Просвітянки у Визвольній війні

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Столичне Видавництво Марка Мельника в серії “Видатні українці” “Бібліотеки Історичного клубу “Холодний Яр” випустило 11-ту книгу — “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917–1930” Романа Коваля.

Це перша спроба зібрати та систематизувати нариси і спомини про славні імена наших козачок і сестер милосердя, які вміли і воювати, і гоїти рани. Автор представив добу російськоукраїнської війни в 1917–1920х роках крізь призму жіночих постатей, які і йшли в бій, і могли чоловіків підняти в атаку, легендарних підпільниць, медиків, письменниць і діячок культури. У книзі названо понад півтисячі імен дівчат і жінок, які боролися за незалежність нашої Батьківщини і віддавали за це своє життя. А часто й ім’я героїні не збереглося. Український воїн, якому пощастило вціліти в боях і виїхати за кордон, може, й згадав ту невідому сміливицю, яка врятувала йому життя, але ж імені її він не запам’ятав або й не знав! Роман Коваль пише: “Багато українців назавжди пропало, а з ними і пам’ять про Визвольну боротьбу, мільйони ж українців, нажахані апокаліптичним терором, на десятиліття міцно стулили вуста і не передали нам той скарб знань про найкращих, який мусили передати”.
Серед героїчних жінок було багато просвітянок. Українська інтелігенція несла рідну національну культуру в народ. Українці не збиралися ні з ким воювати і не збиралися когось завойовувати. Просто хотіли власної держави, де б українська нація могла вільно розвиватися. Але збройна агресія Росії змусила взятися за зброю. Захищати Україну йшли ті, хто відвідував “Просвіти” і ті, хто працював у “Просвітах”.
Членкинею Київської “Просвіти” в 1918 році була Катерина Грушевська, донька професора Михайла Грушевського. У 1939 році військовий трибунал визнав її винною у сприянні “антирадянській діяльності” української націоналістичної організації і засудив до 8 років позбавлення волі, де вона й загинула.
Анна Кондратченкова була головою “Просвіти” в місті Брацлаві в 1917 році. Підполковник Армії УНР Михайло Середа відзначав: “Національний рух і широка українізація дісталися в “Просвіті” в досвідчені руки”.
Тетяна МихайлівськаЦимбал брала участь у роботі “Просвіти”, потім була розвідницею українських повстанців, згодом написала цікаві спогади. Українську культурницьку роботу продовжувала і в еміграції – працювала в “Просвіті” в БуеносАйресі (Аргентина).
У липні 1919 року на залізничній станції Фастів чергувала учасниця місцевої “Просвіти” Євгенія Вовкова. Вона влаштувала зіткнення двох потягів – ешелону більшовицьких вояків, які тікали від Липовця під натиском козаків подільського отамана Ананія Волинця, і більшовицького бронепотяга, що поспішав на допомогу московським окупантам. За 4 версти від Фастова два потяги зіткнулися. Потужний вибух струснув околиці.
Більшовики кинулися шукати винуватця. За чверть години всі шляхи та виходи біля станції були перекриті червоноармійцями. Євгенія Вовкова, щоб не потрапити до ворога живою, застрелилась.
Маруся Тарасенко працювала в “Просвіті” в Кам’янціПодільському, потім у підпіллі. Була заарештована і після кількох місяців чекістських тортур розстріляна.
У 1920 році в камері Подільської губЧК повісилася 36річна Валентина Щириця, одна із керівників місцевої організації “Просвіти” на Поділлі. Роком раніше більшовики в Києві розстріляли її чоловіка – губернського комісара освіти УНР Юхима Щирицю.
Часто вся інформація про героїню, мученицю за українську справу вміщається в кількох, іноді всього лише в двох рядках, наприклад: “Бібліотекарка “Просвіти” в МогилевіПодільському Ніна Камінська закатована ЧК”.
У боротьбі за визволення України брали участь і представники інших націй. Наприклад, Христина Пекарчук (дівоче прізвище Ізбицька) із заможного польського роду. Після Лютневої революції 1917 року вона з ще чотирма особами заснувала “Просвіту” в Сімферополі. Попри перешкоди, просвітяни провели українізацію трьох запасних полків, що перебували в Сімферополі, організували хор, аматорський гурток, влаштовували літературні ранки і навіть видавали газету спільно з татарами. Христина Пекарчук згадувала; “Співпраця з татарами була якнайкраща”. Потім вона воювала за незалежність України в лавах українського війська, була поранена. Наприкінці життя Христина Пекарчук опублікувала спогади, де зокрема написала: “Якби моя молодість та здоров’я могли повернутися, в мене було б тільки єдине бажання: стати сірим, безіменним рядовиком в однострою Української Армії”.
Після поразки Визвольної війни багато її героїв і героїнь мусили емігрувати і залишили нам цікаві спогади. Письменниця Ганна Журба згадувала Перший військовий з’їзд у Києві: “Микола Міхновський виступав: “Муром китайським відмежовуватися від Московщини. Раз на все рвати з москалями, а не “підтримувати контакт” із ними. Україна повинна бути самостійна, а не автономна. Військо, армія, а не федерація!” Але на нього накинувся письменник Володимир Винниченко: “Виступати проти російської революційної демократії – це злочин, чорносотенство, ми тільки з царизмом російським воювали, з народом російським, з демократією – ніколи. Сором, ганьба!”
І знову ми повторили помилку наших предків початку ХХ століття. Знову у нас виявилося мало міхновських і багато винниченків. От тепер і розплачуємося.
А під час Другої світової війни діячки української культури гинули вже від куль німецьких окупантів. У Києві гестапівці розстріляли Олену Телігу, яка співпрацювала з Краківською “Просвітою”, а в Рівному – Харитю Кононенко, яка відроджувала “Просвіту” і була заарештована за те, що допомагала УПА ліками.
Книжка Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні” ґрунтується на документах із ГДА СБУ, ЦДАВО України, спогадах, щоденниках і свідченнях вояків і воячок Армії УНР та учасниць повстанськопартизанського руху. Видання багато ілюстроване документальними фото. Книгу видано коштом Союзу Українок Америки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment