21 квітня мав зустріти свій 57-й день народження один із провідних акторів Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслужений артист України Володимир Зозуля. Але 15 серпня 2019 року смерть обірвала його життя…
Володимир із червоним дипломом закінчив Театральний інститут (нині – Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана КарпенкаКарого). За роки гри на головній драматичній сцені країни він створив багато соковитих, народних, відверто театральних образів. Такими стали два Степани – у виставах “Мартин Боруля” І. КарпенкаКарого та “За двома зайцями” М. Старицького. Різні за характерами, обставинами, жанрами – ці персонажі запам’ятовувалися й викликали неймовірну симпатію глядачів. Незмінним інтересом користувалися образи, створені актором в останні сезони: Кривозуб в “УрусШайтані” І. Афанасьєва, граф Пієман у п’єсі “Фредерік, або Бульвар злочинів” Е.Е. Шмітта, Безенчук у “Великих комбінаторах” за романом “Дванадцять стільців” І. Ільфа та Є. Петрова, граф Кефельд (“Кін ІV” Г. Горіна), Гнат Чалий (“Назар Стодоля” Т. Шевченка) і, мабуть, найяскравіша роль Гжегожа у виставі “Дами і гусари” О. Фредро.
Теплими спогадами про свого друга й колегу по сцені діляться актори та режисери Театру Франка.
Михайло ЗАХАРЕВИЧ, генеральний директорхудожній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народний артист України:
“Перша наша зустріч з Володимиром відбулася ще до Театру Франка. Я приїхав до Театрального інституту відбирати акторів для Запорізького музичнодраматичного театру. Після перегляду дипломних вистав запропонував йому роботу в цьому театрі, щоправда, тоді не склалося.
У березні 1992 року мене перевели на роботу в Театр Франка, а приблизно через два роки прийшов Володя з бажанням працювати на головній сцені країни. Разом із Сергієм Данченком, який був художнім керівником театру, ми прослухали його, зрозуміли, що він наш, франківець. Взяли Володимира на роботу. Тоді це вже був актор із певним досвідом роботи, харизматичний артист із власним обличчям.
Із самого початку був задіяний у багатьох виставах. Хоча й не грав головних ролей, але там, де треба було створити характер, – робив це блискуче. У Володі були дуже хороші епізодичні ролі. Загалом за ці роки він зіграв 41 роль, це досить багато. Як і в театрі, так і в кіно умів вдало перевтілюватися. Здобув авторитет серед франківців.
Я спостерігав за його творчістю. Він серйозно виріс у творчому аспекті. Через деякий час до мене звернулися наші авторитетні франківці, і ми розглянули питання, щоб він отримав звання заслуженого артиста України. І це справді заслужена відзнака.
Нам не вистачає Володі. Молоді франківці вже з книжок дізнаються про його роль в історії театру. А глядачі із задоволенням згадують галерею образів, які створив Володимир”.
Богдан БЕНЮК, народний артист України:
“Відтоді, як Володя прийшов до Театру Франка, всі ці роки ми з ним були в одній гримерці.
Володимира Зозулі немає серед нас. За цим столом тепер його товариш Олексій Паламаренко. А на дзеркалі залишилося фото Володимира. Цей портрет постійно дивиться на нас, а ми часто згадуємо нашого друга й колегу.
У нашій гримерці була величезна кількість людей, які представляли Театр Франка. За тим столом, за яким сиджу я вже 40 років, раніше сидів народний артист України, феноменальний актор Микола Цимбаліст.
Історія нашого театру складається з біографій багатьох акторів, які були присутні в ньому. Доля кожного артиста – це цеглинка, з них складається підмурівок нашого театру. І немає значення, більш чи менш успішними були ці актори, бо перед Богом ми всі рівні. Але важливо, що кожен вкладає свою енергетику, свій дух. Однією з таких цеглинок був Володя Зозуля, який поклав на кін театру певну кількість років. Він був духовно сильною людиною, великим патріотом України, справжнім козарлюгою. Запам’ятався як чесна і правдива людина, яка ніколи не фальшивила, весь час у творчому пошуку.
Його не стало раптово, поза театром, ще не розпочався театральний сезон. Він не прийшов на зібрання трупи, це теж своєрідний знак, ніби взяв відпустку. Вже 16 років як померла моя мама, одного брата немає 2, а другого – 20 років. Але мені здається, що всі вони є, існують, живуть у моїй свідомості. Головне, щоб ми про них пам’ятали. А дух Володі житиме з нами в театрі.
Один із персонажів моєї творчості Яго говорить: “Найкраще – це зберегти честь імені свого”. Якщо ти його збережеш, то про тебе будуть згадувати.
У Володимира залишилося двоє синів. Хочеться побажати, щоб у їхніх майбутніх родинах було багато дітей, щоб українців було багато і ми ніколи не зникли з лиця землі. А ще важливо, аби ці хлопці завжди пам’ятали свого батька”.
Анатолій ГНАТЮК, народний артист України:
“Коли Володя пішов від нас у засвіти, то разом із ним з Театру Франка пішло щось рідне і близьке. Я довго не міг усвідомити, що його більше немає. Наші гримерки були поруч. Він любив зайти до моєї гримерки, сісти на диванчик і поговорити. Говорили про творчість, життя, розповідали якісь веселі історії, жартували. Він був прекрасним співрозмовником. Зараз, буває, виходжу в коридор – і здається, що Володя вийде з гримерки в костюмі свого персонажа, як завжди, усміхнеться і піде на сцену…
Оскільки мав прізвище Зозуля, любив казати: “Я накую вам багато років”. Це було так мило й щиро. Вірилося, що з його легкої руки ми житимемо дуже багато років. А собі він зміг “накувати” лише 55…
Володю любили всі покоління Театру Івана Франка – і старше, і середнє, і молодше. Він був надзвичайно відкритою людиною, щирим в усьому. Міг похвалити, але так само відверто і покритикувати.
У нього можна було повчитися відданості професії. Він міг репетирувати не лише вдень, а й вночі. З великим натхненням репетирував роль Степана у виставі “Поминальна молитва”, віддавався так, наче це була прем’єра.
Того сумного дня вранці подзвонила його дружина Лєна зі словами: “Володя помер”. Тільки зійшло сонце, мав бути яскравий сонячний день. І раптом така новина…”.
Петро ІЛЬЧЕНКО, режисерпостановник, заслужений діяч мистецтв України:
“Володимир Зозуля був нашим побратимом у творчому цеху. Висока вимогливість, театральність, бажання не працювати, а служити вирізняли його в нашому театрі. У кожній ролі Володя намагався знайти камертон, виразну тему. Цього актора брали до вистав усі режисери.
Володя дуже любив колективну творчість, був активним членом постановочної команди, вірним у роботі, ніколи не підводив. Його не цікавило, чи його черга грати. Завжди був готовий вийти на сцену – чи на репетиції, чи в самій виставі.
Поза театром теж був компанійським. Брав участь у багатьох “капусниках”, вечорах, які ми організовували. Позитив, світлість, карнавальність характеризували артиста Зозулю. А ще доброта.
Він був професіоналом, любив театр, свою роботу, брався за всі ролі, які йому пропонували. Із середини 1980х років, коли прийшов до театру, Зозуля грав у багатьох моїх виставах. Багатьом запам’ятався його Трохим із “Мартина Борулі”. Одна з останніх ролей – суддя в “Скупому”, надзвичайно каскадна, комічна і виразна за формою роль. Планувалася і подальша робота…”.
Володимир НІКОЛАЄНКО, народний артист України:
“Коли Дмитро Чирипюк ставив виставу “Стережися Лева”, я грав Лева, а Зозуля – Вовка. Він вніс багато пропозицій до сценарію. Вийшла хороша вистава.
Володимир займався також естрадою. А наприкінці другого тисячоліття запитав мене, чи хочу я гідно увійти в міленіум. Звісно ж, погодився. Мали разом вести новорічний концерт, він написав сценарій. Після закінчення концерту, десь о третій ночі, сказав мені: “Ми будемо в міленіумі довго і щасливо жити”.
Як в актора взяв у нього те, що він умів одразу “хапати” образ. Для артиста важливо не просто вивчити текст, а знайти рішення сцени, щоб вистава була цікавою за темпоритмом, щоб була виразною. Це для мене було показово.
У нас було багато новорічних казочок. Він міг сказати, що в цій сцені чогось бракує, а наступного дня приходив із рішенням, як зробити казочку кращою. Бо для дітей грав, як для дорослих, і навіть краще!”.
Олексій ПАЛАМАРЕНКО, заслужений артист України:
“В одному з останніх інтерв’ю Фаїну Раневську запитали: “Хороший актор – не обов’язково хороша людина, а хороша людина – не обов’язково хороший актор. Що для вас важливіше?” Вона відверто відповіла: “На старості років я все більше тяжію до хороших людей. Я їм пробачу те, що вони не стали великими акторами, бо вони залишилися людьми”… Володя був хорошою людиною і прекрасним актором.
У Театральному інституті ми навчалися в одного педагога – Леоніда Олійника (Володя на курс пізніше). Леонід Артемович добре розбирався в людях, обирав на свій курс красивих і порядних. Як правило, його вибір мав хороші результати, і сьогодні в українських театрах його випускники серед перших.
Володимир дуже любив жарти, умів подоброму посміятися. Вперше побачивши його усмішку, дехто міг подумати, що це несерйозна людина. Насправді ж за цією нібито несерйозністю ховався великий професіоналізм.
Ми разом працювали не лише на сцені Театру Франка. Були ще й новорічні вистави, а дітям не можна брехати. Актори – це великі діти. Як можна обманути тих, до кого ти найближче? Навіть із примітивних, на перший погляд, віршів він завжди вигадував якусь цікаву річ.
Він не був улюбленцем театральної долі. Кожна роль давалася нелегко. Але коли він грав, це було неповторно. Так міг зіграти лише Володя Зозуля. Наприклад, казка про українського вовка: він знаходив такі фарби, що глядачі співчували сіромасі.
У виставі “Назар Стодоля” його призначили на роль Гната Карого. Він з радістю взявся за цю роботу. Проте був призначений у другий склад і не грав у перших виставах. Актору, який грає від прем’єри, легше, а ввід у виставу – складна річ, що потребує надзвичайних зусиль. Володимиру вдалося зіграти лише кілька останніх вистав, але це вийшло блискуче.
На ВДНГ (нині – Національний комплекс “Експоцентр України”) його мама працювала екскурсоводом. Тут минуло дитинство Володі. Кожен павільйон, кожен закуток він знав як свої п’ять пальців. Ольга Іванівна спрямувала його на творчу дорогу, була справжньою натхненницею. Багато в чому саме завдяки їй він закінчив не лише студію при Театрі Франка, а й Театральний інститут.
Коли ми разом приходили на цю виставку, він ділився дитячими спогадами, як уперше побачив індусів. Це був його світ. Було враження, що тут він скидав свої роки і знову ставав хлопчиськом у коротких штанцях.
Свого часу Володю не взяли в армію через проблеми із серцем. Тоді я на це не дуже зважав. Вже тепер розумію, що в нього було недостатньо міцне, але добре й велике серце.
Коли він пішов за обрій, то забрав із собою з театру щось тепле, дитяче, приємне, романтичне. Те, що якщо й повернеться до Театру Франка, то нескоро…
А закінчити хочу словами Расула Гамзатова, які я переклав українською мовою: “І коли мій вогонь загас, жалійте не мене, а тих, що гріло повсякчас це полум’я ясне”.
Дмитро ЧИРИПЮК, режисерпостановник, народний артист України:
“Кажуть, незамінних людей не буває. Це неправда. Володя для мене був незамінним. Грав практично в усіх моїх виставах, і не лише тих, що я ставив у Театрі Франка, а й в інших місцях – Національному палаці мистецтв “Україна”, Національній опері, на урядових заходах, присвячених ювілеям Лесі Українки, Івана Франка, святкуванню Дня Незалежності України.
Разом із Борисом Шарварком вісім років ми ставили новорічні казки в Палаці “Україна”. Давав Володимиру головні ролі. Це була людина, яка творила разом зі мною. Я міг спокійно залишити репетиції, він сам репетирував з акторами, щось вигадував до текстів, з ним було напрочуд комфортно. Знав, що він ніколи не підведе.
Готували виставу до ювілею Тодося Осьмачки, в якій грали Богдан Ступка і Віталій Розстальний, у Володі була роль самого Осьмачки. У нас було обмаль часу, боялися, що він не встигне вивчити текст. Це треба було зробити за ніч. І він встиг. У виставі “Поминальна молитва” призначив його на роль Степана. Але він вже не вийшов у цій ролі, хоча дуже хотів…”
Підготував
Едуард ОВЧАРЕНКО
