Обличчя з фотографії на стіні

Долі людські очима студентів-журналістів КНУКІМу

Закінчення. Початок у ч. 12-13 за 2021 р.

Для мене він – справжній герой
Мені 18, а йому було б 86… Минулого року ми вітали його з ювілеєм, а невдовзі проводжали на той світ. Я зовсім не очікувала весняного ранку на таку страшну звістку.
…Ще юним Григорій познайомився з жінкою його життя, матір’ю трьох його синів і двох доньок – моєю бабусею Лідією. Вони знали, що будуть разом до старості, але не знали, який складний шлях їх очікує…
Зі слів мого батька, жили вони незаможно, проте щасливо. Дідусь із бабусею багато працювали, щоб прогодувати та одягти багатодітну сім’ю.
Розповідав, як не дочекався дідусь свого батька з війни. Як мали з братами одні черевики на всіх і по черзі ходили до школи. Але вирісши, дідусь пообіцяв, що його діти такого не застануть. І слова свого дотримав.
Він називав мене крихіткою, а я дивилась у його добрі блакитні очі й усміхалась. Одного разу дідусь розповів казку про Дюймовочку, зауваживши, що вона про мене. Я так захопилась казкою, що ще довго телефонувала йому і просила розповісти її перед сном, знаючи, що дідусь за сотню кілометрів. Він ніколи мені не відмовляв.
Потім мої батьки розлучились, і ми стали бачитися рідше.
Але того ранку я стояла в чорній сукні, з чорною хусткою і ледве розуміла, що відбувається. Дідусь став холодним і вже не зігрівався моєю усмішкою. Я відчувала, що він ще поряд і так само любить мене, свою Дюймовочку. Того дня я мало плакала. Плакала вже вдома. Шкодувала, що так багато не сказала, що зайвий раз не обійняла, не поцілувала…
Для мене він назавжди залишиться героєм. Дитя війни, дитя голодомору. У нього – п’ятеро дітей, восьмеро онуків та дев’ять правнуків. Його життя спіткав рак, з яким він героїчно боровся впродовж 15 років. Він щонеділі ходив до церкви, і, мабуть, його оберігав янгол-охоронець. На 86-му році ним оволодів ще й ковід-19.
Я дивуюсь мужності дідуся та захоплююсь його відвагою. Щоранку він власноруч рубав дрова і палив у грубці. Попри нестачу сил і біль, дідусь Григорій ніколи не плакав. Він пускав сльозу лише тоді, коли, бувало, збирав родину за столом.

Дар’я Мельник,
с. Щекичин, Рівненська область

Чому в Німеччині не любили радянців
Мої батьки – українці, народилися в Радянському Союзі і до певного моменту не уявляли, що за межами СРСР є абсолютно інше життя.
Батько був офіцером, у 1989–1993 рр. служив у Німеччині, у західній групі так званих радянських військ.
Розвал СРСР змінив їхнє життя. Почалася невизначеність. Мама розповідала, що деякі сім’ї радянських офіцерів не хотіли повертатися додому, просили політичного притулку в Німеччині. У відповідь на такі запити Москва реагувала жорстоко: після повернення цим сім’ям світив статус “прєдатєля родіни”, якої вже фактично не було.
Мешкаючи у військовому містечку, мої батьки були свідками грандіозної історичної події – падіння 1990 року Берлінської стіни. Воно означало остаточне об’єднання роз’єднаних на “західних” і “східних” німців.
За словами мами, життя там було чудове, вони бачили те, чого не знали в Союзі. Не було комуністичної сірості й пам’ятників Леніну на кожному кроці, не було серпа з молотом на червоному тлі. Їх вражала вишукана архітектура і європейська свіжість.
Цікавим для мене було те, що радянських людей дивувала звичайна річ – ківі: спочатку вони їли його зі шкіркою. У Німеччині був великий вибір печива, а в Союзі – лише морквяне. Там було все, починаючи від екзотичних для радянців бананів і закінчуючи марципанами.
Однак, незважаючи на прекрасне життя, радянські люди для звичайних німців були окупантами. Отож ставлення до радянців там було повсюдно ворожим (усі факти та події описую зі слів батьків). На день народження Гітлера німці мали традицію “пригнічувати” своїх кривдників: обстрілювали радянські КПП з вигуками “Німеччина для німців”, лякали мешканців радянських військових містечок і влаштовували показову стрілянину в повітря на великих площах.
Мама була свідком цих подій. Прогулюючись із візочком, у якому був мій старший брат, вона бігла додому швидше, ніж могла собі уявити. Німці показували свою неприязнь до радянського народу, робили вигляд, що їх не існує, засуджували і дивилися зверхньо.
Я не роблю негативних висновків щодо такої поведінки німців. Адже така сама ситуація нині в моїй країні, де місцевим населенням є українці, а окупантами – “старший російський братній народ”.
Після закінчення терміну перебування на службі мої батьки повернулися додому. На їхніх життєвих шляхах ставав рекет, кордони, міліція, повернення українського громадянства та подальше життя в Союзі. У 90-х усе змінилось кардинально: не вистачало грошей на продукти, військові були без зарплати. А згодом з’явилась я, але це вже інша історія.

Єлизавета Мельниченко,
м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область

Зарплату видавали одягом
Віднайдене сховище фотографій моїх батьків у дитинстві породило інтерес. А як вони жили? Знаю лише, що мама бідно, тато трохи краще.
Настав час запитувати, дізнаватися й аналізувати.
Батько мій постійно зайнятий, та й не дуже красномовний, а ось із мамою ми можемо теревенити годинами. Вона поділилася зі мною спогадами.
Коли СРСР розпався, а до влади прийшов перший президент України Леонід Кравчук, обіцяного “економічного піднесення” не сталося. На заводах скорочували робочі місця. Бабусі вдалось утриматись на своєму місці, а дідусь втратив роботу і був змушений виїхати в Сибір на заробітки. Поки бабуся й дідусь намагалися заробити якусь копійку, маленьку Інну, мою маму, зоставили на піклування старшого батькового брата.
Петро, мій дядько, сплутався з поганою компанією, внаслідок чого сів за ґрати й залишив маленьку сестру без нагляду. Їй довелося самій вчитися, готувати, шити, вкручувати гвинти та й просто жити… Ось звідки у неї справді золоті руки.
Мама з теплотою згадала, як її батько приїжджав із відрядження і декілька місяців вони були добре нагодовані й одягнені. В інший час за це відповідала бабуся, якій на заводі давали не зарплатню, а одяг і деякі продукти.
Скрутні були часи. Мама запам’ятала, що в школі їй не було чого їсти на перервах. Тоді в школах не годували, треба було брати “тормозки” з дому. А вдома їх не було з чого готувати… Щоправда, іноді подруги з кращим достатком ділилися, і мама могла спробувати такий “делікатес”, як курячі ніжки.
Захоплень у мами було багато. Вона самостійно навчилась малювати й гарно шити. В одинадцять стала відвідувати гурток із гандболу (тоді був безкоштовний) і навіть кілька разів їздила на змагання.
Відмінність наших поглядів на деякі речі з її минулого вражає. Мені складно уявити, що тоді всі бажали вступати в ПТУ і на одне місце було десять охочих. Серед них і моя мама. Але її тоді відмовили, довелося йти в десятий клас. Згодом батьки розлучилися, і жити без батька стало ще важче.
У сімнадцять років мама вже народила мене, а трохи раніше вийшла заміж.
Випробувань долі моїй мамі виявилося більш ніж достатньо. Але вона впоралась. Наполеглива, хоробра, любляча…

Валерія Хлевицька,
м. Олександрія, Кіровоградська область

“Похоронки” в сумці листоноші
Вона виростала в невеликій українській сім’ї. На той час четверо дітей у родині – невелика сім’я. Крім матері Устини та батька Івана, було дві сестри – Дуня і Нюся – і брат Микола, який безвісти пропав на війні. Віра Іванівна Батура, моя прабабуся, була найменшою.
У 1943 році, у свої 17, після визволення Веселого, пішла добровольцем допомагати військовим. Дівчина бралася за будь-яку роботу: прала, прибирала, доглядала за пораненими, просто підтримувала кожного, хто звертався до неї.
А ще носила пошту. Після важкої праці в госпіталі, з величезною поштарською сумкою за плечима, в темряві, у негоду, тремтячи від страху, дівчина розносила по домівках надію, вісточку від живих. Та в її сумці були й “похоронки”. Дуже тяжко було приносити такі звістки. Віддавши страшного трикутника, Віра йшла не одразу, а чекала, чи не потрібна буде допомога тому, хто отримав трагічну новину.
Війна принесла їй не лише біль і втрати, а й перше та єдине кохання. Молодий завзятий Григорій дійшов аж до Берліна. Після поранення повернувся додому, де познайомився з Вірою. Так народилася нова дружня сім’я.
Настав кінець страшній вій­ні. Треба було пристосовуватися до мирного життя. Віра вивчилась і стала гарною кравчинею. У рідному Веселому люди ставали в чергу до майстрині, аби тільки вона обміряла, зробила викройку та пошила одяг.
Коли їй було 76 років, народилась я. Мій батько називав її бабуня, а я називала Буня.
Коли мама й тато приводили мене, малу, до Буні в гості, вона казала мені: “Сашуню, біжи мерщій у садочок та скуштуй ягідок. То для тебе кущики вродили”. Все подвір’я дихало добром і спокоєм. Бо така ж добра і лагідна була його господиня, моя Бунічка, що стала мені взірцем у всьому.

Олександра Батура,
смт Веселе, Запорізька область

Із династії журналістів
На вулиці зима, 23 грудня 1978 року. Часи глибокого брежнєвського застою, коли здавалося, що життя в Радянському Союзі усталилося. Усі зрозуміли, що до 1980 року комунізм, як обіцяв Микита Хрущов, країна не побудує, але жилося, за мірками простого народу, непогано: у всіх була робота, ціни не підвищувалися, в магазинах було достатньо продуктів, принаймні, в Києві.
Але повернімося до фотографії, зробленої в типовому радянському фотоательє комбінату побутослуговування, що в Печерському районі столиці. Майстер робить знімок закоханої пари. Їхній погляд повністю сфокусувався на лінзі фотокамери. На фото – моя бабуся Любов Петрівна Федорова та її перший чоловік Володимир Григорович Чопенко. Ці двоє щойно розписалися і незабаром справлять дивовижне весілля.
Що ж звело цю пару? Журналістика.
Володимир Григорович – автор книг “Аграрний диліжанс”, “Витоки “Прута”, “Іскра госп­розрахунку”, “Православний словник”, аграрний оглядач “Дзеркала тижня”.
Любов Петрівна – редакторка відділу “Столиця”, редакторка газети “Вечірній Київ” та “Хрещатик”, отримала нагороди в номінаціях “Кращий журналіст року” і “Краща публікація року”, заслужена журналістка України.
Але всі ці нагороди та досягнення будуть потім. А зараз це просто двоє студентів п’ятого, випускного, курсу факультету журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, які захоплюються журналістикою і збираються будувати сімейне життя.
Фотокартка повністю передає атмосферу 1970-х років: стиль вбрання, якість зйомки, навіть вираз обличчя. Вони й не здогадуються, якою буде їхня улюблена справа через 40 років.

Микита Бесчастний,
м. Київ

Добірку першокурсників факультету журналістики Київського національного університету культури і мистецтв за творчою вправою “Обличчя з фотографії на стіні” підготував викладач курсу “Основи журналістики” професор Микола Тимошик.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment