“Данцігери”!

Ілько КОЛОДІЙ,
м. Львів
Про “данцігерів” чув давно, ще від батькового брата Ілька, який мав серед них побратимів з часів національно-визвольної боротьби. Та це були, так би мовити, загальні начерки… Але нещодавно до рук потрапив унікальний, як видається, збірник – історичні нариси та спомини колишніх студентів Політехніки вільного міста Данцига (у Галичині назву міста вимовляли через “і” – “Данціг”, нині Гданськ, Польща – І. К.) під характерною діаспорною назвою “Пропам’ятна книга Данцігерів”, яка охоплює 1921-1945 роки. Матеріали до неї підготував один із випускників цього навчального закладу Володимир Шиприкевич, а сам збірник побачив світ накладом Архівної комісії “данцігерів” (Філадельфія – Торонто – Нью-Йорк) у 1979 році.

Отже, “данцігери”. Понад 75 років тому їх остаточно, після поразки фашистської Німеччини, розвіяла по світу доля.
Чи багатьом нині знайоме це загадкове слово? Навряд чи. Проте в 2040 роках минулого століття в середовищі галицької суспільності воно звучало гордо, з неабияким пієтетом. Бо йшлося не просто про мужів учених. Їх серед українців у тодішні часи хоча й було небагато, але свідомі галичани знали й шанували своїх одержимих священників, професорів права, історії, філософії, літератури, тобто провідну верству в царині духовній, гуманітарній. А ось “данцігери” виявилися першою когортою інтелігенції технічної. То були енергійні національні кадри для розбудови господарки краю під Польщею у період між двома війнами.
У збірнику наведено довгий перелік імен фахівців, які посіли провідні місця в економічному розвитку західноукраїнських теренів. Це при тому, що в жорстких умовах окупації не мали “доступу до технічних становищ в урядах та залізниці”. Вони володіли і управляли приватними фабриками – крейди, картонажних виробів, мила, порошку й прання, трикотажів, електричних батарей, радіоприймачів, шевських кілків, цвяхів і залізних виборів, харчового промислу… У їхньому підпорядкуванні були верстатні й ливарні робітні, крамниці електротехнічних товарів, підприємства для монтажу теплових, механічних, санітарних споруд. Творили колишні “данцігери” промислові млини, вапнярки, пекарні, архітектурні “бюра”…
Були вони натхненниками кооперативного руху, який в умовах чужинського гніту давав змогу українцям (“свій до свого по своє”) не лише економічно виживати, а й розвивати господарку.
Скажімо, Атанас Мілянич, використовуючи досвід каси взаємодопомоги у Данцига, заснував промисловий банк у Львові, який підтримував кредитами українських бізнесовців.
А П. Хомінський, Є. Пиндус були головними інженерами кавової фабрики від кооперативу “Суспільний промисел” у Львові, Я. Весоловський, О. Богачевський – легендарної молочарської корпорації, знаного на всю Європу “Маслосоюзу”.
Відомий польський дисидент, політик та громадський діяч Яцек Куронь згадував, що в його рідному Львові родина через кілька вулиць охоче йшла до крамниці “Маслосоюзу” (у Львові їх було 27, діяли вони і в Станіславові (нинішньому ІваноФранківську), Луцьку, Тернополі, Чорткові та інших містах). А купували Куроні молочні продукти саме в крамницях “Маслосоюзу”, бо переконалися в їхній високій якості та доступній ціні.
Один із навчальних років провів у Данцигу й майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Окрім дару політичного й військового очільника, мав він і підприємницьку жилку. У 1937 році, по виході з польської тюрми, створив рекламну компанію, яка за два роки виросла у справжнього гіганта ринку і приносила десятки тисяч прибутку.
У книзі доволі прізвищ і розмаїтих господарських об’єктів. Незважаючи на часову відстань, і упорядник, і автори споминів намагаються бути скрупульозними й максимально точними щодо фактів. Хоч не без жалю твердять, що в завірюсі Другої світової війни архівні документи Політехніки в Данцигу загубилися.
Ґрунтовно пояснено тут природу появи осередку студентства в Данцигу.
Після окупації поляками Галичини, а згодом і західної частини Волині, згідно з розпорядженням Міністерства освіти, “на студії” стали приймати лише польських громадян. Це автоматично “виключало зі списків усіх тих, що були в українських військових формаціях, і не давало доступу до шкіл молодшим, які до рішення ради амбасадорів у 1923 році не вважали себе польськими громадянами”. Спроби українців налагодити власну мережу освіти – університету, політехніки – в умовах жорстоких переслідувань привели до того, що ці заклади були загнані в глибоке підпілля, обмежені в своїй діяльності й не могли протриматися довго.
Проблеми українського студентства вдалося винести на міжнародний рівень, і приперта до стінки польська адміністрація була вимушена скасувати свої обмеження. Проте озлоблене і водночас політично свідоме студентство відгукнулося на тодішній громадянський клич до бойкоту “польських шкіл”.
У такій ситуації Данциг виявився ідеальним місцем для навчання. Відповідно до рішення Паризької мирної конференції він був відокремлений від Німеччини і знаходився під захистом Ліги Націй.
Виїзд до “вільного міста” не вимагав закордонного паспорта, школа була німецька, а не польська, і престижна… Мала кілька відділів: загальний, хімічний, будівельний (архітектура та будівельна інженерія), механічний (машинобудування та електротехніка), корабельний. Високу якість навчання забезпечували модерні лабораторії, експериментальні кабінети, сучасна бібліотека і, звісно, добірний професорськовикладацький колектив.
Український наплив виявився таким, що ректорат закладу не зміг його “переварити” і радив студентам шукати щастя деінде. З того приводу до Данцига приїжджав ректор Львівської таємної політехнічної школи інженер Віктор Лучків, якому вдалося частково переконати місцеве керівництво у більш лояльному ставленні до українців…
Певен, нам варто шукати будьяку інформацію про “данцігерів”, бо ще не осмислили, не оцінили належно їхню діяльність у царині галицької господарки як явище, як феномен.
Найперше з прагматичної точки зору, адже цей досвід, хоч би кооперативного руху, був би нам корисний і сьогодні. Бо ж занепадають села, а надлишок продукції люди збувають самотужки – хто де і як може.
“Данцігерів” варто глибше вивчати і з точки зору історичної тяглості наших економічних здобутків. Адже нинішня технічна інтелігенція явилася не на голому місці.
Значення для нас вони мають і в політичному та міжнародному планах. Розсіявшись після Другої світової по цілому світі, “данцігери” презентували там Україну, піднімали завдяки своїм знанням, діяльності її престиж.
У книзі подано численні приклади успішних випускників, викладачів…
Перший студент Данцига Петро Підгаєць згодом працював керівником інженерного бюро відомої в Німеччині і поза нею фірми Кляйнльогеля, є автором низки технічних підручників, викладав у політехніці Дармштадту.
Професор Євген Вертипорох очолював фармацевтичну лабораторію фірми Кляве у Варшаві, де винайшов і поліпшив багато гормонних і вітамінних препаратів, викладав у Німеччині, Канаді, залишив по собі чимало наукових праць, був президентом головної ради НТШ.
Інженер Микола Фляк працював головним архітектором канадського міста Едмонтона. Доктор Богдан Гаврилюк викладав аеродинаміку в кількох університетах – Індіани, Західної Вірджинії, Філадельфії…
Інженер Мирон Лепкалюк був власником знаної фірми з побудови мостів, яка 1978 року спроєктувала й почала будівництво найдовшого в світі моста через Міссісіпі, кошторис якого складав 135 мільйонів доларів…
Нема підстав сумніватися в патріотизмі “данцігерів”. До “вільного міста” на науку, як уже мовилося, їхали студенти свідомі, тобто ті, які напередодні відвідували Політехніку українську, підпільну… Серед здобувачів технічних знань були й учорашні вояки національновизвольних змагань, які винесли з поразки той головний урок, що для творення держави в майбутньому їй конче будуть потрібні професійні кадри у всіх сферах економіки.
Окрім усього, українські студенти продовжували у Данцигу й патріотичний вишкіл, де кипіли активні громадянські пристрасті, де ними опікувалися визначні постаті національновизвольного руху. Серед них Василь Кучабський, В’ячеслав Липинський, Євген Коновалець, батько Олени Теліги Іван Шовгенів…
У “Пропам’ятній книзі Данцігерів” читаємо:
“В 1942 році приїхав на постійний побут до Данцигу проф. Іван Шовгенів. Цей визначний фахівець водного господарства дістав завдання опрацювати проєкт регуляції Вісли. Відразу знайшов контакт зі студентською молоддю, став запрошувати студентів до себе. В його маленькій кімнаті проводилися цікаві розмови про чорноморську Україну, про наше недавнє минуле та про різні технічні проблеми. Він хотів бачити молодих студентів всесторонньо освіченими людьми, тож підшукував для них лєктуру з української історії, географії та культури і сам укладав пляни суспільнокультурної праці для товариства”.
Данциг був у полі зору української політичної еміграції Варшави, Праги, Берліна…
Та нині в Інтернеті про “данцігерів” знайдеш, на жаль, небагато. Кілька абзаців їм присвячено на сайті Музею історії “Львівської політехніки”. Зокрема, йдеться про те, що тут “представлені документи, з яких можемо довідатися як про тамтешнє навчання студентівукраїнців, так і про їх життя загалом. Багато хто з них підробляв репетиторством. Не цуралися й фізичної роботи – про це свідчить світлина, на якій українські студенти у вільний від навчання час розвантажують вагони з вугіллям”.
Гадаю, тема ця вдячна і перспективна для дослідників. Нині нас би мали цікавити технічні досягнення “данцігерів”, наукові праці, контакти з їхніми колишніми фірмами, компаніями, які збереглися у світі. Усе це принесло б суттєву практичну користь.
“Данцігери” – воістину наш золотий досвід.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment