…Спасибі, Боже, що я був на цьому світі…

(До 80-ліття з дня народження Романа Кудлика)

Тарас САЛИГА,
професор, Львів

Ігор Калинець у “Спогадах” про Романа Кудлика (народився 4 травня 1941 року) змальовує його як поета і громадянина. “Переглядаючи книгу “Мосяжне відлуння”, – пише він, – натрапив на болючу поему “Етап” і згадав, як вона друкувалася й уже тоді зачепила мене за живе. Це було ненависне слово (як і дія) – я зазнав немало цих етапів, жахливих, моторошних – і радий був, що Романа Кудлика оминула подібна подорож. Але 1970 р. мене зачепив біль, з якого, на жаль, починаю свою згадку з того часу. Напередодні свого арешту я почув на Львівському телебаченні виступ Р. Кудлика, який висловлював свою скорботу за багатьма світовими поетами, замученими в казематах, або переслідуваннями владою. Тоді я склав свій верлібр із прізвищами усього трьох українських поетів, які символізували етапи (знову це слово) Розстріляного Відродження – Чумак, Чупринка, Ольжич… А от, коли Кудлик видрукував вірш про Леніна, я вже був у Пермському таборі, я не зміг змовчати і написав публіцистичний відгук “Похорон друга”… Коли я вже був на волі, ми порозумілися з Кудликом… Його поезія делікатна, якась ніби ажурова. Переглядаючи нині зібрання “Мосяжне відлуння” я зупиняюсь і на ліричних відлуннях, на поважних драматичних “новелістичних” відлуннях. Здобуток чималий та розмаїтий. Дуже на мене діяли його слова в популярних чудових піснях (“Я – твоє крило”, “Сизокрилий птах”).
“Сизокрилий птах” надихнув Віктора Романюка написати про Романа Кудлика поетичний спогад:
О, сизокрилий пташе, друже мій.
Явися знов над юними житами.
Розкрилься понад вольними світами.
І серце клич, і слово клич на бій.

Хай кровію освячене в борні –
Воно з віків праруськи малинове
Зове Поета на Пегас-коні, –
Поета, що, як меч, тримає Слово.

О, сизокрилий пташе, друже мій.
Напохваті тримаймо слово-зброю,
А час покличе – на передовій
За Україну станемо до бою.
У багатьох спогадах наголошується на мовчазному характері Р. Кудлика. Його великий друг Роман Іваничук називав Р. Кудлика “мовчуном”. У житті він і справді не був балакуном. Але Кудлик вмів не мовчати, коли словоязикі патякали, зашивали рота і не сміли навіть ворухнутись. Він не мовчав…
У серпні 1965 року в Україні розпочалися жорстокі репресії. Заарештовано Михайла Гориня і його дружину Ольгу, Богдана Гориня, Івана Геля, Івана Світличного, Михайла Осадчого та багатьох… У Львівській спілці письменників (головою була Ірина Вільде) відбувались позачергові збори, які скликав Валентин Маланчук. З Києва екстрено прибув Герой Радянського Союзу Юрій Збанацький.
У залі – переляк і німа тиша. Говорить, точніше погрожує так звана президія. І несподівано, як грім з безхмарного неба, ставить запитання секретареві обкому партії В. Маланчукові Р. Кудлик: “За що ви за­арештували мого друга Богдана Гориня?”.
Таке нікому не прощали, і Кудликові теж. Його звільнили з роботи. Йому ж до кривд не звикати. Народився в Польщі. Сумнозвісна операція “Вісла” (1946 р.) перемежовувала кордони, і родину Кудликів депортували з Ярослава в сталінську Україну. Від п’яти літ жив у Дрогобичі і вростав у страшну західноукраїнську дійсність з розстрілами партизанів-бандерівців, з катуванням їх родин і вивозами цілих сіл у сибірські тюрми для рабських робіт.
Дрогобицький період став для нього громадянською нескореністю. Любив товариство і завжди був йому вірний. Бувало, зійдуться заслужений артист театру Марії Заньковецької Юрко Брилинський і художник Роман Безпалків, яких слухав би – не переслухав. Вони шляхетним дотепом провокували на слово, втягували в розмову мовчазного Кудлика. І він згадував дні перебуті, жартував. Він був усний мемуарист якогось особливого складу. Його поезія мемуарна. Переважно це розповіді про переселенців із колишньої української землі, що тепер під Польщею: “До тітки Марії / у надвечір’я суботнє / овдовілі вчительки-пенсіонерки / “на гербату” сходилися”. / Викрешую нині з пам’яті / їх імена / вчительок тих – / подвижниць післявоєнних, / що не дали / учням своїм / і мені – / неслухам, “туманам вісімнадцятим” – / оляшіти, / окацапитись, / збандитіти, / душею зальодяніти…”.
“Розмова” – перша Кудликова збірка, у якій близько двох десятків віршів. Якесь інтуїтивне передчуття ідейно-естетичного напряму майбутньої творчості опанувало поетом, коли він шукав назви для своєї поетичної “ластівки”. Це не випадкова назва. У цитованому творі розмова, що до тітки Марії “в суботнє надвечір’я” сходились такі, як вона, “овдовілі вчительки-пенсіонерки”. На перший погляд – звичайна побутова картина, але ідейно-смисловий наголос далеко не ординарний. Учні вдячні своїм навчителькам за науку не оляшіти, не окацапитись, не збандидіти, душею, не зальодяніти. Доречно додати – не обезбожнитись. Адже радянський войовничий атеїзм диктував антирелігійну мораль. Навіть ті, що знали Кудлика “зблизька”, не помічали в ньому пристрасного богопоклонника та атеїстичного протистояння, хоч він усвідомлював, що живе під Господнім благословенням: “Спасибі, Боже, що я був на цьому світі білім”. Це його слова без найменшого лукавства.
Є у нього прекрасний верлібр “Сакральний диптих”, в якому природа тче “врочистий килим від землі до неба. / По нім Господні янголи ступають / … і йдуть до нас, а їм услід ласкаво / зорить з небес / воскреслий Божий Син”. У цьому ключі доречно аналізувати його релігійну (діалогічну) лірику:
“ – І не боліло,
коли тебе зрубали?
– Ні…
– І не боліло,
коли обтісували?
– Ні…
– А як хрест
Із тебе збивали?
– Ні…
– І ніколи ніщо не боліло?
– Аби ж то! Досі біль не затих –
Як Його на мені розпинали…”
Натуралістична дискриптивність такого виду віршів не статична, а динамічна з почуттям особливого піднесення. Пафос для Кудлика ніколи не був вдаваним і манірним, а завжди одухотворений, натхненний певною ідеєю і спрямований на ідею.
Про поезію Кудлика домінують оцінки як про майстра верлібру, автора винятково оригінальних інтимно-еротичних віршів та елегантних пісенних текстів. Мало сказано про його вельми актуальну, наче припасовану до конкретного часу публіцистичність.
Якщо Кудлик обирає епіграф до свого твору, то він вглиблює ідею, а не звисає псевдоерудованою прикрасою:
Мій Боже милий, знову лихо!..
………………………………………
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову…
Тарас Шевченко
…І знов приопустились прапори
По Україні… Вп’яте? Удвадцяте?
То шахта на Луганщині горить…
То вбитий депутат… А то у натовп,
Святковий натовп, врізався літак…
Жалоба знову… Мозок знов затерп:
Гризня ця за маслак, чи що – не знаю…
Та тільки бачу – стрічки чорний креп
До стягу нашого поволі прикипає…
У Шевченкових словах зримо присутній час, закодований прислівником “знову”, що вказує на повторювання подій. Р. Кудлик свідомо запозичив цей художній прийом у Кобзаря. Це так званий інтертекстуальний прийом. Поет називає сучасні агресивні для України лиха, які перетікають у неймовірно болючу трагедію (знову “стрічки чорний креп до стягу нашого прикипає”). Образ часу як метафізичну рефлексію поет генерує в поезії “ХХ вік”:
ХХ – це повалені хрести
із церков та храмів
ХХ – це колючки гулагівських
та інших концтабірних дротів
ХХ – це протитанкові надовби
по всій Європі
ХХ – це націлені ножиці
цензури і самоцензури
ХХ – це ми постчорнобильські
метелики-одноденки
…………………………………
Вже почався вік ХХІ…
Невже буде він повторенням віку ХХ
та ще й окличним знаком?
Кудлик у часі і час у Кудликові – це збагнула поетеса Світлана Антонишин. Тут не тільки спрацювала її інтуїція, а й стосунки вчителя і учениці, що переросли в багатолітнє спілкування між ними. Сьогодні її гризе самодокір, в якому її провини немає. Тому вона написала йому листа “По той бік сонця”: “Ви були дуже вимогливим наставником і другом. Коли я, бува, дозволяла собі зайву зухвалість, одним словом ставили мене на місце. Спокійний, розважливий, навіть повільний у рухах і мові, могли дати такий урок, що запам’ятовувався назавжди.
Останні дні Вашого земного буття ми довго розмовляли про футбол, політику і літературу, але ніколи про хвороби. Якось, знаючи, що попереду – чергове обстеження, я дозволила собі банальний оптимізм: “Повірте, все буде добре!” Ви зреагували несподівано гостро: “Не треба мене втішати. Я сам себе непогано втішаю”. Ох, як же мені було ніяково… Ми продовжували розмовляти про футбол і літературу… але я знала, як боліло Вас… І рвалося гострим передчуттям біди моє серце…”
Світлана Антонишин вийшла з Кудликової школи, де гранувала свій талант і виробляла індивідуальне поетичне письмо.
Василь Рябий із Коломиї теж закінчив Кудликову школу на “відмінно”. “Мою уяву, – згадує він, – захопила образна яскравість його збірки “Весняний більярд”, зокрема, новаторство поеми “Зелені радощі трави”, тому ніяк не погоджувався із злісною і нищівною критикою керівника літстудії “Франкова кузня” Львівського університету імені Івана Франка доцента Аркадія Халімончука”. А вперше зустрів В. Рябий свого “хрещеного літературного батька” (так він його називає) в Спілці письменників у післяробочий час за більярдом. “– Приніс вірші? – глянув на мене Роман Михайлович. Я був украй здивований тим, що він побачив у мені віршувальника. Минув час і моя вистраждана дебютна публікація появилася у липневому числі “Жовтня” (тепер “Дзвін”) 1980 р. Мій навчитель стримано привітав мене з першим кроком у літературу і побажав за будь-яких обставин залишатися самим собою, не шукати дешевої слави і подавати рукопис збірки у львівське видавництво “Каменяр”. Побажання Кудлика додало такої енергії, що я через місяць зареєстрував рукопис першої збірки “Зерна дощу”. Звісно, у ній переважали верлібри під певним Кудликовим впливом”.
Різноаспектна творчість Р. Кудлика кількісно невелика, але зерниста, така, що проростає в людях, вчить не гнутись. І це при тому, що поет не любив пафосу. Він жив, сказати б, без реклами, ні перед ким не ставав на коліна, нікому не скаржився, не нарікав на долю і нікому не заздрив.
Письменники проявляли непокору різним чином. Хтось драматизував, загострював проблеми і бився головою об імперський мур, а хтось рятувався гумором. Р. Кудлик умів дотепно жартувати. Найближчі друзі автора популярного роману “Мальви” Романа Іваничука прозвали “папою”. Іваничук став “папою” і для його київських друзів. Особливо це потішало відомого жартуна Анатолія Шевченка (Шеву) та веселого сміхуна Михайла Слабошпицького. Кожного разу, буваючи в Києві, Іваничук з ними зустрічався. Звичайно ж, в “Енеї”.
Читаю-перечитую спогад Михайла Слабошпицького про Кудлика, з яким він дуже рідко бачився. Впевнений, що Михайло Федотович не міг не знати Кудликової поезії, бо він знає все. Але в його спогаді є багато чого такого, що за межами Кудликової поезії. Звідки? Від Іваничука – папи, який “неложними устами” говорив про Кудлика з любов’ю без його присутності, хоч і в таких випадках “дер з нього лаха”.
Книга спогадів, про яку зараз мова, ще не вийшла у світ, але деяка її частина опублікована у періодиці. Прошу вибачення у тих авторів, що вже надіслали свої есеїстично-мемуарні матеріали, але я про них не згадував. Це Олесь Лупій, Зиновій Легкий, Юрій Брилинський, Володимир Квітневий, Володимир Вознюк, Хайруліна-Кудлик Ірина. Інші спогади ще в дорозі.
Мемуари – це традиція нашої культури. Роман Кудлик любив читати мемуари і знав їм ціну. Деякі з них відкидав, мовляв, цей мемуарист оспівує себе, гріється біля славного імені. Виходить, що і я хотів погрітись біля Кудликового імені, бо якось я йому похвалився, що незабаром з’явиться реферат кандидатської дисертації “Поліфонія поетичних світів Ігоря Калинця, Романа Кудлика та Григорія Чубая”, виконаної на кафедрі української літератури ім. акад. Михайла Возняка. Зосереджений в себе, Роман запитав: “Хто таку тему “змайстрував”?” Кажу: “Я, а виконавець її – аспірант Назар Данчишин, керівник – доцент Микола Крупач”. …Глибока Кудликова задума і мудре його мовчання.
Дисертацію про “Нову трійцю” львівських “схожих у несхожому” поетів рекомендовано до захисту. На жаль, я спізнився з обіцянкою… 21 січня 2019 року поет Роман Кудлик відійшов у Вічність.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment