно, по шляху, показаному нам великим Вчителем людства Ісусом Христом. Радіти треба і задовольнятись тим, що дано. Як щось бракує і дуже чомусь тяжко – подумай про тих, згадай тих, хто живе в муках і біді. Нам світить сонце і далеке перебування на землі Христа”.
Її листи торкалися приватного життя, почуттів, стримувалися і знову проривалися рядочками бурхливого енергійного характеру, який найбільше обурювала несправедливість, жадоба накопичення, сваволя.

8.04.91. Христос Воскрес! Прочитала Вашу статтю про мою Бабу Софію Русову і мушу Вам подякувати. Ваша стаття аж світиться щирим серцем і глибокою пошаною. Тут у нашій так званій діаспорі я ні разу ніде не читала такої.
Це ж наше жіноцтво кличе нас усіх (а нас вже багато розплодилось!) до Києва! Ясно, що дуже хочеться побувати в Україні, а ще коли є можливість побачити рідне обійстя. Рідне – то не те, що чуже. Ніяк не можу звикнути, зжитися з чужиною, а ще з такою дуже далекою і своєю ментальністю і духовістю і сваволею і жидівським бізнесменством. Европа багато рідніша і зрозуміліша. В ній не так зимно душі. Навіть Канада була якось ближча і зрозуміліша. Живемо в цікавий час, повний несподіванок міжнародних. Не знати, куди вони штовхнуть людство. А перед нашою батьківщиною, перед нашим народом така тяжка, така дуже тяжка боротьба!… Але хоч нас і Гамерика і весь Захід ігнорують, а Кремль оббріхує нас і очорнює, кидає на наш шлях боротьби важелезні колоди – наша Справа таки іде вперед і наш нарід буде вільний. Стане в авангарді всіх цих хитромудрих “західників”. Воно не може бути інакше! Зірка нашої волі вже наближається до порогу нашої перемоги. Хіба ні, пані Галю!

29.05.91. Вже більше місяця, як послали Вам всі дані про нас, хто планує полетіти на Ваш виклик. Треба ще в консуляті СССР клопотати візу. Ну а СССР є СССР. Отже, організація, яка викликає, мусить бути зареєстрована Центральним Урядом, інакше візи не дають. Як все це неймовірно глупо і смішно. В ХХ віці, в час, коли людство шукає зближення, порозуміння між державами, між народами чіплятися за всілякі дрібнички. Уряд хамелеонів, який нікому не вірить і не довіряє, бо сам на всі боки обдурює….

27.02.92. Дорога Галя, ось знайшла дещо з літератури, – посилаю, може встигне перед академією в пам’ять Олени. Напишеш мені, як пройшла академія. Знаєш, така величезна духова ріжниця між нашою і Вашою генерацією. Помимо всього того, що Ви всі перетерпіли, у Вас якось непомітно запального героїзму, вогню в душі. Вибач мені, я не маю права так говорити, бо хіба ж ми перетерпіли аж так багато і таких жорстоких знущань і мук. Галя, прости, але така запальна боротьба вимагає від Людини дійсно сталевої настанови.
Україна, її нарід – це ж сама романтика на тлі завзятого гарячого лицарства. Еге! Тримаймося. Хай об нашу рішучість хамелеонівський Кремль поламає всі свої зуби! Ніна.

19.05.1992. От бачу, що все потроху у Вас в громаді йде вперед, праця з дітьми і студентами, наукова, а це ж як добре! От тільки Кремль не хоче попустити, не хоче бачити нас вільними і зі всіх боків, де тільки може, кусає нас. Ну але ж ми вже не дамось йому і будемо таки вільні цілком в своїй хаті – так, як і всі вільні народи.

26.06.1992. Не сумуй! Чоло догори! Знаю, як зараз тяжко, як трудно! Але воно легко не може будуватися держава, що опинилася в повній руїні. Наш президент зам’який, але ж цілий наш нарід – великий лицар, а лицар ніколи не був і не є мстивий, злосний, не має в своїй натурі нічого диявольського. Хіба не так? Тому не треба впадати в депресію. Треба вірити і змагатись. Захід хоч який є сліпий, хоч як сильно загіпнотизований бутафорною величчю колоса на гнилих ногах, але розкумекає, зрозуміє і побачить нашу чисту мирну правду. Горинь Михайло дуже добре сказав: “Скрипить наш віз, але їде вперед”. Чомусь я люблю Михайла Гориня і дуже шкодую, що не могла бути на його докладі у Філадельфії. Все ж таки з преси, яка подає нам вістки з Рідної землі, відчувається сонце на нашому трудному шляхові. От тільки з Церквою та нашою Чорноморською фльотою тривога. Чорне море – наше море і фльота на ньому – наша. Як це так можна нею поступитися?!? Це абсолютно непростимо!

30.05.1994. Ну ти тільки подумай – 70 років шаленого нищення людської душі. Мало хто міг би витримати і лишитися непокаліченим. Але все ж таки вони є, чисті, непокалічені чесні люди, свідомі своєї приналежності до українського народу. А порівнюючи з тою масою кацапні, що налізли безконтрольно на нашу землю, нас, свідомих є горстка. Але ця горстка росте, нарід приходить до свідомості і хоче жити господарем на своїй прадідівській землі. Багатобагато ще робиться помилок, але справа не стоїть, рухається до мети. Вже все більше і більше сонячних зайчиків на нашому, в чорну цятку хмарах, шляху. Ще великий гадючий вузол треба розв’язати: Крим і Чорноморська фльота і всю гидку мразь викинути геть за кордони України, ту гієну, що рве гнилими зубами і Крим і наше море. Ще багато гадюк злістю сичить на нашій Батьківщині. Але не зражуймося тим, а, навпаки, з більшим завзяттям, непохитною вірою перемагаймо всі перешкоди, змагаймося за волю нашого народу! Вже Захід і Гамерика стали кумекати значіння вільної України і фальш диявольської Раша. Такто воно, Галюсь. Ні хвилини, ні секунди сумніву! Нас не спинять вітри, ані бурі могутні, ми йдемо до святої мети і ніхто, ніщо нас не зупинить! Тримаймося! Ніна.

1.05.96. Нарешті вісточка – лист від Тебе! Лист твій прийшов точно на день мого народження, в який я навіть не можу повірити – де ж ті цілих 90 р. – великий шмат життя! А я десь прочитала в пресі, що хтось святкував свій 112ий день народження, при цьому сказав: “Найцікавіше і найкраще життя починається після 100 років”, отож, я вирішила ще довше, ніж він, прожити. Еге ж! На столі стоїть бузок з нашого садку, точно такий, як ти прислала в листівці.
Не треба боятися нових світлих думок, але треба бути завше собою, не обертатися на мавпу і без розбору, без здорової критики переймати все до себе від чужинців. Не дай Боже захоплюватися і пускати на своїх екранах кіно з Гамерики. Вона далеко і зовсім не є взірцем до копіювання. Наш нарід у всіх відношеннях багатобагато вищий за Гамерику! Тому треба тільки остаточно скинути з себе оту кацапську, а тоді ще й марксівську машкару, рушити вперед і то головним чином – духово! А духовий ґрунт у нашого народу – глибокий і здоровий. Він у нас працьовитий, талановитий, добросердний і з гумором. Ото тільки аби не мавпував і не захоплювався без розбору чужим.
Ах Галя, дорога Галя, невже цю номенклатуру (так вона називається?) не можна викинути в Москву, до чорта на кулічки! На жаль, на превеликий жаль в Київ ми приїхати не можемо в скорому часі…

9.04. 1997. Це ж як гарно і весело працювати в тій галузі, яку любиш, і своїй Батьківщині користь принесеш, і хай вона буде в авангарді серед народів Европи, щоб не пасла задніх. Хіба ні? Отож вперед, завжди вперед, плечима до плечей, і світ відчинений буде для вас, мов двері! Тоді цікаво жити, коли живеш для своєї Батьківщини, а не для себе! Для себе жити нудно і не цікаво! Ну от, “гуд лак”, кажуть гамериканці, а наш нарід каже: “Щасти, Боже Дай Боже щастя”.
Так часто згадую, як ми вертались з готелю, з вечора, присвяченого Софії Русовій, і стояли на вулиці і чекали авто, а ти підбігла до мене і накинула мені на плечі свій светр. Подумай, скільки часу минуло з тих чудесних днів у зруйнованому нашому Києві!!! Тримаймося! І хай об нашу рішучість хамелеонівський Кремль поламає всі свої зуби.
…Нашого будинку в Олешні вже нема, а лише він міг воскресити душу минулого. Зараз це чужий, довгий, подібний до бараку будинок, який може виконувати шляхетну працю, яку йому надали. Він вже має своє сучасне життя. Лише йому треба дати можливість, оборудовання, яке б помогло виліковувати хворих. Але от у Діда й Баби Русових був чудесний куточок у Винниці, невеличка хатка, чудесний садок, в якому дід плекав великі смачні бери (груші), інші теж були, але ці були надзвичайні. Яблука, сливи, вишні, черешні… Одна стара, велика черешня стояла одразу побіля дверей в кухню. Під нею стояв стіл, на якому білу скатертину розмальовували бордовими кружечками, падаючи, соковиті черешні. Скільки чудесних хвилин пережито на рідній землі! А яка чудесна вода була в нашій криниці із журавлем посеред великого двору в Олешні. А сад Олешні, і старий і молодий, ще цвітеродить?

9.04. 2000. У нас на Великдень робили так: в глибоку тарілку, або гарну миску накладали землю і в ту землю засівали овес. Він виростав свіжий, зелений якраз на розговини, і в нього клали пару найкращих крашанок і ставили на стіл. Це так омолоджувало святковий стіл! В молодому кріпко зеленому овсі червоні крашанки символізували радість, надію і мужність. Сонце поволі виходило зза обрію, радісно освітлюючи світ Божий. Щебетали і співали ранні пташки. Все навколо від цілого серця раділо. Наш обряд святкування — відзначення Великодня охоплює все навколо Церкви. Заливають все навколо радісним, переможним дзвоном. Ти чуєш Київські Великодні Дзвони?! Вони дуже, дуже далеко. Аж за океаномморем. Я чую їх. Чую в душі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment