Стилем екскурсовода – про популярну біографію Шевченка

Станіслав РОСОВЕЦЬКИЙ,
доктор філологічних наук, професор
У “Слові Просвіти” (число 14–15, 8–21 квітня) під назвою “Нова, а головне – дуже сучасна біографія Тараса Шевченка” було надруковано рецензію Надії Наумової на мою книжку “Шевченко. Сучасна біографія”, що вийшла в серії “Постаті культури” у видавництві “Дух і літера” наприкінці минулого року.

Книжка набула певного розголосу, а на цю рецензію я спочатку вирішив не відповідати. Але передумав. Відповісти пані Наумовій мене змусили доволі вагомі причини. Поперше, іронії в заголовку її рецензії майже зовсім (та що там, зовсім!) не чути, якщо поруч немає мого тексту, тому я хотів допомогти в цьому авторці, щоб більше читачів, насамперед бібліографи, зорієнтувалися, що відгук музейниці негативний, навіть розгромний. Подруге, в рецензії хибно схарактеризовано моє ставлення до деяких осіб, що має принципове значення. Потретє, значну частину рецензії пані Наумової становлять фактичні помилки, розпізнати статус яких звичайному читачеві без допомоги фахівця важко.
Насамперед, хотів зазначити, що даремно пані Наумова написала: “Усе це на довгу розмову без впевненості, що вона дійде до автора, захищеного званнями і посадами, який запросто звинуватить критиків у непрофесіоналізмі” (стиль джерела). Чому це не дійде? І немає у мене зараз жодної посади, а звання лише професора та хіба що лавреата “Коронації слова”, обидва чесно заробив. Авторка – “наукова працівниця Музею історичного центру міста Києва”, отже, теж науковець, і має дбати про професійність своїх дописів.
Зрозуміло, я визнаю право пані Наумової як читача й критика, спокійно ставлюся до того, що їй не подобається концепція моєї біографії Шевченка в цілому, що її дратує мій стиль, взагалі спроба осучаснити виклад за світовими моделями “нонфікшену”, “епатажні заголовки”, “психоаналіз”, “всі ці сучасні, притягнуті за вуха гіпотези, такий собі “фастфуд”, приправлений психологічними вишуканостями”, не до смаку, що я ніби розвиваю “таку детективну історію про одруження і розлучення Карла Брюллова з Емілією Тімм, яка не надається ні на прочитання, ні на осмислення” (мабуть, таки надається, бо пані Наумова робить і те, і те) тощо. Понад те, я їй вдячний за помічені “мовні огріхи, русизми” та стилістичні похибки (привіт редакторам!) і, якщо виникне можливість перевидання, скористаюся її порадами.
Водночас, коли вже рецензентка порушила питання про професійність, не можу не нагадати, що науковець має оперувати фактами. Почнемо з перших фраз рецензії. “Чи хто рахував, скільки вже створено біографій українського поета Тараса Шевченка з 1882 року, коли з’явилася перша?” Ідеться про книжку Михайла Чалого, і висунуто її на перший план недарма. Але ж насправді першою біографією Шевченка була книжка, видана 1874 року Василем Масловим (Маслієм) під назвою “Тарас Григорьевич Шевченко. Биографический очерк”. Далі. Про назву моєї книжки авторка пише: “Сама її скромнопретензійна назва “Сучасна біографія Тараса Шевченка” викликає в читача сподівання на щось нове, досі невідоме”. Але ж це сказано про придуману Наумовою назву, тоді як справжню читач рецензії може прочитати поруч на фото (“Шевченко. Сучасна біографія”). Чесно кажучи, я вперше бачу таке, що для певного ефекту препарується навіть не текст, а назва твору.
У тій же недбалій манері пані Наумова змінює й текст іншого рецензента цієї книжки – Роксани Харчук, яка подала таку кінцівку: “Заздрю читачам, які зануряться у чарівний світ Шевченкової біографії, де зможуть прочитати й біографію власну, теж чарівну. Усі ми вийшли з “Кобзаря” і є його персонажами. Змінюються обставини, проте ми все ті ж” (“Збруч”, 20.11.2020 р.). А пані Наумова робить із цього ось що: “Роксолана Харчук заздрить читачам, які “зануряться у чарівний світ Шевченкової біографії”. Зрозуміло, що життя поета і художника може бути прикладом не лише для українців (де про це у Роксани Харчук? – C. Р.). Але ж було воно зовсім не чарівним. Можна, звичайно, зануритися у спробу зробити Шевченка і “гульвісою” (слово винесене навіть у назву розділу “Біглий відставний рядовий”, небезпечний для обох столиць імперії, гульвіса і театральний критик: Нижній Новгород”) чи бісексуалом (аякже, це дуже сучасно). Але ж зовсім не “біглий”, не “гульвіса”…”. А тепер порівняймо тексти. У вишуканому, філософськи виваженому пасажі Роксана Харчук каже про чарівну суть біографії Шевченка взагалі, а не моєї книжки. Пані Наумова ж, поперше, зневажливо наділяє іншим ім’ям відому людину, авторитетного критика і шевченкознавця, старшого наукового співробітника Інституту , лавреатку премії ім. О. Білецького та Державної премії в галузі науки і техніки, подруге, брутально викривлює зміст нею сказаного – і сперечається вже з цим, нею створеним текстом. (Коментарі справді зайві!). Дісталося й мені, при цьому цитату знову спотворено. У мене “біглий “відставний рядовий”…”. Саме оте “відставний рядовий” залишалося офіційним визначенням статусу Шевченка після заслання, аж поки не він отримав звання академіка живопису. Як це не “біглий”? Замість того, щоб поїхати до Оренбурга і там очікувати звільнення із солдатчини, він мандрує до Астрахані, а звідти – до Нижнього Новгорода, звідки його намагаються повернути етапом до Оренбурзького окремого корпусу. Чи далі, де йдеться про чоловічі розваги після десятирічної солдатчини. Ну який же він не гульвіса, коли розважався в борделі… І що, така поведінка “може бути прикладом”? А головне: невже авторка не помітила іронічного забарвлення цього заголовку? А бісексуалом я Шевченка не назвав жодного разу, бо джерела не містять прямих свідчень про його гомосексуалізм. Навпаки, спростовую натяки на це своєю аргументацією (див. фрагмент, присвячений Олдріджу).
Пані Наумова воліє обирати найпростіші пояснення до славнозвісного “оголеного автопортрету”. Але вона пише: “До речі, цей малюнок має вигляд академічної постановки, однієї з тих, які бачимо в альбомі 1843–1845 рр.” Такого альбому не існує. Натомість у першому альбомі 1845 року немає жодної академічної постановки. До того ж у самій “внутрішній назві” цього навчального жанру зафіксовано його принципову статуарність, а Шевченко на малюнку крокує. Вже не кажу, що зображення моря й корабля в цьому жанрі не трапляються.
Тепер щодо особистих закидів мені. Пані Наумова звинувачує мене “в ностальгічних спогадах про своє навчання в Академії”. Ідеться про ці рядки: “А я в дитинстві вчився в художній школі при Інституті імені Рєпіна в Лєнінграді (так називалася за СРСР СанктПетербурзька Академія мистецтв), бродив тими ж коридорами старовинної будівлі, що й Шевченко. Я простотаки шкірою відчував, як холодна вільгість проймала його взимку в тій квартирімайстерні”. Де ж тут ностальгія?
Пані Наумова називає моїми учнями Олеся Бузину та Олександра Бороня – і дезорієнтує читача в обох випадках. Ось що я писав про Бузину в книжці: “Бузина був моїм студентом, людиною помітною, і я з цікавістю, хоч і не завжди схвальною, стежив за його журналістською кар’єрою”. Міф щодо солдатчини Шевченка, пропагований Бузиною, полягає в тому, що поет “легко, за кілька років міг би вислужитися, проте сам винен, що “сумлінно тягнути лямку не поспішав””. Я пояснюю: “Син офіцера 5го (ідеологічного) відділу КДБ Бузина міг бути вихований в дусі безумовного виконання наказів начальства, він і в Радянську армію студентом пішов добровільно, але чому він вимагає такої ж старанності від волелюбного романтика Шевченка, людини богеми, вчитель якого геніальний Брюллов дозволяв собі не виконувати накази самого Миколи I?” От не відав я, що про Бузину вже і згадувати не можна…
На жаль, не є моїм учнем і Олександр Боронь, видатний сучасний шевченкознавець. Я запам’ятав його студентом і був готовий допомогти молодому талановитому вченому на кожному етапі стрімкої наукової кар’єри. Тепер він доктор філологічних наук, завідувач відділу шевченкознавства . За участь у виданні “Шевченківської енциклопедії” отримав Державну премію України в галузі науки і техніки 2017 року.
А ось що пише про нас обох пані Наумова: “Міф чи “міський фольклор” про мешкання Шевченка на Пріорці у квартирі Варвари Пашковської не дає спокою ще одному учневі Станіслава Росовецького. Обидва, учитель і учень, звинувачують журналістку, дитячу письменницю, сестру Варвари Стефанію Крапівіну у брехні. Нащо це було їй робити?”. А нащо Крапівіна змусила Шевченка розповідати 1859 року Варварі Пашковській про свій роман із Ликерою Полусмак, з якою познайомився лише наступного року? Отака правдива мемуаристка… Пані Наумова продовжує: “А Михайло Чалий, який увів ці спогади у свою книгу “Жизнь и произведения Тараса Шевченко”, виходить, теж брехун?”. Насправді книжка М. Чалого мала ще підзаголовок “Свод материалов для его биографии”, і мемуари Крапівіної – це один із матеріалів, ним використаних, і не єдиний використаний некритично, отже, помилково. До речі, авторка рецензії помиляється, коли називає Чалого “добрим другом поета”. Швидше, знайомим Шевченка. З його книжки видно, що поет, доля якого тоді вирішувалася після другого арешту, ставився до нього з такою ж конспірацією, як і до інших нових знайомих 1859 року. Нагадаю, що М. Драгоманов, який так само довірливо використав записи Крапівіної, дивувався тодішній пасивності Шевченка і задавався питанням, чому він не зустрівся з київським студентством. Але ж Шевченко зустрічався зі студентами, тільки без розголосу.
Пані Наумова гнівається на мене й Олександра Бороня, бо вважає, що наша критика мемуарів Крапівіної знецінює підстави, за якими 1989 року в домі на Пріорці, на вул. Вишгородській, 5, де нібито квартирував Шевченко, відкрито музей. І в цій рецензії значну частину тексту складають емоційні “аргументи” на користь достовірності цих мемуарів. Навіть такий: “Тут на горі росте 400літній дуб, який невипадково називають “Тарасовим””. Ми з Олександром Боронем однієї думки: не варто знову повторювати нашу аргументацію. Кому цікаво, може звернутися до передруків наших дописів у книжці: “Бібліотечка “Дивослова””, 2020, №№ 11–12 (є в інтернеті). Тут я наведу лише один приклад, що показує, як викривлює пані Наумова мої міркування. Ось вона пише: “Спогади простолюдинів про Шевченка, записані В. Беренштамом, – це спогади жителів Куренівки, яка є продовженням Пріорки. У спогадах ідеться, що Тарас приходив на свята, пан Росовецький питає: які тоді свята були? А свята у цей період були – Маковія і Спаса. Не йшов би він – ні з того ні з цього – із центру міста на Куренівку”. Нібито я й про свята в серпні не знаю…
А ось що писав про ці мемуари я: “Що ж до усних повідомлень київського теслі Киселевського, то в записі Вільяма Беренштама 1874 року якраз про проживання у Варвари Пашковської вони не свідчать. Навпаки, старий тесля згадував, що поет “не раз відвідував його та інших міщан у них вдома в київському передмісті Куренівці. Коли “дядько Тарас” приходив до когось із них, то господар зазвичай запрошував своїх приятелів: приходив Шевченко найчастіше у свята, це було святом для всіх”. Але ж поета привезли до Києва 30 липня 1859 року, а поїхав він з міста 14 серпня (за іншими даними, 13 серпня). Усе перебування поета в Києві припадає на Успенський піст, який послаблявся лише 5 серпня, на свято Преображення (понародному Друга, або Яблучна Спасівка). Про які ж приходи поета “найчастіше в свята” йдеться? Взагалі, хоч у спогадах Киселевського і проглядає якесь фактичне зерно, деталі їхні явно фольклорні: поет нібито “декламував свої твори і багато розповідав <…> про кріпосне право” міщанам – навіщо?”. Навіщо робив би поет ці просвітницькі візити, коли в ті важкі для нього дні вирішувалося, чи буде закрито його справу? Додам, що Маковія для Шевченка було календарною межею, а не святом, яке поет відзначав.
Мені вже доводилося писати, що навіть одного функціонування міщанського фольклору кінця ХІХ – ХХ століть про перебування Шевченка на Пріорці, основаного на цих мемуарах, достатньо, щоб обґрунтувати існування музею. Тим більше, що всі документально встановлені оселі, де поет тоді зупинявся, знищено.
І останнє питання, варте уваги. Пані Наумовій не подобається моя характеристика Григорія Честаховського: “людина, позбавлена смаку, нахабна, брутальна, аморальна”. Гадаю, коли б вона прочитала свідчення сучасників про поводження з жінками цього поетового приятеля, якого недаремно ж піддала остракізму петербурзька громада, її думка змінилася б.
А взагалі, чи не надто високо підіймаю я планку для рецензії, написаної в стилі виступу екскурсовода? Мабуть, ні, адже і за цих умов правдивість і точність фактичної основи залишаються обов’язковими вимогами.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment