Вірмо в нездоланність Правди

Георгій ФІЛІПЧУК,
доктор педагогічних наук, професор, академік Національної академії педагогічних наук України, перший заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка

Напередодні Великодня людська душа прагне вищого, чистішого, проте чутливі для кожного українця події часто позбавляють такого стану. Нас супроводжують: війна на Донбасі, окупований Крим, брязкання зброї Росією як у найреакційніші гітлерівсько-сталінські часи на кордоні з Україною і захлинання імперською піною, проголошуючи “дружнєє посланіє” московитам, одурюючи вкотре людей і світ.
А в іншому кінці Європи, в Амстердамі, Україна з 2014 року продовжує закликати нідерландське правосуддя не допустити порушення Конвенції ЮНЕСКО і не передавати культурну спадщину України російській державі-агресору, опираючись “на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності”. “Скіфське золото” (565 музейних предметів у кількості 2111 одиниць зберігання) є умовною назвою, оскільки це комплекс трьох історично-етнічних культур – скіфів, сарматів, готів, що висвітлює історію Криму протягом багатьох століть – від античної доби до епохи середньовіччя. Артефакти далеко не всі є золотими – бронзовими, керамічними, дерев’яними. Проте головне – ця музейна епопея стала яскравим підтвердженням ведення Росією гібридної війни проти України на всіх фронтах. Правда, тут достатньо помітним є поєднання російських імперських зазіхань на “чуже” і продажна корисливість окремих голландців у мантіях. Незважаючи на невизнання Нідерландами анексії Криму, все ж і тамтешня “Феміда” зрощує своїх “тупицьких” і “вовків”, яких спокусив запах кремлівських “нафторублів”.
Адже головуючий суддя Апеляційного суду Амстердама у справі “скіфського золота” впродовж останніх років здійснював представництво інтересів російської компанії “Промнефтьстрой”, захищаючи фактично РФ, співпрацюючи з адвокатами, які представляли позицію кримських музеїв (точніше Росії).
Ці рецидиви юридичної казуїстики нагадують нам про приклади недалекого минулого, коли Європа мовчала, зраджуючи українців діяннями і байдужістю своїх бюрократів. Згадаймо Олександра Олеся, його пронизливо-болючу поезію про несправедливість, аморальність, черствість тих, хто мав би сповідувати християнські чесноти. Вірш “Пам’ятай”, написаний ним ще 1931 року, але й сьогодні є актуальним для сучасників, які зобов’язані вчитись так, як треба, засвоювати уроки звитяг, власних бід і пам’ятати, що “Коли Україна за право життя / З катами боролась, жила і вмирала, / І ждала, хотіла лише співчуття, / Європа мовчала…”.
Хіба такою б мала бути політика міжнародних інституцій – від ООН до вічно “стурбованої” Ради Європи, ­ЮНЕСКО, коли на очах усього демократичного світу агресор зухвало вивозить шедеври Айвазовського, проводить незаконні археологічні розкопки та присвоює знайдені цінності, знищує об’єкти культурної спадщини, зокрема в стародавньому Херсонесі, Ханському палаці в Бахчисараї, намагаючись вивезти експонати кримських музеїв до російського Ермітажу.
Хіба таке свавілля щодо спроби (упродовж 2014–2021 рр.) віддати Росії культурну спадщину України не є прямим і опосередкованим виявом визнання частиною європейського істеблішменту анексії окупантом Криму та міста Севастополя? Хіба все це не нагадує непослідовну поведінку, неефективні рішення, безплідні дискусії Ліги Націй, заснованої сто років тому в Парижі, передусім у ставленні до українського питання? Чого лише варті її таємні “рішення” (вересень 1933 р.) з приводу Голодомору в Україні, які були безрезультатними деклараціями, не маючи реального впливу, чи безпомічні реакції на японську агресію проти Китаю (1931 р.), на італійську (Ефіопія, 1935 р.), на радянську (Фінляндія, 1939 р.), безсилість й угодовство у ставленні до агресії Німеччини та СРСР.
Цей жорстокий і повчальний урок ми вже сповна отримали, коли навіть трагедія мільйонів українців, замордованих геноцидом-голодомором, не заставила здригнутися, не ставши правдою, навіть співчуттям. Ці реальні загрози подібної політики і практики нікуди не поділися, а лише прикрилися новими декораціями, проте слова Святого Письма чутно: “Бережіться тих, які приходять до вас у овечій одежі, а всередині є вовками хижими”.
Але чого волати про поміч до чужого, до “всесвітніх” громадян, коли й самі здебільшого мовчазні, навіть ті, хто формально зобов’язаний захищати національні інтереси України. Хіба окреслена проблема стала предметним обговоренням в українському парламенті, на “шустеро-ганапольсько-кисельовсько-гордонівських” телевізійних шоу-майданчиках, чи хоча б в затхлих кабінетах академічних інституцій? Інформаційний простір радше стане вмістилищем для чергового політичного коміксу про “наукові звершення” одіозного Киви-депутата чи інших подібних непотребів. Зась цінностям, новим знанням, високим етичним учинкам та військовим звитягам, коли олігархічна обслуга запопадливо старається народ “сміттям годувати”. На цьому тлі актуалізуються думки, ідеї, ідеали тих, хто міг би бути нашим духов­ним осердям і духовною цілістю, орієнтиром для чину в цьому розгойданому, переповненому бідами і похіттю наживи, жорстокому і немилосердному світі. Я вкотре переводжу себе і спрямовую до думок Юрія Липи, шукаючи відповідей на пекучі питання дня сьогоднішнього.
Щойно (2021 рік) у київському видавництві “Центр учбової літератури” вийшла книга Юрія Липи “Призначення України”. Не подумайте, що замовили її освітні, культурні, інформаційні відомства чи видається за державною програмою “Українська книга” для багатотисячних (поки що) шкіл, університетів, коледжів чи бібліотек. Її наклад становить (до смішного) лише 300 примірників і то завдяки пані Марті Липі-Гуменецькій, що засвідчує низьку, на жаль, затребуваність суспільним загалом ідей цього визначного національного Просвітника. А шкода. Адже ним добре “перекладаються” геополітичні, історичні, психологічні характеристики для розуміння українцями свого місця в світовому просторі. Уперше книга вийшла у Львові 1938 року, пізніше видавалася в Нью-Йорку 1953-го, нарешті 2007 року в Києві виходить Всеукраїнська трилогія, де представлені три праці (“Призначення України”, “Чорноморська доктрина”, “Розподіл Росії”), які висвітлюють оригінальну геополітичну концепцію Юрія Липи та показують історичні витоки України.
Як і в попередні часи, нас продовжують тривожити думки про український шлях, вічні питання “Куди йдемо?”, “Як?”, “За чим і з чим?” прямуємо туди. І чи прямуємо? В якому б ракурсі (філософському, політичному, культурно-історичному, духовному, соціальному, безпековому, ментально-психологічному чи ідеологічному) не розглядалися ці вічні національні запити, відповіді “даються” самим життям, існуванням нації. Оскільки вже яке століття над Україною завис дамоклевим мечем гамлетівський знак долі – “бути чи не бути”.
І от питання – бути чи не бути.
У чому більше гідності: скоритись
Ударам долі і лягти під стріли,
Чи опором зустріти чорні хвилі.
У цьому шекспірівському монологічному заклику (переклад Юрія Андруховича) міститься сув’язь національних завдань, мети, ідеї, політичної вимоги, поклику до боротьби за власну долю і волю.
І потужним рефреном звучать слова Юрія Липи: “Призначення України – є тільки в ній самій, її доля в її людях та в їх моральних і матеріальних засобах”. Він є саме такою особистістю, що найкраще відповідає на багато сучасних запитів української дійсності. У згаданій праці він цитує Редьярда Кіплінга: “впали народи тому, що не були приготовані. Ніщо на світі – ні багатство, ні слава, ні таланти не заступить одного того, що є Законом понад усі закони: будь приготований!”. Завжди. Повсюди. Перед усіма змінностями світу.
Будь приготований, коли, виховуючи Націю, обстоюєш національні цінності, освіту, культуру, інформаційний простір, безпеку свого народу; коли захищаєш від агресора і зайд рідну землю і свободу, бережеш історичну пам’ять і традицію своїх батьків; коли оберігаєш людей від наруги “молитися чужим богам, чужою мовою”; коли москвини-конокради, а правильніше сказати курокради, цуплять серед білого дня, зайшовши через вікна до хати, нажиті твоїм родом статки.
Не вір лжепророкам, не вір лукавим, не вір позірним братам, а лише в себе і свій народ. Це не були на вітер кинуті слова. За ними був чин Юрія Липи, який до 18 років, проживаючи в Одесі, 17-річним юнаком зі зброєю пішов боронити Україну від білої і червоної орди, вступивши до Гайдамацької дивізії, пізніше до куреня Морської піхоти Збройних сил УНР, стає заступником командира одеської “Січі”, редагує українську щоденну газету, пише свої не за віком наукові, публіцистичні праці. Він стає одним із глибоких молодих дослідників геополітичної історії України, розширивши уявлення про державність України, починаючи з Боспорського царства і Митридата, високо оцінював наукові доробки Антоновича, Біляшівського, Хвойки, Щербаківського, Доманицького, які творили національну історію. Він писав про Володимира Антоновича як того, що “розпочав боротьбу з Росією і супоставляв динамітові військ московських варварів динаміт археології”. Липа ніколи не вірив у добрі наміри Росії і осуджував її аморальні вчинки, грабунки чужої історії. У “Призначенні України” він використовує описи професора з Кембріджу Е. Клерка: “Ось москалі приходять до Херсонесу, повного еллінських і римських будівель, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям – плюндруванням. Перекидали, розбивали, закопували і нищили все, чого досягнули і що послужило б до висвітлення старовинної історії цеї країни”. Ось приходять до Бахчисараю, – пише далі Липа, – де були не тільки арабсько-татарські, але й готські, еллінські й руські (старокиївські) будівлі. “Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуванням, знищивши цілковито цю столицю, не зіставивши каменя на камені… В Керчі, зрівнявши з землею п’ятсот будівель (античних), вони дозволили збудувати близько тридцяти вбогих бараків”. Росіяни, як описує Клерк, закладають міни під античні храми, гаками розтягують мармурові блоки… Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там старовинної Еллади”.
Грекам і світу поталанило, не потрапивши в пазурі ординської птиці, а Українському Криму й Україні вирватися не вдалося. Росія почала переписувати давню історію Криму (як і всю історію України) з ХVІІІ століття, знищуючи або привласнюючи “все, що послужило б до висвітлення старовинної історії”. Такою була, є і буде до скону існування Росії політика “культурного імперіалізму”, яка зветься нині “руським міром”. Прецедент зі “скіфським золотом” лише підтверджує незмінність процесів еволюційної варваризації Московії, яка з неперевершеним цинізмом нищить все, що не вписується в інтереси цієї ерзац-держави. Знаймо, що в “очікуваних” переговорах з Росією, котра ліквідувала скрізь (за принципами гібридної війни) все українське: українські школи, культурні установи, бібліотеки, громадські організації, газети, журнали, книговидавництва, радіо-телепрограми, нас вкотре годуватимуть фейками “переслідувань” в Україні російської мови, церкви та “москворотих” ЗМІ, без чого п’ятиколонникам виживати буде неймовірно важко.
Але нам своє робити. Творити і писати власну історію. Пробуджувати національну свідомість і гідність українців. Формувати козацький дух свободи і над усе оберігати, зміцнювати українську державність. Певен, що українці здатні повернути втрачене, якщо збережуть національну Душу і будуть (за Ю. Липою) приготовані.
Як тоді, під час знаменитого Кримського походу 1918-го. “Ніде на всій Україні, – пише учасник походу Болбочана, – не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей”. Вірмо і борімося за народження тієї славної сторінки національної історії, коли Крим-Таврида як відвічна земля України стане вільною. А дорога до чистого діла моститься чистими руками і світлими думками.

Напередодні Великодня нас продовжують тривожити думки про український шлях до Храму, вічні питання “Куди йдемо?”, “Як?”, “По що і за чим ми прямуємо туди?”.. І чи прямуємо? Під яким кутом не розглядалися б ці окреслені національні запити, відповіді “надаються” самим життям.
Будь українцем, коли захищаєш і оберігаєш від агресора та зайд рідну землю і свободу; коли, виховуючи Націю, обстоюєш національні цінності, освіту, культуру, інформаційний простір, духовну безпеку свого народу, історичну пам’ять і традицію своїх батьків; коли оберігаєш людей від наруги “молитися чужим богам, чужою мовою”; коли чужинці-конокради, а правильніше сказати курокради, цуплять серед білого дня, зайшовши через вікна до хати, нажиті твоїм родом статки.
Не вір лжепророкам, не вір лукавим, не вір позірним “братам”, а повір у себе і свій народ. А тому не живімо подвійною, потрійною ідентичністю, роздвоєною свідомістю і державною двомовністю. На цій дорозі нам не знайти однієї спільної політичної та національної мови, бо втрачена ідентичність – це неспроможність жити власним державним життям. Забудьмо, писав В. Липинський у “Листах до братів-хліборобів”, що “українець – це недомосковлений поляк, або підпольщений москаль”. Українцем є той, хто чує, як “кричить Тарасова гора”:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра!

Георгій ФІЛІПЧУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment