«Працюй, не задивляючись уперед і не озираючись назад»

Людмила ЛЕНДА,
с. Василівка-на-Дніпрі, Січеславщина

Якби мені запропонували назвати найулюбленішого письменника, я б, ні на мить не замислившись, назвала ім’я, певно, більш відоме й шановане в діаспорі, ніж в Україні, – Микола Чабан. До речі, Вікіпедія пише про нього англійською й арабською мовами! Його добре знають на рідній Січеславщині-Дніпропетровщині, де, подібно до свого кумира, академіка Дмитра Яворницького, він побував у кожному населеному пункті з краєзнавчими поїздками. Цей “краєзнавець-всезнавець”, за словами Галини Пагутяк, – “найкращий дніпровський краєзнавець”, за оцінкою доктора історичних наук Юрія Мицика. Примітно, що після кожної такої поїздки, найчастіше у власні вихідні, зростала кількість охочих передплатити обласну “Зорю”, на сторінках якої заслужений журналіст України Микола Чабан вів рубрику “Точка на карті”, висвітлював новини культурно-мистецького життя, друкував власні розвідки про письменників краю, видатних діячів колишньої Катеринославщини, повертав із небуття розшукані в архівах раніше заборонені і забуті імена земляків, зокрема, представників Розстріляного Відродження, Січеславської “Просвіти” тощо.
І кожна така краєзнавча розвідка, нарис, стаття були унікальним дослідженням науковця, захопленого процесом пошуку, що присвятив йому усе життя, не змарнувавши жодної хвилини! Зрозуміло, що кожна зароблена копійка йшла на ті пошуки, книжки, поїздки, а ще доводилося приплачувати… очима. “Їхні душечки хочуть, щоб ми про них згадали”, – врізалася в пам’ять фраза, вимовлена ним в одній з радіопередач. І ось уже тисячі і тисячі світлих душ дивляться на читача із світлин 100-150-річної давнини, розшуканих дослідником у нащадків по всьому світу.
У вірші-присвяті до ювілею Миколи Чабана його учитель Костянтин Семенович Дуб, доцент Дніпровського університету ім. Олеся Гончара, чудовий поет, “романтик зорецвітного світання”, написав так:
В Миколи є своя отара
Думок і почуттів – гора,
І крила сонячні Ікара,
І віща в пошуках зоря.
З’єднав історії всі дати,
Струснувши пил, знов відновив.
Там, де розводили дебати,
Людей достойних нам явив.
Та коли йому виповнилось 60, “під передзвін дозрілого віку”, і коли ім’я Чабана зникло зі сторінок найстарішої газети України, стало зрозуміло, що саме він був її душею, бо “Зоря” без нього якось збідніла…
А ще не була підтримана ініціатива великої частини громади міста і області про надання Дніпропетровську історичної назви Січеслав. Запорозька Січ, як відомо, була по суті своїй першою демократичною республікою в Європі в часи Середньовіччя, до того ж 5 із 8 січей знаходились саме тут. “Як же можна таким не пишатись?”, – риторично запитував Микола Чабан. Натомість місто отримало куценьке ім’я, продублювавши назву річки, – Дніпро. А назва області – Дніпропетровська – продовжує прославляти ім’я одного з організаторів Голодомору в Україні. А ще невпізнанно змінилось обласне радіо, на якому неперевершений оповідач, людина енциклопедичних знань Микола Чабан вів рубрику “Краєзнавчі подорожі з Миколою Чабаном”. Вів…
Однак після виходу на пенсію діяльний і творчий Микола Петрович знайшов своє покликання – він вибухнув феєрверком власних книжок, матеріали для яких збирав впродовж життя. Його науково-популярні видання – це елітне читання для тих, хто цікавиться українською історією, містять безліч фактів, унікальних документів, світлин. Вони написані справжнім майстром слова, живі і спрямовані у вічність. Він досяг такої досконалості у подачі історичних фактів, ілюструючи їх захоплюючими епізодами з літератури, архівними знахідками, фразами з листування тощо, що читаєш історію, мов цікаву казку! Прочитавши кілька Чабанових книг, складається враження, що ти закінчив історичний факультет! Переконана, що його оригінальна творчість – вміння створювати живу книжку з людським обличчям – унікальне явище в літературі, яке ще отримає оцінку фахівців і буде гідно поціноване. Я ж, як читачка, дивом дивуюся і щиро захоплююся цілеспрямованістю автора – відданого послідовника справи академіка Яворницького, його закоханістю в історію, працьовитістю, аж до самозречення. Інакше як можна було за одне коротке життя зробити стільки корисного для України?
…Читаю зараз книгу Миколи Чабана “На терезах вічності” (Дніпро, “Ліра”, 2020). Смакую, насолоджуюсь і дуже хочу, щоб читання якомога довше не закінчувалось. Це не книга, а свято! Великий формат, чудова поліграфія, 150 нарисів майже на 500-х сторінках, 600 (!) рідкісних світлин! Скарбниця знань! І не просто унікальні розповіді з історії Новомосковського повіту, а історія Січеславщини, цілої України від доби козацтва до наших днів, написана в захопливій формі розкішною українською мовою. Де її можна знайти? Складне запитання, напевно, в автора, адже наклад мізерний – 200 примірників.
Мине небагато часу, і книжки Чабана стануть рідкістю. І які книжки! Ось далеко не повний їх перелік: “Вічний хрест на грудях землі”, “Січеслав у серці”, “Сучасники про Яворницького”, “У старому Катеринославі (1905—1920 рр.)”, “Діячі Січеславської “Просвіти” (1905—1921)”, “Мандрівки старим Кам’янським”, “Птахи з гнізда Придніпров’я” (55 нарисів про славних випускників Катеринославської класичної гімназії) тощо. Він спів­упорядник книг: “І поліг наш народ, наче скошене жито…”, “Голодомор 1932—33 років на Дніпропетровщині”, “Шевченкіана Придніпров’я”, “Кобза”, “Забутою Україною” тощо. Автор книги про піонера українського кіно Данила Сахненка. Член Міжнародної асоціації білорусистів М. Чабан (його мама білоруска) видав збірку білоруського фольклору “Заспявай мне на матчынай мове”.
А ще ніхто з сучасників не зробив так багато для збереження пам’яті про Дніпрові пороги і їх популяризації, як Микола Чабан. У 2019 р. коштом онучок Павла Козаря, які живуть із родинами у США, він організував перевидання чудово ілюстрованої книжки Павла Козаря “Лоцмани Дніпрових порогів”, із власною передмовою і доповненнями. До речі, вона вже видана англійською мовою. Останнім часом, з власної ініціативи, пан Микола ще й екскурсії вихідного дня проводить на пороги.
Я ж відкрила для себе творчість М. Чабана 12 років тому. Проживши багато років у Василівці-на-Дніпрі, працюючи в школі, навіть гадки не мала, яку унікальну історію, на жаль, геть забуту, має ця місцевість! Та ось вийшли друком “Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії” Феодосія Макаревського. А в книжці – інформація про те, що саме тут знаходиться затоплене Дніпровими водами, раніше відоме на всю Європу природне диво, – славетний поріг Ненаситець (Ревучий, Ревун, Ненажера, Дід-поріг), отой “Пуп Землі” з його надпотужною позитивною енергетикою (абсолютний плюс 10 за 10-бальною шкалою!), всім порогам поріг і родоначальник усіх порогів, символ волі і незалежності. Приголомшливим відкриттям стало аргументоване припущення, що найімовірніше саме тут місце загибелі князя Святослава, про що свідчить меморіальна дошка в селі Микільське-на-Дніпрі, що навпроти Василівки! А далі потрібна інформація із різних джерел пішла ніби сама собою. Коли людина знаходить правильну стежину в житті, то сили Космосу їй допомагають. І невдовзі прийшло розуміння того, що саме тут знаходиться місце, увічнене великим Кобзарем у “Заповіті”, адже ревів, стогнав і плакав Дніпро лише в єдиному місці – на порогах, в гранітному річищі між Дніпром-містом і Запоріжжям, а саме Ненаситець-Ревучий був найгучнішим, найстрашнішим і найвідомішим. Недарма ж після знищення Запорозької Січі перший губернатор Катеринослава І. М. Синельников попросив саме цю місцевість у імператриці Катерини, і приблизно 1777 р. заснував тут слободу Василівку на честь свого старшого сина Василя і збудував над порогом Ненаситцем палац. А його праонука Катерина Ларош (Синельникова) так була закохана у Василівку, що заповідала поховати себе тут. Померла у 1903 р. в Петербурзі та була перепохована згідно з заповітом. На жаль, у 1917 р. більшовики не лише зруйнували панський маєток, а й викинули тіло Катерини зі склепу, пристосувавши його під силосну яму. Про це у Василівці ще й досі добре пам’ятають. А ось про її взаємини зі славетним композитором П. І. Чайковським, який Катерині присвятив фортепіанну п’єсу №8 “Діалог”, – повідав, розшукавши їхнє листування, Микола Чабан!
Так ось, 12 років тому мені потрапила до рук його книжка “Сучасники про Яворницького”, яка вийшла друком у 1995 році. В м’якій обкладинці, надрукована на дешевому, пожовклому від часу папері, з портретом милого, десь 85-річного, “дідуся” на обкладинці, якого я з якогось дива спочатку сприйняла за автора, ще й посумувала, підрахувавши, що тому “Чабанові” на сьогодні має бути не менше 100 літ.
Книжка вразила навіть після побіжного перегляду і прочитання вступної статті автора. А матеріали про легендарного академіка і Дніпрові пороги були дібрані з такою любов’ю і пропущені через душу письменника, що я, захоплена, одразу закохалася в Яворницького! “Працюй, працюй, не задивляючись уперед і не озираючись назад, працюй, не сподіваючись нізвідки й ні від кого ні нагороди, ні похвальби, працюй доти, поки не відмовляють руки й доки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь твого народу й на пожиток краю, який тобі дорогий”. Та ж ці слова Яворницького як пам’ятку варто сьогодні вручати і випускникам, і депутатам, і президентам!
А яким красенем постав на сторінках книжки знаменитий поріг Ненаситець! А оті 20 сторінок Чабанових “Приміток” – ціла історія! Враження було таке, що ця книжка написана саме для мене!
Цілий рік лежали “Сучасники про Яворницького” поруч, на тумбочці. Щодня, бодай кілька хвилин, читала-перечитувала книжку і вчила її напам’ять. Мабуть, існує якийсь містичний зв’язок між письменником і читачем, який закохується в його твір. Ви не повірите, але одного спекотного дня я побачила автора разом з групою краєзнавців і директоркою місцевого Будинку культури біля власних воріт! Попри те, що саме читала “Шевченкіану Придніпров’я”, де було кілька Чабанових фотографій, першої миті його не впізнала. Зі мною привітався середнього віку чоловік, зі спокійною гідністю в погляді. І тут, раптом, я “прозріваю”, не вірячи власним очам: “Ви не Чабан, часом?” “А що, схожий на нього?” – сміється у відповідь.
Три години приємного спілкування промайнули, як одна мить. Це був не просто “вищий пілотаж” професійної комунікабельності досвідченого журналіста, а й щось дуже-дуже тепле. Безмежно вдячна долі, що мене знайшла ота Чабанова книжка. Зацікавившись, прочитала майже все ним написане, і щиро дякую авторові за знання, якими він мене збагатив. Заздрю тим, хто ще має відкрити для себе творчість Миколи Чабана.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment