Михайло Слабошпицький
Михайло Слабошпицький далі працює над новою книжкою спогадів, котра продовжить серію мемуарних книг “Протирання дзеркала”, “Тіні в дзеркалі”, “З пам’яті дзеркала”, “З присмеркового дзеркала”.
Пропонуємо фрагмент з книжки.
Хіба ж даремно
вік було прожито,
як є між нами
на землі місток…
Володимир Підпалий
Можливо, для сьогоднішніх поетів, які бунтуються проти поетик шістдесятників, усе заперечують і категорично відгетьковують, він видається аж надто традиційним та старомодним. Сьогодні молоді справді намагаються писати поіншому. Не братимуся стверджувати: краще чи гірше (це – питання смаку й естетичних орієнтацій; незаперечно, що самий час фаворизував інші літературні “школи”). Невідомо, на краще чи на гірше, але все змінюється в цьому світі. Старіють, незрідка безнадійно анахронізуються літературні тексти, почасти окарикатурнюється те, що було загальноприйнятим еталоном краси. Час безжальний до всього. А ми наївно виголошуємо про те чи те: “Це непідвладно часові!” На жаль, часові підвладне все. Чи майже все – тут безнадійні оптимісти можуть спробувати подискутувати.
Добре, що людині здебільшого немає клопоту аж поза обрії своїх днів – і майбутнє та позамайбутнє для неї звучить – якщо звучить – безнадійною абстракцією. Її дім – її час, із якого вона може виходити хіба що в недалеке минуле. А якщо та людина – поет, то вона неминуче чудується усім тим, що довкола неї і прагне зафіксувати духовний профіль часу, в якому вона опинилася, закинута туди владною рукою долі.
Коли згадую Володимира Підпалого, то чомусь не можу позбутися думки, що він мав би народитися в інші часи. Скажімо, тоді, коли романтичні народники зпоміж освічених різночинців та зубожілих дворян одягали скромні свитини й, вірячи в силу просвіти, ішли здебільшого до селянства, щоб пояснювати їм, що таке Правда і звідки взялася Кривда, щоб наша людність дозріла для правильних висновків.
Підпалий вражав високою самопосвятою (він бачив у літературі щось непорушно сакральномісійне); його доброзичливість і терплячість (навіть у стосунках із агресивними графоманами) дивували. Він редакторував у видавництвах, і чи не всі пхалися зі своїми рукописами саме до нього. Знали: буде до їхніх екзерсисів уважним, не глузуватиме з тої писанини, котра “так собі” чи й геть “не дуже”. Він умів обходитися дипломатичними евфемізмами навіть тоді, коли мусив пояснювати: оце твориво – безнадійна сірятина. Не знаю, якою ціною те йому давалося, бо ж у багатьох його колег не було такого витерпу, а тому стосунки редактора й автора виливалися в перманентну війну. І мені неоднораз доводилося чути від авторів, що видавничі редактори – то просто звірі й реакціонери. Але я знав зпоміж редакторського корпусу таких, як Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Роман Андріяшик, Анатолій Шевченко, Світлана Жолоб, Анатолій Макаров, Валерій Гужва, Андрій Крижанівський, які відзначалися не тільки високою літературною кваліфікацією, а й неудаваною демократичністю, і всі вони мали конфлікти з цензорами, відстоюючи тексти авторів од брутальних цензорських вівісекцій.
У цьому ряду стоїть і Володимир Підпалий. Я чув чимало подробиць про те, як він намагався рятувати – а поінколи йому і вдавалося порятувати – літературні твори від утручань у них цензорів та завжди перестрашеного начальства, що незрідка в своїй ідейній суперпильності навіть перевершувало весь цензорський легіон.
Не можу відмовити собі в бажанні навести тут ось цю довгу цитату, котра не вимагає жодного коментаря.
“Я, мабуть, дуже добре знаю Володю Підпалого не тому, що ми були якимись близькими друзями, не тому, що ми часто спілкувалися чи ходили одне до одного в гості, просто тому, що ми зустрілися з ним в роботі, в екстремальних умовах. Він був редактором моєї книжки у 1972 році, книжки, яка так світу і не побачила… Це була така ситуація, при якій дуже добре видно, хто є хто. Там за один день, за один момент можна було побачити людину так глибоко, через що я сказала, що, мабуть, я його дуже добре знаю… Я дуже люблю Володимира Підпалого…”
І далі – важливі подробиці тієї історії з біографії поетеси, в якій фігурує Підпалий: “Редактор у ті часи це була видавнича рукавичка, в яку вставлялась рука невидима. Володя був дуже культурний і талановитий редактор, бо він був поетом, але в нього був і дар редакторський. Редактором він був дивовижним… Я думаю, що якби багато із наших поетів тоді його послухали, то, може б, не червоніли зараз. Володя Підпалий був відсторонений від роботи над моїм рукописом “Княжої гори”, тому що він виявився не тією видавничою рукавичкою, якою можна було б отак керувати і душити мене. Він не міг, не хотів, і він був просто глибоко порядною людиною.
Коли він, Володя Підпалий, помер, замість нього залишились діти, замість нього залишились вірші, замість нього залишилось світло, яке ми всі зараз відчуваємо…”
Ці слова Ліни Костенко на вечорі пам’яті Володимира Підпалого у Державному музеї літератури в грудні 1993 року. Тоді там прозвучало багато доброго про нього. І це було зумовлено не тільки гіркотою дочасної смерті його. Як ведеться, при таких подіях мовці значно перебільшують чесноти небіжчика. Але коли йшлося про особу Підпалого, то всі суперлативи про нього були заслужені, сказати б, оплачені його світлим життям і глибоким серцем.
Не випадково ж із Ліною Костенко в її оцінці Підпалого виразно перегукується Дмитро Павличко, який розповідає: йому дуже пощастило, що редактором його “Гранослова” був саме Підпалий, який стояв в обороні автора на всіх етапах. А далі він же був і редактором поетичного тому БогданаІгоря Антонича “Пісня про незнищенність матерії” (перше видання творів великого лемка в радянській Україні). Павличко розповідає, як важко давалося це видання, який упертий спротив йому був на всіх етапах і всіх рівнях. Поява Антоничевих творів стала справді сенсаційною літературною подією. Антонич одразу ж перетворився на культового поета студентської та літературної молоді. А такі ідеологічні мастодонти, як Микола Шамота і Ко, накинулися і на впорядника (та автора блискучої передмови) Павличка, і на редактора книги, якого звинувачували в тому, що він став поплічником того, хто здійснив цю диверсію. Сьогодні в такий маразм просто важко повірити, але все те було. Я тоді працював у “Літературній Україні” і добре пам’ятаю, як цензура забороняла згадувати в друці Антоничеву книгу. Не випадково ж редактор Підпалий таки муляв керівництву Держлітвидаву, котрий згодом став “Дніпром”, і змушений був поміняти місце роботи.
Якщо вже зайшлося про те, як Підпалого згадують ті, хто мав справу з ним – саме як з редактором, – то наведу при цій нагоді ще такі промовисті свідчення про його редакторську роботу та характеристики особи Підпалого.
Дмитро Павличко: “Сьогодні, коли вся поетична спадщина автора “Трьох перстенів” надрукована в Україні, коли знак Антоничевої музи виразно прочитується у творах багатьох українських поетів, хочеться мені з особливою вдячністю згадати мого сміливого спільника Володимира Підпалого, який допоміг проламати багаторічне мовчання надовкола творчості безсмертного сина Лемківщини…”
Важливо, що зіркий та вимогливий Павличко розгледів у Підпалому не тільки видатного редактора, який ставився до літератури, як глибоко релігійна людина до Святого Письма. “Володимир Підпалий був істинним талантом, він зблиснув правдивими віршами, але межі його життя, власне, ота юна смерть, що прийшла до нього одночасно з поверненням сталінщини в наше ледь провесніле нужденне існування, зробила своє. Вона забрала в нас людину, яка могла стати провідною зіркою. Вона затоптала іскру надії, вогонь, який ще тільки збирався вибухнути…”
Не мав я наміру реферувати спогади про Володимира Підпалого – збирався писати тільки про своє емоційне його сприйняття і бодай побіжно окреслити, яким він постає в моїй пам’яті, однак не можу перебороти спокусу навести ще пронизані душевною теплотою слова про нього людей із його ближнього кола. (Виявляється, воно було справді широке – це від широти його душі).
Ось говорить Петро Засенко: “Без гучної слави, не підтримуваний попід руки літературними дядями, він увійшов під високе склепіння Храму Слова просто й природно, глибоко відчувши, що мимо пройти не зможе, та добре пам’ятаючи, хто в цьому храмі був до нього”.
Для сьогоднішнього читача такі слова звучать аж надто запафосно. Але вони прийшли до нас із тієї епохи, коли культивувалася пафосність. Запевняю читача, що такий емоційний регістр зумовлений справді щирими почуттями, поглибленими несподіваністю втрати поета, в якому заповідалося щось багатообіцяюче. До того ж поета, в якому жило щось безоружно людяне.
Ось уривок зі спогаду вимогливої Михайлини Коцюбинської: “Та глибинна духовна сутність, те поєднання делікатності і моральної твердості, та не на показ, без тіні пози й зовнішнього ефекту людяність – становили осердя його неголосної поезії, осявали й зігрівали всіх, хто спілкувався з ним, одухотворювали і його редакторську діяльність – той для нього воістину “сродний труд” у сковородинському розумінні. Йому якось вдавалося проводити поетичний корабель цілим, з мінімальними втратами поміж рифами кон’юнктури, не нав’язуючи авторові своєї волі і разом з тим дисциплінуючи його поетичну уяву своїм чуттям слова і естетичним смаком. Майже всі найвагоміші поетичні збірки, які побачили світ протягом нетривалого Ренесансу 60х, – то результат його нервових зусиль, його редакторської майстерності і громадянської свідомості. То своєрідні пам’ятні знаки його творчої праці”.
Тендітний поставою, уважноокий, чоластий, зі світлорусим чубом, часто всміхнений – таким він мені побачився й запам’ятався. І, може, найперше вимальовуються, коли згадуєш його в подробицях, нещадно прокурені вуса й неодмінна в його портреті сигарета. Бо ж таки курив він, як сказав приязний до нього Віктор Близнець, справді безбожно.
Кілька разів я бачив його в імпровізованих турнірах молодих поетів на засіданнях літстудії видавництва “Молодь”, про котру вже писав у попередніх мемуарних книжках. Здається, він єдиний там не спалахував у дискусіях (Мозолевський, Сом та Кириченко вибухали, як гейзери!). Підпалий щоразу говорив спокійно і здебільшого переконував саме завдяки своїй зрівноваженості. Гадаю, що вже тоді він дав собі відповіді на ті важливі питання, котрі постають перед кожною людиною, яка пише: навіщо вона – література? Що важливіше – правда чи краса? Думка чи емоція – душа поезія?
Я все те жадібно слухав і конспектував, хоч мав нелюбов до конспектів і вмудрявся обходитися без них в університеті, де це категорично вимагалося. Ми охоче приходили туди дружним гуртом, який вів на літстудію ентузіазм незмірно більший, ніж на лекції.
Загалом Підпалий був там не головною дійовою особою. Головними були вже згадувані Борис Мозолевський, Микола Сом і Григорій Кириченко, які атакували всіх і все своєю безапеляційністю й ораторським темпераментом. Майже землетруси. Керівник літстудії терплячий Дмитро Білоус мав чимало клопоту, коли брався погамовувати їх.
Нагадаю, що тоді ще не закінчилися часи відомої “відлиги”, хоч, як тепер розумієш, уже наближалися ідеологічні заморозки. Молоді поети ще зухвало вільнодумствували, свято переконані, що інакше бути не може. Не знаю, чи це справді так, але мені здається, що саме Підпалий інтуїтивно прозирав наперед і передчував: уже йдуть тихіші і значно смутніші часи. Чомусь мені хочеться так думати, коли згадую його розумні очі, розумні слова. Очевидно, він був соціально зріліший за своїх літровесників.
У ньому органічно поєдналися совісна сільська людина й міський інтелігент, який, увібравши в себе спосіб життя в місті та рефлекси міського чоловіка, не загубив оте дорогоцінне, що виніс у своїй душі із села. Часто бувало – та й нині є – так, що індивід, вибравшися з села, стільки сил витрачає для того, щоб позбутися в собі всього того, що нагадує його походження “від плуга”. Найчастіше першою страждає мова (вчорашній селюк незграбно переповзав на те, що вважав російською, а насправді то волапюк). Далі незрідка з’являлася зарозумілість міщука, який погордливо – мало не з піднебесся – дивиться на бідних провінціалів, які тепер для нього – істоти нижчого сорту. Це я спостерігав по своїх однокласниках, які, вступивши у виші, раптом ретельно почали в усьому маскуватися під “городських”, соромлячись свого непрестижного на ті часи “колгоспного” походження.
Підпалий анітрохи не намагався підфарбуватися під міщука. Навпаки – за різних нагод часто нагадував про село. Якось навіть розповідав, що в нього ціла колгоспна біографія, бо від глибоко дитячих літ, як це бувало з майже всіма сільськими дітьми, змушений був братися за всяку роботу – і його руки вміли все, що треба робити в господарстві. Потім у його “Автобіографії” я прочитав про те, що він перед вступом до університету комбайнерував і навіть вийшов у передовики соцзмагання, а тому красувався своїм портретом на дошці пошани. Володимир не вихвалявся там, а говорив про це з гумором. Мовляв, у кожного були такі “університети”, котрі хоч і не наближали до розуміння поезії і не мали жодного стосунку до поглиблення едукації, але давали розуміння звідки в світі і почому хліб насущний. І це – також важлива життєва наука, бо вона теж може підказати поетові якісь важливі слова. Мені здається, той смисловий акцент Підпалого свідчив, що він ніколи не відривався від землі. Володимир завжди пам’ятав, хто він, звідки, якого роду та що він винен (і як людина, і як поет) своєму краєві. Із його статей та рецензій, де розсипано чимало цікавих спостережень і думок не тільки про літературу, можна вибрати ті, з яких легко скласти його особистий кодекс обов’язків поета й громадянина, за яким він сам жив, ніколи не порушуючи тих постулатів, які сам сформулював.
Можна тільки уявляти, яким складним було духовне й інтелектуальне його визрівання, бо ж ішов він до свого літературного покликання звідти, де не було жодного творчого середовища. Його навчителем і творчим колегою була тільки книга. Скромна сільська бібліотека небагато могла запропонувати допитливому початківцеві, що намагався збагнути алхімію поетичного слова. Не було тоді поряд того, хто міг би йому “поставити руку” й розкрити те, на що неофіту самотужки, блукаючи в роздоріжжях сумнівів та незнання, довелося витрачати чимало часу.
В столичний університет на філфак він потрапив аж після армії, де служив у морфлоті. А друкуватися почав тільки в 22. Його “виростання душі” (вислів Леоніда Первомайського) утривалилося в часі й забрало роки. Здається мені, що цей процес у нього не зупинявся й до дня дочасної смерті, що сталося 24 листопада 1973го, коли йому пішло півроку на 38ий. А друкуватися почав лише тоді, коли студенти того ж вишу Тамара Коломієць і Микола Сом уже видали свої дебютні книжки і їх офіційно визнали надією української поезії. Його перша збірка “Зелена гілка” з’явилася в 27 років – 1963го.
А наступного було “Повесіння”. Дебют Підпалого не викликав особливого резонансу – критика тоді фаворизувала Миколу Вінграновського, Івана Драча, Віталія Коротича. І поряд із ними незмінно стояло ім’я Василя Симоненка, чий земний шлях уже урвався, а його резонансна книжка “Земне тяжіння” вийшла друком уже посмерті автора – 1964го. Підпалий здебільшого фігурував у всяких оглядах та критичних панорамах “законспірованим” у завершальних фіналах переліків під універсально безликою назвою “та інші”.
Схоже, що він не мав через це особливих мук невтоленного марнославства. Спокійно мирився з відведеним йому місцем у літературній ієрархії. Його незмінна іронія, готовність покпинити і з себе боронили поета від того вірусу, котрий викликає заздрість та невдоволення тим, що його недооцінюють і недопомічають. Не випадково він пише в одній зі своїх сатиресок.
Усе – і небо, і трава,
святі для нього, пілігрима,
а ще як в Спілці є права –
хоч в Рим рушай, хоч далі Рима!
Оте римуй,
те не римуй,
оте друкуй,
те не друкуй!
Друкуй, поки друкується!
Нехай ти будеш не Бажан,
середній будеш, навіть,
Як не Макаров, Зуб Іван*
тебе колись прославить,
прославить
чи знеславить –
в літературу вставить!..
Майже через сорок років після смерті Підпалого я прочитав його “Автобіографію”, опубліковану в “Українському слові” – так називається Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття, що її впорядкував Василь Яременко. Зі зворушливою безпосередністю оповідаючи про гіркі прикрощі й скупі радощі дитячих літ, недитячу важку працю, що її довелося звідати малому мрійливому селюку, який, приглядаючись до людей, вслухаючись у себе та з невситимою допитливістю вгризаючись у книги, творив сам себе покладаючись на позитивні приклади сільської моралі та свою інтуїцію, котра підказувала йому, на котру стежку в житті треба ставати.
Читання його “Автобіографії” було для мене, мовби другим знайомством із ним, коли я його майже призабув, бо при згадувані цього імені на мене напливала тепла хвиля, що незрідка йде від випадкового спогаду про світлу людину, або раптом озивався з пам’яті котрийсь його рядок. Це й закономірно, бо ж не були ми з Підпалим аж так близько знайомі і, по суті, не мали з ним якихось спільних життєвих історій. Та й інформаційний шквал відкидав з пам’яті обличчя і спогади про зустрічі минулого на безнадійний маргінес.
Підпалий, не бувши уражений нарцисизмом, що незрідка властиве його колегам, які, бува, позиціонують себе найголовнішими представниками з усіх гомо сапієнсів, без самозамилування говорить про себе, подеколи іронічно коментує свої пригоди й поведінку за різних життєвих ситуацій. Для нього амбітні віршарі зовсім не центр всесвіту, хоч він і має поезію за особисту релігію.
Цікаве ось таке його спостереження: “Випадково зустрів сербіянку. Її ворожіння були настільки правдиві у своїй минулості (не знаю, як передбачення, хоч одне вже збулося…), що я був приголомшений…” І висловлює своє припущення про реальну можливість стихійного ясновидства: “…якщо поети знають хвилини натхнення, то чому б не знати цих хвилин ворожкам, людям, в котрих так дивовижно переплівся тисячолітній фольклор із власною фантазією, що врештірешт дає заробіток на прожиття?.. Інша справа, що переважає – народність чи інстинкт самозбереження методом видурювання грошей за чергову дозу фольклору?
Перше її речення мене вже полонило, повело в її наївний і мудрий світ:
“П’ять пальців твоєї руки неоднакові. Де ж ти бачив двох подібних людей?”
“Всім однаково світять зорі, але в кожного є своя зоря”.
“Кожен твій сумнів твоєї віри вартий, як варта неправда правди. І чого більше – і Бог не знає”.
“Півсвіту скаче, півсвіту плаче”.
Розумію Підпалого з таким його сприйняттям циганських ворожінь. Сам кілька разів потрапляв під уплив проречистих віщувань загадкових циганок. Не міг тоді позбутися враження, що вони знають те, чого не відають інші. До того ж ворожки кількаразово точно “влучали” в подробиці моєї біографії, переповідаючи те, чого вони не могли знати. Гадаю, що не тільки Підпалий і я опинялися в такій ситуації. Не випадково ж у художній літературі описано стільки моментів феномену циганського ворожбитства. До того ж поет більше за інших схильний повірити в те, що, здається, зовсім поза межами суто буденного глузду. Як мовиться, на те він і поет. У нього немає самовпевненості в тому, що він, як кажуть галичани, усі розуми поїв.
Чи не в кожного поета в творах є елемент містики. Є він і в Підпалого. Але його не більше – чи, може, навіть менше, – аніж в інших. Він умудрявся балансувати на межі між здоровим селянським глуздом і тим загадковим, що його важко точно ословити; хіба що можна натякнути на нього похмурою метафорою.
Я розшукав у своїх архівах рецензію на його збірку “В дорогу – за ластівками”, видану 1968го. Публікація мого претензійного рецензієтворіння того ж року в київській обласній газеті “Молода гвардія”. Книжка Підпалого мені сподобалася, але я, замість нормально, полюдські висловити своє враження, вимудрував щось архіважкозбагненне, намагаючись створити про себе враження неконвенціонального критика, який буцімто знає про літературу щось таке, чого не знають інші. Я начитався тоді Арнаудова, Виготського, Жирмунського, Ейхенбаума, і мені невтримно праглося використати цю нагоду для того, щоб переказати все, що я знаю. Хто замолоду не був уражений таким вірусом?! Це вже з роками поволеньки позбуваєшся тієї інфекції і намагаєшся сам розуміти те, що тобі хочеться сказати.
Не забуду, як дотепно поіронізував із моїх мудрацій у тій рецензії Станіслав Тельнюк, який запропонував мені популярно викласти моє позитивне враження від віршів Підпалого. Я цитував йому з пам’яті строфи зі збірки й намагався пояснити, чому це, на мою гадку, справді поетично і чим Підпалий різниться од інших поетів. Телюнюк загалом погоджуваввся зі мною – він був високої думки про Підпалого, але перепитував, чому ж я не написав про все те саме так, як оце розповів? Я ж, мабуть, хочу, щоб хтось прочитав мою писанину і щоб вона не видалася йому замудрованою шарадою? Не міг же я йому зізнатися, що мені хочеться видатися розумнішим, аніж я насправді є…
При зустрічі з Підпалим (нас познайомив Володимир Маняк) я аж розцвів од його подяки за рецензію й од похвали: мовлялечки, переконливо й розумно. Хоч і підозрював я, що ті слова – це загалом данина етикету (має ж автор якось подякувати за те, що рецензент так розхвалив його!), все ж було приємно почути таке. Бо воно підносило тебе у своїх очах.
Вже згодом, працюючи в “Літературній Україні”, я готував до друку не одну статтю про Володимира Підпалого. І до ювілеїв його, і без ювілеїв. (Я тоді відкрив у газеті спеціальну рубрику “Незабутні”, де можна було публікувати матеріали про тих, кого вже немає, без жодного інформаційного приводу). Був приємно подивований тим, що про Підпалого охоче писали без будького примусу. Це було ще одне потвердження: його справді любили. Загалом рідко те буває в конкурентному літературному середовищі. Але з Підпалим це справді був саме той варіант. Певен, що ніхто мені в тому не заперечить.
Вже недавно випадково наткнувся в своїй бібліотеці на збірочки Підпалого. Перечитуючи їх, відчув: ось вона, атмосфера шістдесятих років. Тодішні настрої, домінантні стилістичні прийоми, панівна ритміка. Ось, наприклад, вірш “Пальці”:
Ніч простягує свій рукав,
Твої пальці в мої кладе…
Я, шукаючи їх, тікав,
Наче вовк тіка від людей.
Я рубав їх. Зціляв. І грів.
Я прохав. Заклинав. І кляв.
Я ловив їхній білий грім,
Сам громами у них вціляв…
Бився ярмарок блискавиць,
Як приречений бився…
Ачей,
Хтось у глупу ніч впаде ниць,
Хтось не витрима – утече.
Важко уявити такі рядки в поетів старшої літературної ґенерації. Навіть римування (“грівгрім”, “кладелюдей”, “відтактакт”, “врісгуманізм”, “ачейутече”) – це саме шістдесяті, і тільки шістдесяті, коли молоді поети, мовби підхоплювали один в одного, як вірус, особливості такої стилістики, аж мовби ризиковану – з погляду старших – систему римування й розхитували загальноприйняту натоді структуру вірша.
Палець в палець як в землю вріс –
Замагав – знемагав – відтак…
Де вже в дідька тут гуманізм,
Де законна законність і такт…
Чорна ніч сумна, наче негр,
Мовчки гасить очі – зірки…
На тортури ведуть мене
П’ять доріг твоєї руки!
Це його вірш із 1966го. Я певен, кожен уважний читач поезії тих часів, упізнає – якщо не автора – то саме часові координати його народження.
Ще вірш, котрий – це помітно відразу – і складом, і ладом із шістдесятих. “Лебедина пісня”, котру автор продатував тим же 1966м.
Вітер човен між хвиль тримав,
І ту мить ніхто не загледів,
Як на озеро ізпід хмар,
Наче грудка, впав чорний лебідь.
Омочив крило вороне,
Як на весла, наліг на лапи,
Не очима сипнув – вогнем
Мефістофельським, як Шаляпін…
Білий лебедю, утікай:
Він до тебе рветься – не чалить
Цей красивий гордий окань,
Невідомий і незвичайний!
Десь він подругу загубив,
А твого він позбавить друга…
Білий лебедю, програно бій,
Недаремна твоя потуга…
Вже він шию тобі скубе,
Вже лебідку твою відгонить…
Чорний лебідь забив тебе,
Білий лебедю!..
Ти – червоний!..
Знову ж таки – час літературного народження вірша тут можна легко вирахувати за римуванням (“тримавхмар”, “загледівлебідь”, “вороне вогнем”, “лапиШаляпін”, “утікайокань”, “чалитьнезвичайний”). Підпалий у цьому такий же зухвалий, як, скажімо, Борис Нечерда, в якого бачимо: “переболитьперепелиць”, “переліктарелі”, “Лоркаловко”, “качанкурча”, “калатайлокалендарна”, “залежитьожеледиць”, “експансивнасину”, “чужійолжі”, “прекраснихпрокрався”.
Було це понад десяток років тому.
Мені зателефонувала Ніла Підпала. Вона зініціювала таку толоку: кожен, хто хоче підтримати цю справу, робить пожертву для неї (слово честі, вже забув скільки саме гривень). Замість оббивати пороги банків чи грошових мішків, Ніла Андріївна вирішила звернутися до людей почасти навіть скромних статків, які (дивно, але це справді так!) охочіше відгукуються на такі заклики. Хоч вони спроможні дати небагато, але, як мовиться, з миру по нитці…
Не пригадую, чи довго тривало збирання коштів для видання цієї книжки. Й ось вона з’явилася з таким розділом наприкінці: “Доброчинці “Золотих джмелів” (така назва книжки). Упорядниця її Ніла Підпала там пише: “Висловлюю глибоку і щиру подяку всім учасникам сучасної української книжкової толоки – доброчинцям видання книжки Володимира Підпалого “Золоті джмелі”.
Була велелюдна презентація “Золотих джмелів” у Музеї літератури. Виявилося, що ця книга оприлюднена до 75річчя від дня народження поета. Стільки добрих слів, як було сказано на тому вечорі, здається мені, Підпалий не чув за своє недовге життя.
Ніла подарувала всім учасникам книжкової толоки по примірникові “Золотих джмелів”, де наприкінці книги вміщено тих, хто фінансово долучився до тієї справи.
Це справді поліграфічно якісне видання. Там зібрано не тільки все, що Володимир написав. І – не тільки поезії, а й статті і навіть видавничі – “закриті” – рецензії та редвисновки. Є цілий розділ статей і спогадів про нього. Є його листи до рідних і друзів.
Від цієї незвичної книги лишається особливе відчуття. Бо ж думаєш не тільки про Володимира Підпалого. Думаєш про долю українських поетів у радянській Україні. Емоційно пронизливо звучать там ось ці невипадкові слова Івана Дзюби: “З поетами 60х років боролася не тільки невсипуща влада. Неначе в мовчазному союзі з нею діяла і якась незрима мстива сила в личині підступної хвороби. На самому злеті творчості урвалося життя Василя Симоненка, Леоніда Кисельова, Олексія Булиги… І Володимира Підпалого. Трагічна смерть молодого Поета завжди має і позаособистісне, символічне значення. Вона знаменує протистояння Добра і Зла, Краси і Потворності. Очі Володі Підпалого світилися совісністю й добротою. Совісністю й приязною до Життя думкою світиться і його Слово. Не виклик життю, а вникання в нього. Це – не позиція, а доля. Це – сковородинське, чого так бракує нам сьогодні, в нашій суєтній засмиканості й чванькуватому суємудрію…”
Здається, все сказано. І вже нема нічого посутнього додати.
Порізному згадуються ті, кого ми любили, або кому симпатизували.
Мені з пам’яті неоднораз поставав цей тендітний, русявовусий, жвавоокий і незмінно всміхнений поет, який був найяскравішим уособленням життєлюбства. Але саме життя, здається, любило Володимира значно менше, аніж поет його.
Не склалася в них взаємність…
І це – справді несправедливо.
І невиправно.
Але загалом ж справедливості в цьому житті малувато.
*Анатолій Макаров, Іван Зуб – літературні критики, що тоді часто писали на теми поезії.
