Георгій ФІЛІПЧУК
22 березня Анатолію Матвієнку виповнилося б 68. Не судилося. Хоча не віриться, що такого енергійного, життєствердного, непогамовного можна зупинити. Серед великого кола людей, які знали Анатолія, існує розмаїття думок, почуттів, ставлень, оцінок щодо образу цієї яскравої індивідуальності, зарядженої на дію, з високими цілями.
Для мене він був романтиком, наділеним різнобічними інтересами і вродженими здібностями, набутими чеснотами, що часто “заходив” за обрій реальних можливостей. Справді, його універсальна життєдіяльність, позбавлена збайдужілості, емоційна реакція на український світ, товариська приязнь і здатність об’єднувати людей навколо ідей, що містили в собі значимість суспільної, а не приватної справи, завжди викликали симпатію і повагу, стаючи прикладом для наслідування.
Державна, політична, громадська праця не сприймалася ним як формальна справа, розвага чи себелюбство, а радше – моральний обов’язок, випробовування, іспит на громадянськість. Можливо, саме така сприйнятність своєї життєвої місії в різних сферах формували його вольові якості, стійкість характеру, безкомпромісність стосовно українських питань, демонструючи “собі”, сім’ї, суспільству якості борця і творця, коли справа торкалася державотворчих ідеалів, української церкви, національного поступу. Налаштований на змагальність і творення, він не переставав прагнути фізично й етично самоудосконалюватися, розуміючи, що сильні мають бути сильнішими, хоробрі – хоробрішими, мудрі – мудрішими. Його світоглядність утверджувалася на розумінні, що лезо меча гострішає лише завдяки безперервному заточенню.
Він безперестану трудився над собою, долаючи перепони й сумніви, часто відмовляючись від багатьох звабливих речей, не проявляючи жалю до себе. У поставі Анатолія самовиховання дійшло такого стану, що перетворилося для нього в найбільш продуктивну університетську інституцію, роблячи його більш знаючим, політично моральнішим. Шляхетна мета ствердження української ідеї знаходилася на високому щаблі в ієрархії громадянських цінностей, чутливо реагуючи на суспільні справи, беручи участь у вшануванні знакових загальнонаціональних подій, починаючи з козацької Хортиці, Холму (резиденції короля Данила Галицького), Хуста (Карпатська Україна) чи Кіцманя (малої батьківщини Володимира Івасюка) і підтримки єдиної української газети в Криму – “Кримської світлиці”.
Багато років він впроваджував програми “Єврокарпатська ініціатива”, “Карпатський простір”, духовномистецького проєкту “Вірую” за участю українських музикантів світового рівня, ініціював відновлення Успенського собору ХІІ ст. у Крилосі як передумови об’єднання в єдину соборну українську Церкву, організував благодійний фонд “Україна Інкоґніта”, облаштував садибу Святого Миколая. Будучи прекрасним спортсменом, проводив турніри для молоді. Мені подобалася його спортивна злість, особливо коли змагання містили політичний підтекст. 1998 року в Маріуполі, коли парламентська збірна України з футболу “побила” російську (4:1), Анатолій висловився дуже метафорично – тепер маємо моральне право “чіпляти бутси на гвіздок”. У тій грі він був одним з найкращих, доводячи, що “москалів” треба перемагати завжди і скрізь.
Хоча рамки його інтересів виходили за межі усталених поглядів і звичок, проте чітко прослідковувалися ті пріоритети, які слугували йому життєвими дороговказами. Насамперед, такою цінністю для нього була державність, Україна. Він сповідував Шевченків заклик – “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”, трансформуючи Слово поета на реальності сучасного українського життя. Суголосною і близькою йому була державницька ідеологія Народного Руху, організацій національнопатріотичного спрямування. Уся багатогранна діяльність, живильна енергія, громадські ініціативи “Матвія” (так звався потовариськи) спрямовувалися в річище державотворення. У ньому доволі природно поєднувалися мрія, ідеали, світовідчуття, слово та чин, національний інтерес. Умів рафінувати та виокремлювати приватне і загальне, відокремлювати, особливо в політичному середовищі, зерна від полови, не намагався кидати слова на вітер: не говорити безпідставно, безвідповідально.
У гострих дискусіях щодо національної політики, державної мови, історії, церкви, літератури, культури, національної пам’яті і традиції він переконливо і часом дуже емоційно доводив значимість цих вічно сакральних вартостей для нинішніх і майбутніх поколінь українців, збереження і зміцнення української ідентичності, безпеки Держави. Серед багатьох притаманних йому характеристик варто виокремити передусім образ людинидержавника, громадянинадержавника.
У його поставі не було декору і тих місцевих хиб (за Іваном Франком), за якими “брак самокритики”, “парадування європейськими формами”, домінування “голосного, фразеологічного та в більшій частині нещирого, бо ділами непотертого патріотизму”. Етика Каменяра як “жива, критична праця думок і готовності подати свій голос у загальній справі” стала для нього найбільш життєдайною вартістю. Активною позицією він унеможливлював девальвацію державницьких цінностей, нетерпимо ставився до удаваних захисників “прав людини”, доморощених “громадян світу”, зліплених з українофобства, байдужості і вигідництва, колаборантів, запопадників перед чужинством, що “моляться чужим богам, чужою мовою”. Він пропікав Україною (словами Миколи Вінграновського) “кожну душу, груди і чоло”.
Він безупинно торував найвіддаленіші куточки рідної землі, історичні місця, просвітлював українську душу, відкриваючи сторінки славних звитяг, відновлюючи пам’ять і правду, честь і гідність українства. З 1999го здійснював експедиції по гетьманських столицях України під гаслом “До джерел державності”. Тисячокілометрові просвітницькі маршрути до Батурина, Конотопа, Чигирина, Канева, Трахтамиріва, Переяслава, Ніжина, Кам’яної Могили, Хортиці, Хуста, Хотина, Кам’янцяПодільського, Херсонесу та інших пам’яток України спрямовувалися для вирішення найголовнішого – виховання національної свідомості.
Особливо неприйнятною була вада малоросійства, оскільки вважав це явище загрозою Українській державі, що проявляється у байдужому, негативному ставленні до українських національнодержавницьких традицій та прагнень, у підтримці ідеології “русского міра” (донині не забороненої в Україні) з його політичною, культурною, мовною, церковною експансією. У ліквідації рудиментів малоросійства як “хвороби бездержавності” і руйнівника національної душі полягала його життєва ціль. Характер спротиву чужинцям (незалежно від походження і географії) містився для нього не в тому, що вони “інші”, а передусім в тому, що вони є зайди, експлуататоривизискувачі українського народу, який стане, нарешті, господарем рідної землі, коли “В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля”.
Пригадую день святих Петра і Павла 2004 року, коли після освячення святійшим Патріархом у Володимирському соборі вирушили у загальноукраїнську культурнопросвітницьку (політичну!) експедицію “Соборна Україна2004” на підтримку Віктора Ющенка в президентських виборах.
Маю визнати, що та кампанія, як і пізніша трьохмісячна робота з Анатолієм у Харківській області, були для мене кращими політичними сторінками. Вони асоціювалися із справжнім “ходінням у народ”, який тоді гостро нуртував Шевченковим питанням “Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?” У ті часи в праведне слово і моральний обов’язок, насамперед влади, люди, як і ми з Анатолієм, продовжували ще вірити, сподіваючись, що “діждемосьтаки колись”.
Особистість Анатолія характеризувалася чітко вираженою україноцентричністю незалежно від обставин, суспільної кон’юнктури. Будучи очільником політради партії Трудовий Конгрес України, Народнодемократичної партії, Української народної партії “Собор”, членом ради “Громадської ініціативи “Форум національного порятунку”, представником Громадянського комітету захисту Конституції “Україна без Кучми” чи народним депутатом України шести скликань, він постійно відшуковував політичну лінію національних інтересів.
Пам’ятаю зустрічі з президентом України 1996 року, коли він (як голова Вінницької облдержадміністрації) рішуче обстоював ідею прийняття Конституції. 1998 рік, коли Леонід Кучма на закритій нараді голів облдержадміністрацій поставив недвозначне запитання: “Хто здатен із вас вигравати вибори до Верховної Ради?” Було піднято лише чотири руки (голови Житомирської, Вінницької, Полтавської і Чернівецької областей), а виборчі перегони на мажоритарних округах вдалося виграти лише Анатолію і мені. Згадую також наші відверті товариські розмови на політичному ґрунті, які ми проводили поза увагою “добрих друзів” на узбіччі дороги між Києвом і Житомиром. Завжди сміливий і цілеспрямований у поглядах, непоступливий у протистоянні. Мені завжди імпонувала його націєтворча спрямованість думки (близька моїй “рухівській ідеології”). Анатолій Матвієнко часто наголошував, що “слід перестати боятися слова “націоналізм”. Бо це той самий патріотизм, тільки діяльніший і жертовніший. Бідою України є те, що в нас при кермі ніколи не були націоналісти, які б посправжньому любили свій народ, свою країну!”
Публічно гостро проявляючи непримиренність до кадрової політики в незалежній Україні, засуджуючи олігархічний фетиш приватного над суспільним, національним, усвідомлював, що добра не варто очікувати, коли “провідна верства” сприймає Україну не як ідейну, духовну, політичну, національнокультурну цінність, а лише як територію, де “заробляють” на біді, де “Латану свитину з каліки знімають, / З шкурою знімають…”.
Очевидно, що його політичні суперечки з Павлом Лазаренком, Леонідом Кучмою, Юлією Тимошенко та впливовими однопартійцями торкалися передусім цієї теми, оскільки в Україні повним ходом формувався (здебільшого неправдами) фінансовополітичний олігархат (переважно чужинського походження), якому було замало майже абсолютного домінування у сферах економіки. Олігархи рвалися до політичної влади, організовували “вибори без вибору”, комплектували парламент, уряд, регіональні і центральні інституції “своїми” людьми, оскільки розуміли, що тільки завдяки владі можна оберігати і нарощувати “нажиті” статки. Проте вони сягнули дальше, ввійшовши в “брудних чоботах” в інформаційний простір, зробивши його неукраїнським, а потім і в Церкву, щоби духовно закріпачувати українство. Тому програмно проголошувані окремими “правлячими і панівними” партіями з другої половини 90х лозунги “соціаллібералізму”, “народної демократії”, примату “прав людини” над державою були фальшивою декорацією олігархізованих верхів — чужими для Анатолія світоглядними орієнтирами.
За тодішніх обставин марно було очікувати успішних результатів у протистоянні з реальним злом, яке дедалі більше зрощувалося. Тим паче, що найвища державна влада в Україні завжди проявляла зацікавленість у підборі таких “патріотівдержавників”, які віддані не служінню народові і суспільному благу, а прислужуванню олігархам. Але він не був би Матвієнком, якби не зумів “перегризати” перепони, якби не навчився досягати “не завдяки, а всупереч!”.
Його поривання, наполеглива самовіддача цементували віру в ті кращі часи, коли правляча каста стане взірцем для підвладного народу не завдяки мандатам, багатству, “виборам”, а через чесноти духовності, мудрості, патріотизму. Для цього Український народ має бути освіченим і свідомим, щоби не відчиняти двері настіж усім, бо зайди однаково лізуть через вікна; щоби не вручати долю свою і наступних поколінь перевертням і зрадникам; щоби не терпіти і не послуговуватися моральним упадком провідників, а навчитися достойно жити і поводитися як з друзями, так і з недругами.
Життя людське – коротка мить. Не встиг, недомріяв, недосказав, недоробив, недолюбив… Проте світлі думки і вчинки Анатолія залишаються. З нами, поміж нас і для нас. Вони як душевний щем за життям, пам’ять і спогад, нагадування сущим в українському світі, що шуліки ніколи не стерегтимуть голубів, а московський наїзник не охоронятиме наше національне поле. Він нагадує і спонукає чинити гідно і згідно українських смислів, усвідомивши, що Нації замало добрих хліборобів і гарних проповідників, їй необхідний гордий дух “непосидючого лицарства” (Святослава), вічна любов до Свободи, здатність бачити Шевченків заобрій, де “небо упирається в землю”…
