«Та слави людської зовсім ми не бажали…»

Світлій пам’яті Теодозія Старака

Богдан ДЯЧИШИН,
лавреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії

Нещодавно потрапила мені до рук досить об’ємна книга: “Літаючий Амбасадор. Теодозій Старак: особистість. Статті, інтерв’ю, документи, матеріали, виступи, спогади”. Читаю: “Проголошення незалежності! У кого в ті хвилини не розривалося серце від гордості! Хто не плакав тоді від радості!” Зроблене людиною добро повік живе, не щезає, а записується на скрижалях вічної пам’яті єдиного живого Бога. Пам’ять – основа нашого розуму, вона формує всезагальну свідомість, націю, бо минуле не має права на забуття, тим більше, коли йдеться про людину, для якої “найвищими духовними ідеалами були Бог і Україна”.
На могилі Старака викарбовані слова з Франкових “Каменярів”: “Та слави людської зовсім ми не бажали…” Це правда: не прагнули, не думали про неї… Але ж нам, нинішнім українцям, сьогодні (як і колись) неймовірно, навіть катастрофічно, бракує історичної пам’яті, щоб дозріти як велична нація з багатою історичною та культурною спадщиною. Мусимо повсякчас бути вдячними й пам’ятати про тих, хто поклав своє здоров’я і життя на вівтар боротьби за незалежну Україну.
Каменярі, сини багатостраждальної МатеріУкраїни… Зпоміж них Теодозій Старак (12.08.1931 – 1.10.1999) – посол України в Республіці Польща, який організував там перше дипломатичне представництво новопосталої держави, значною мірою за власні кошти. Звідси й прізвисько “Літаючий Амбасадор” (на той час не мав навіть особистого водія). Саме про таких, як він, говорив свого часу Євген Сверстюк: “Це … люди, які поставили себе на сторожі слова, честі, гідності”. А Ян Ольшевський, прем’єрміністр першого некомуністичного уряду РП, відгукнувся на передчасну смерть Теодозія Старака листомспогадом “Потиск його руки”, який передав через українське посольство у Варшаві удові дипломата Любові Горбенко, коханій дружині, яка завжди була поряд, порадниці й помічниці. Наведу фрагмент із цього спогаду видатного польського політика: “Ніколи не забуду зустрічі з Ним у Королівському замку в січні 1992 року, коли, як прем’єр, поруч із Президентом Республіки Польща я приймав новорічні привітання від представників дипломатичного корпусу. То була наша перша зустріч офіційного характеру (на той час польський прем’єр прихистив Українське Посольство буквально під своїм дахом і зустрічався з паном Стараком майже щоденно. – Б. Д.). Мені в пам’ять запали Його слова, коли Він, міцно потискаючи мою руку, промовив: “Пане прем’єре! Я надзвичайно свідомий історичного значення цього моменту, коли вперше в королівській садибі, де польські монархи приймали посланців українського Козацтва, представник нарешті Незалежної України може передати найвищим представникам Республіки Польща побажання успіхів у розвитку їхньої держави – як рівний рівним і вільний вільним. І хай так буде довіку!” Несподівано я зауважив на обличчі цього завжди неймовірно стриманого і врівноваженого у своїх емоціях дипломата сльози, і мені самому якийсь клубок підступив до горла… Звістку про Його передчасну смерть я сприйняв із почуттям величезної особистої і всезагальної втрати. Він був політиком і людиною, яких сьогодні в ХХІ столітті, будуть дуже потребувати Україна, Польща та Європа”.
Важко подумки повертатися в ті часи, але маємо великий обов’язок бути вдячними, зуміти передати історичну пам’ять прийдешнім поколінням про звитягу борців за незалежну Україну. Дмитро Онуфрійчук з ІваноФранківщини (колишній сталінський політв’язень, табірний товариш Старака), який кілька місяців не дожив до святого Дня Незалежності, останнім своїм подихом звернувся до друзів, які стояли в його узголов’ї: “Хлопці, чи буде Україна?”. Серед тих “хлопців” був і Теодозій Старак, якого його товариші слушно вважали наріжним каменем свого кола.
…Межибрідь – чарівна місцина над Сяном на Лемківщині, яка 12 серпня 1931 року подарувала Україні ТеодозіяЯрослава. Його батько не виходив із польських в’язниць (стаття – “українець”). Теодозій був надзвичайно обдарованою і працьовитою дитиною. Осінь 1939 року… Мама зі старшим братом Теодозія опинилися на совєтській території, невдовзі товарняком їх відправили в Казахстан. Восьмирічний Теодозій залишився з батьком у Сяноку на польській території.
Боляче на серці, коли читаєш про знущання над українцями з боку радянської, німецької і польської репресивних машин влади. Попри все Теодозій 1942 року, витримавши надскладний конкурс, був зарахований до Дрогобицької гімназії. Після “звільнення” Сянока в 1944 році батько Теодозія вкотре опиняється в польській тюрмі. Далі карколомні події подаю в хронологічному порядку: у березні 1945 року батько з сином опиняються у Львові (Договір між СРСР і Польщею про обмін населенням); 1946 року амністували Марію Старак, яка повертається до сім’ї; 1947 року заарештовують батька Теодозія (Василеві Стараку дивом пощастило втекти зі Стрийської тюрми НКВД, з фальшивим посвідченням пішки перейти радянськопольський кордон і оселитися у Вроцлаві); 6 листопада 1949 року арештовують Теодозія (Карлаг, табір “Пєсчаний”); 1955 рік – звільнення з табору й повернення до Львова (вул. Щорса, 10, кв. 4 [нині Русових] – цю адресу знала вся Караганда).
У 1956 році Теодозій вступив на слов’янське відділення Франкового університету (серед однокурсників, молодших за віком, були Мирослав Тимочко, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Іван Сльозко, Євген Осєчкін, Микола Старовойт, Богдан Завадка). 1965 рік – суд над Михайлом Горинем, з яким товаришували (їхні могили сьогодні поруч). Теодозієві запропонували написати заяву на звільнення “за власним бажанням” (працював у Франковому університеті на посаді завідувача кабінету фонетики української мови).
Безробіття… “Нарешті вирішив Теодозій піти в КГБ: “Або дозвольте мені працювати, або посадіть мене, якщо я ворог, у тюрму!”” Дозволили… Викладав російську мову (пізніше українську) в школах Пустомитівського району на Львівщині.
З 1971 року – редактор підручників для шкіл УРСР з польською мовою навчання видавництва “Радянська школа” (Львівська філія), де пропрацював майже 20 років.
1989 рік – учасник Установчого з’їзду Народного Руху України.
1991 рік – вирушає до Варшави як посол Уряду України в Республіці Польща: “200 доларів дали київські свати Теодозія, вони ж роздобули для нього пристойного фетрового капелюха і плаща з класичного англійського драпу”. З обкомівського гаража першому дипломатові незалежної України виділили “Москвича” без водія. Більшменш пристойний костюм зі “складу на Зеленій” допоміг “організувати” Володимир Парубій, тодішній заступник голови Львівської міської ради.
Праця в Польщі та інші події життя Теодозія Старака – це велика книга, яку, можливо, колись напишуть вдячні нащадки…
Операцію на горлі йому зробили 25 жовтня 1993 року у Варшавській медичній академії імені С. Банаха, а помер від гепатиту С. Любов Горбенко пригадує: “… такий собі Пєтя Кілімнік, землячок із Черкащини, кагебіст совєтського, а потім російського Посольства, його помешкання нам “дбайливо” підсунули на перших порах у Варшаві в 1991 році. На прийомі в російському Посольстві у червні 1992 року він “поземляцьки” довірливо порадив мені: “Скажите своєму мужу, што еластічним надо бить, еластічним… Вот смотрітє – бєлоруси…””…
А що ж Україна? “За кілька місяців до смерті Теодозій Старак осмілився публічно сказати своїм колишнім однодумцям про їхнє пристосуванство, хворобливу амбіційність і конформізм”.
З розділу спогадів про Теодозія Старака “І юрби вчинків, з’єднаних у світлі” зацитую лише пару фрагментів: “Створивши Українське Посольство в Польщі, він, неперевершений знавець польських реалій, тонкий і виважений політик і дипломат (вроджений!), справжній патріотнаціоналіст, свідомо і вперто витіснявся колишніми радянськими дипломатамикомпартійцями – і це з прикрістю спостерігали українські і польські політики…
Теодозій завжди був авторитетом для мене, як згодом близьким товаришемавторитетом у лаґері став Іван Світличний. Щось спільне мали вони – це, насамперед, доброта, добродушність і почуття гумору. Відчувши огіршення від зустрічі з однокурсниками після мого повернення із Сибіру до Львова, я всетаки пішов до нього у видавництво “Радянська школа”. Доцик вислухав мою скаргу, лагідно усміхнувся. “Я чекав, щоб ти прийшов до мене”, – сказав. Тепер я вже не маю, до кого йти…” (Ігор Калинець, “Усмішка приятеля замолоду”). “Писати про Теодозія Старака в минулому часі не хочеться і якось дивно. Його енциклопедичних знань, життєвого досвіду й оповідань могло вистачити не на одне життя, не на одну книгу, однак доля розпорядилася поіншому” (Андрій Дещиця, “Безперервний зв’язок”). Цей зв’язок промовляє духом правди з небес, бо ж Теодозій Старак зорить на нас енергією любові і боротьби, даруючи віру в перемогу.
1 жовтня 1999 року Теодозій Старак відпустив руку коханої дружини і відійшов за межу.

P. S. “Що побажав би нам, українцям, сьогодні незабутній Ян Ольшевський? – Не сумніваюся, що Він (так само, як і Теодозій Старак) сказав би: “Ви не повинні здаватися!” Чуєте? Ми не маємо права навіть на втому. Як можна втомитися боронити свою європейськість, свою ідентичність і сутність? Пам’ятаймо, на нас дивиться нині весь світ. І на весь цей світ гуде наш безсмертний Майдан: “Свобода і гідність – понад усе!” Слава Україні! Вічна слава її вірним синам та її мужнім і щирим друзям!” (Любов Горбенко, “Ольшевський, Найдер, Старак і… Майдан”. – Дзвін, № 4 (894), 2019).
Мабуть, тепер не лише мені доводиться думати: “А до кого підемо ми, до кого піде дружина Теодозія, якщо мужніх і щирих немає поряд, якщо їх все менше і менше?..”