Григорій Честахівський: “Дуже добре зробив я, що поїхав з батьком Тарасом…”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лавреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” умотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Цією публікацією Володимир Мельниченко завершує розповідь про перевезення праху Тараса Шевченка з Петербурга в Україну, яке навесні 1861 р. здійснено під орудою Григорія Честахівського.

Подача друга.

“Кобзар наш великий став на рідну
землю українську”
Через тиждень після від’їзду Шевченкової домовини з Москви – 4 травня 1861 р. Григорій Честахівський писав уже з українського Кролевця, що напередодні “в четверть третього часу Кобзар наш дужий став уже на свою рідну землю українську1, а я став навколішки і тричі уклонився рідній неньці Україні й тричі поцілував її святу землю од себе й од рідних дітей її, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далеко”.
Як відомо, тоді в Києві вирішували питання, де саме поховати прах поета, бо його петербурзькі друзі лише вказували, що бажано поховати його над Дніпром. Неминуче виникло й друге питання: якщо ховати в Києві, то де саме — на якому кладовищі? Чи у Видубецькому монастирі, чи на Аскольдовій могилі, чи на Щекавицькій кручі? Але обов’язково — на горі, біля Дніпра. Варфоломій Шевченко був тієї думки, щоб поховати Шевченка на Щекавиці, і навіть наказав там копати могилу. Священник Феофан Лебединцев зазначав: “Нарешті прийнято, для уникнення всяких демонстрацій під час цього поховання з боку молоді, що навчається, приготувати могилу у Видубецькому монастирі і доставити туди труну покійника у великому човні прямо з чернігівського берегу, по прибутті до Цепного мосту”.
Аж ось у Київ прибув з поетовою труною Честахівський. І все змінилося! За словами Михайла Чалого, Честахівський заявив, що він був у Шевченка в його останні години, і нібито спитав, де його поховати, а поет відповів: “У Каневі”. Пізніше Олександр Лазаревський засвідчив, що Честахівського не було при смерті Шевченка. Ще не знаючи про це напевне, Павло Зайцев писав:
“Отже, коли прибули до Києва Лазаревський і Честахівський, вони довідалися, що рідня спочилого поета вже склалася, зібравши 15 карбованців, що за ці гроші набуто місце на Щекавиці, вже викопано могилу й замовлено високий дубовий хрест. Усе це вже виконав Варфоломей, якого вся рідня поетова, як людину енергійну, практичну — “з бувальців”, зробила своїм представником. Але обидва молоді петербурзькі делегати привезли свій власний проект. Вони настоювали на тому, щоб поховати Шевченка на Чернечій Горі під Каневом — на місці, яке для нього вже придбав Варфоломей, там, де мала стати вимріяна поетом “хата над Дніпром”, яку тепер спочилому мала заступити “хатадомовина”. Почалися нові суперечки. І молодь, і дехто із старших громадян уважали, що гідним великого поета місцем вічного спочинку має бути столиця України Київ. Тоді Честахівський витягнув аргумент, перед яким усі скапітулювали: він заявив, що Шевченко, вмираючи, на запитання, де його поховати, відповів йому: “У Каневі!” Невідомо, чи це була правда, але це вирішило справу. Всі погодилися. Ухвалено було тлінні останки Тарасові перевезти до Канева пароплавом”.
Найголовніше, що позиція Честахівського відповідала Шевченковому поетичному заповіту. Сам Олександр Лазаревський писав: “Пристрасно бажаючи виконати цей заповіт, Г. М. Честахівський і говорив про нібито передсмертну волю поета…” Вирішено було поховати Шевченка на горі поблизу Канева, в тих місцях, якими колись милувався поет і де мріяв оселитися. За чітким свідченням Лазаревського, “таке рішення майже цілком належить Честахівському…”
Додам до цього, що й у Каневі у Григорія Честахівського виникла суперечка з Варфоломієм Шевченком, який хотів поховати свояка на цвинтарі біля церкви й навіть найняв людей копати могилу. Та Честахівський наполягав, що Кобзаря треба поховати саме на горі — згідно з його заповітом.
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Честахівський вибрав найвищу гору, але Варфоломій Шевченко сказав, що то земля поміщицька, і Честахівський погодився на Чернечу гору, названу народом Тарасовою горою2. Сергій Єфремов висновував, що “похорон Шевченка на Чернечій горі під Каневом був ділом рук Честахівського”.
Наш великий сучасник Іван Дзюба виснував: “…Історія показала, наскільки це було вдале рішення — можна сказати, конгеніальне образові великого поета України”. Саме так — конгеніальне! Ось чим Україна завдячує Честахівському!
Що ж до тих, які нині замислили з меркантильних міркувань понівечити піщаним кар’єром національний краєвид навпроти Святині, то хочу їх застерегти Шевченковою молитвою:
Молюсь, Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи.
Бо на душу мою встали
Сильнії чужії,
Не зрять Бога над собою,
Не знають, що діють.
Не ганьбіть себе перед сучасниками і нащадками! Побійтеся Бога!
Про все, що пов’язане з перевезенням Честахівським праху Кобзаря в Україну, пишу з щирою повагою до нього й доземним уклоном перед українським патріотом. Але є й інший ракурс погляду на вчинок Честахівського з урахуванням того, що в його характері було щось від одчайдуха, авантюриста:
“Саме завдяки цим якостям він, мабуть, і взявся за нелегку й непевну справу перевезення і перепоховання Шевченкового праху. Поміркованій, статечній, сімейній людині важче було знятися в далеку дорогу, а то більш на таке ризиковане діло. Чомусь ніхто інший із петербурзької громади, крім 27річного Олександра Лазаревського, який, утім, мав свій інтерес у Чернігові, не виявив рішучости виконати Шевченків заповіт — поховати його над Дніпром”.
Виходить, що виголошувати палкі й проникливі промови на Шевченкових похоронах — це прерогатива статечних і поміркованих людей, як, наприклад, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш (обидва були приблизно одного віку з Честахівським), а “знятися в далеку дорогу” та ще й з домовиною (Тарасовою!) — це доля… відчайдушних авантюристів.
Згадалося мені, як наприкінці 1857 р. згорьований засланням і щасливий від довгожданої волі Шевченко скликaв до себе в Нижній Новгород на зустріч і Пантелеймона Куліша, і Михайла Щепкіна… 38літній Куліш відповів, що йому не подобає їхати на розмову з другом Тарасом, адже він “чоловік у громаді замітний”, а… непомітний, малостатечний одчайдуха й авантюрист 69літній Щепкін приїхав і подарував Шевченкові щасливі дні…
Не став би заторкувати цю тему, якби в деяких публікаціях особливо не наголошувалося ще й на тому, що, мовляв, Українська громада в Петербурзі в жовтні 1864 р. “позбавила Честахівського звання громадянина й визнала його негідним спілкування з чесними людьми”, що Костомаров, Куліш та інші петербурзькі громадівці “різко осудили Честахівського за зваблення наївної дівчини”, що він був випивака і містифікатор, а ще — дволикий.
Мабуть, подібні святоші виключили б із громади й Шевченка, який, скажімо, в молодості, говорячи словами Івана Сошенка, “відбив у нього дівчину”, а в Нижньому Новгороді, як відомо, заходив до “мадам Гільде у храм Пріапа” та й, траплялося, добряче випивав.
У всіх тих неприємних ярликах, наліплених на Честахівського, ще треба розбиратися, щоб нарешті розкрити й показати його нещасливе з молодості сімейне життя (він був одружений і мав донечку, коли відправився в Петербург у 1843 р.) та розладнане зближення з юною Марією Денисенко3, котра поїхала з ним із Канева в столицю влітку 1861 р. Його гріховне, як і в усіх нас, життя ще чекає неформального й всебічного дослідження та висвітлення, в тому числі художнього. Без цього не судіть і не судимі будете. Про невигубну й гірку людську несправедливість геніально сказав Тарас Шевченко: “Тойді повісили Христа / Й тепер не втік би син Марії!”
Можливо, хтось хотів бути нібито суголосним з Іваном Драчем, який назвав Грицька Честахівського затятим чоловіком і буйною головою. Та ж у великого Драча зовсім інший — теплий, захоплений, сказати б, не зверхньоКулішевий — погляд на Честахівського! Незабутній Іван Федорович вільно та красиво писав: “Дивне прізвище для степового херсонського чоловіка, одчайдуші козацької. Може, десь генеалогія веде аж до “Матки Боскої Ченстаховської”! Але ж затятий який! Коли б не він, не мали б ми Шевченкової гори в такому варіанті”4.
Тож ключові слова — душа козацька!
Безперечно, що творчі, наукові й письменницькі заслуги тих же Куліша та Костомарова перед Україною набагато більші, ніж у Честахівського. Не займав Григорій Миколайович і високих посад, а дрібний чин його — колезький реєстратор — був останнім в імперському Табелі про ранги… Але у своїй святій місії, яку Честахівський виконав самовіддано, з честю, він незмірно перевершив усіх великих українців.

“Свято виконав місію…”
Листи Честахівського про перевезення праху Шевченка на територію України й поховання його в Каневі (травеньлипень 1861 р.), адресовані Федору Черненку та петербурзькій громаді, були вперше опубліковані в журналі “Киевская старина” ще у 1898 р. Примітки до них зробив тоді Олександр Лазаревський. Листи ці широко відображені в шевченкознавчій літературі, доступні для широкого читацького загалу5. Для мого читача виокремлю лише деякі сюжети про ставлення самого Честахівського та простих українців до Шевченка.
7 травня 1861 р.:
“Федор Іванович і люба громадонько українська!
Батько наш дорогий Кобзар, орел сизокрилий уже в Києві. Учора, 6го числа, в 7 часів утра ми приїхали в Бровари…
Процесія началась коло п’яти часів вечера у самому лісі, що з сторони Броварів. На мосту одпрягли коней, і студенти й громада везли на руках Кобзаря аж до самісінької церкви Рождества, що на Подолі.
Усю дорогу казали привітливі слова батькові Кобзареві і поставили його на ніч в церкві. У неділю в чотири часа одслужили панахиду і понесли Батька Великого на руках своїх дітки щирі та розумні, чтущі святую пам’ять Кобзаря свого…”
17 червня 1861 р., Канів:
“А пекарці й хміляни (селяни ближніх сіл. — В. М.) — то люд дуже простий і без усяких затій та видумок… Вони всі називають його Батьком Тарасом, рятувавшим їх волю, а гора, на котрій поховали — Тарасовою горою, замість прежнього названня Чернечою…”
20 червня 1861 р., Канів:
“Федор Іванович і люба Громадонько українська!
Іще сонечко на небі сяє, а наше сонечко святе — Батько Тарас, великий світ України, уже востаннє сховалось за темну гору, відкіль уже його ясного нового світу більше не побачить рідна земля українська з своїм добрим людом козачим…
10го мая в сім часів пополудні наш дорогий та любий Кобзарь улігся на вічні віки у своїй новій темній хатині, відкіль уже не вийде більше подивиться на світ Божий, своїм ясним та орлиним козацьким поглядом не окине неньку Україну, не почує більше його нової та голосної пісні добрий люд козачий, а та пісня, що проспівана їм, нехай буде піснею благовісті для молодого козачого покоління і направля к добру, честі і користі народної кожного чесного українця”.
1 липня 1861 р., Канів:
“Легенди народа про Тараса: Ні, тепер уже пуста домовина, а він у печерях у Києві перевернувся в мощі. А то він їде на мітлі (комета); кажуть, що усіх панів передуше, а таки нас одстоїть зпід неволі. Ні, він не вмер, тільки народ морочать пустою домовиною, а він сам ходе живісінький поміж народом, кажуть, його бачили, що прийшов до корчми, купив горілки, сам випив дві чарки та ще почастував жінку й чоловіка і проч.”.
15 липня 1861 р.:
“Про Тараса знає вся крепацька Україна, що він їй Батькомзаступником, що він улягся коло Канева. Приходять люде з слобід, вклониться його могилі. Я часто застаю коло могили простих слобожан: стоять, знявши шапки, підпершись на ціпки з клуночками за плечима, дивляться на могилу так, що я ще ні разу на своїм віку не бачив такого щирого, тихого, умиленного погляду людського, ніби у сій могилі закопалась остання надія на їх луччу долю”.
Написані не для публікації, розповіді Григорія Честахівського лилися з глибини його душі, висвяченої живою присутністю, щирою приязню та людською довірою самого Шевченка. Через більш як півтора століття виявляється, що ці сердечнопрості розповіді підносяться до духовних висот, з яких заторкують і наші промерзлі душі, говорячи словами Шевченка “своїм святим огненним словом!”
Немає ціни рядкам, які залишив нам Григорій Честахівський! Сам він щиросердно зізнався: “Дуже добре зробив я, що поїхав з батьком Тарасом…” Справді, дуже добре!

“Шкідливі повчання селян
чиновником Честахівським”
Та затятий Грицько Честахівський не тільки доставив домовину з прахом Шевченка і облаштував його могилу, а й проводив серед селян антипоміщицьку й патріотичну агітацію, використовуючи ім’я та твори поета. Про це збереглося чимало документів. Ось 21 липня 1861 р. київський генералгубернатор князь Іларіон Васильчиков доповідав у Петербург Василю Долгорукому, начальнику ІІІ відділу власної його імператорської величності канцелярії (в цитуванні цих імперських документів доцільно залишити мову оригіналу):
“В первых числам мая месяца сего года в числе других лиц, сопровождавших тело покойного академика Тараса Шевченко, прибыл из С.Петербурга в г. Канев служащий в капитуле орденов губернский секретарь Григорий Честаховский. Оставшись в Каневе для обделки могилы Шевченки, он странным поведением своим обратил на себя общее внимание местных начальства и жителей.
Получены были мною сведения, что, занимаясь обделкою могилы и срисовыванием с натуры разных видов, Честаховский стал сближаться с простым народом, оделся в его костюм и, говоря его языком, вошел в фамильярные отношения с ним, запрещая называть себя по имени и отчеству, а именуя себя просто Грицьком, посещая шинки и народные сходбища и привлекая простонародие к себе на могилу, где и начали собираться крестьяне соседних деревень, преимущественно в праздники, а иные и в будни, в свободное от работ время. Здесь Честаховский распевает с простонародием гайдамацкие песни и читает ему сочинения Шевченко… Распродажа сочинений Шевченко имела значительный успех, так что в течение нескольких дней текущего месяца Честаховский сам успел сбыть несколько сот экземпляров, а переданные им в то же время для продажи в Каневе одному купцу все распроданы.
В народе Честаховский сделался известным под именем Грицька, и по поводу его рассказов о Шевченко, сочинениях последнего, исторических событиях и преданиях Украины возникли разные толки и тревожные слухи. Стали рассказывать, что Шевченко не умер, а живет и не перестает думать о дорогой Малороссии и со временем подаст знак к действиям малороссов; что в могиле его находятся ножи и что скоро наступит Тарасова ночь, в которую будут резать панов и ляхов. В день отправления панихиды по Шевченко 8 сего июля приезжал в Канев к Честаховскому служащий в сенате коллежский секретарь Лазаревский, и это подало повод к толкам, будто он привез ему сундук ножей…”
Як мудро зауважив Іван Дзюба, ножіножами, але ж і слово Шевченкове так само “обоюдоостре”…
Тож можна зрозуміти київського генералгубернатора, який закінчував свій лист у ІІІ відділ такими словами:
“Сколько можно судить по доставленным мне сведениям, Честаховский принадлежит к числу приверженцев малороссийской народности и своими необдуманными действиями мог подать повод к тревожным толкам в местах, полных преданий и воспоминаний о кровавой борьбе Малороссии с Польшею. При таком положении края жаль, что было разрешено перевезти тело Шевченко в Канев, место его родины, где память о нем еще так жива”6.
От так Честахівський!
Але й це ще не все! Читайте, як толково й осмислено доповідав у ІІІ відділ про бурхливу діяльність Григорія Честахівського князь Іларіон Васильчиков аж 28 липня:
“Рассказы и чтения Честаховского проникнуты были воспоминаниями былых времен гайдамачества7, казачьей вольности к полякам за угнетение свободы и православия; кроме того, Честаховский рассказывал о гонениях, претерпевших Шевченком за свободу от в бозе почившего государя, и внушал слушателям, что будто он положил свою голову за Украину и крестьян”.
Отже, Григорій Честахівський, очевидно, був першим апостолом Шевченкових ідей серед українських селян, і саме на тій землі, де поет мріяв оселитися, безпосередньо після його смерті та поховання. Втім, читаємо далі:
“Не ограничиваясь местом погребения Шевченко, чиновник Честаховский, одеваясь иногда в малороссийское платье, отправлялся в окрестные селения и деревни, посещал свадьбы и, занимаясь рисованием с натуры лиц более типических, повторял свои рассказы о давно прошедших временах.
Хоть цель этих рассказов, при секретных разговорах, не могла быть положительно открыта, но во всяком случае с достоверностью полагать должно, что при настоящих условиях жизни народной рассказы эти могли прямо противоречить, видимо, и предположениям правительства в мирном осуществлении совершающейся реформы крестьянского быта. Земледельческое сословие и до сего времени слишком мало развито для того, чтобы не нуждаться в благонамеренных и добросовестных руководителях, и слишком скоро, и печально, поддается постороннему влиянию, лишь бы оно скольконибудь согласовывалось с понятием его о совершенной свободе”.
Виходить, все, що робив Честахівський, здавалося небезпечним для влади, адже, говорячи словами Васильчикова, було “зовсім несвоєчасно виявлення малоросійської національності”.
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
Час минав, уже й серпень наступив, а штабсофіцер корпусу жандармів доповідав київському губернатору: Честахівський продовжував розповідати селянам, “что Тарас Шевченко терпел гонения от покойного государя императора Николая Павловича, сидел в тюрьме и, наконец, голову положил за вас, крестьяне, и что он же, Тарас, написал правила о свободе крестьян; затем, указывая на местности, отличающиеся своим возвышением от горизонта земли, говорил, что там бились гайдамаки с ляхами…”. І що дуже цікаво: “Вредное внушение крестьянам чиновником Честаховским, что Тарас Шевченко написал свободу для крестьян, начинает обнаруживаться…”8.
Невже з усього цього, висловленого ворогами України щодо Григорія Честахівського, випливає, що він виявив себе безпутним випивакою, не гідним української громади?
На завершення зазначу, що Григорій Честахівський виконав серію малюнків і начерків із зображенням різних епізодів перевезення поетового праху: “Домовина Т. Г. Шевченка в церкві”, “Домовина Т. Г. Шевченка в дорозі”, “Селяни біля домовини Т. Г. Шевченка”. Він зобразив важливі моменти похорону Шевченка. Честахівський звів над прахом Шевченка першу могилу й поставив перший хрест. Видатна дослідниця історії Святині — Чернечої гори в Каневі Зінаїда ТараханБереза пише: “Насипалася ця могила Честахівським разом з канівцями та селянами навколишніх сіл протягом місяця (17 травня — 16 червня 1861 року). На малюнку художника зображено біля могили чотириметровий дерев’яний хрест, а між ним і могилою його постать”9.
Разом з іншим поетовим другом Зосимом Недоборовським зробив опис малюнків, фотографій10, офортів і речей поета. Цікаво, що в розділі “Фотографії з натури” зареєстровано дві світлини Михайла Щепкіна: “Малоросійський актор Михайло Семенович Щепкін, друг задушевний Кобзаря Шевченка. Подарував Кобзареві сам Щепкін…”. Отже, Честахівський добре знав про задушевні стосунки Шевченка й Щепкіна. Важливо й те, що він вважав Михайла Семеновича українським артистом.
Окремі документи і речі поета Честахівський зберігав особисто і пізніше передав надійним людям — українському художнику, мистецтвознавцю й етнографу Опанасові Сластіону та до музею старожитностей Василя Тарновського. Серед них були плани і проєкти хати, яку хотів собі збудувати Шевченко; оригінал посмертної маски поета; малярське приладдя Шевченка з мольбертом, палітрою і т. ін., яке Честахівський врятував під час розпродажу поетових речей. Передав він і подарований йому Кобзар 1860 р. із автографом Шевченка, собі залишив на згадку лише таке саме видання з власноручними правками поета та кілька фотографій. Нарешті, як справедливо пише Зінаїда ТараханБереза, свідчення Честахівського були й залишаються сьогодні “найглибшим джерелом для розкриття історії перевезення праху Т. Г. Шевченка із Петербурга на Україну та поховання його в Каневі”.
Наприкінці життя Честахівський був уже визнаним авторитетним носієм істинної інформації про поета. Яскравим свідченням є звернення до нього у квітні 1888 р. письменника та історика Данила Мордовця (Мордовцева) з унікальним листом такого змісту:
“Многоуважаемый Григорий Николаевич!
Репину необходимо документально знать, какого цвета глаза были у батька Тараса11. Вы — живой документ, и потому сообщите мне письменно о цвете глаз нашего батька”.12
Як тут хвилююче переплелися кристалізація сучасниками сприйняття Шевченка в українській історичній ментальності як “батька Тараса” і заповідане нам високе розуміння того, що кожне свідчення про нього має добуватися з “живого документа” і бути правдивим.

1 При переїзді з Орловської в Чернігівську губернію поштовою дорогою з Севська на Глухів.
2 Паламарчук Г. П. Поховання Т. Г. Шевченка на Україні // Питання шевченкознавства. № 3. Київ: Видво АН УРСР, 1962. С. 90.
3 Відомий вчений Є. К. Нахлік перший присвятив обом цікаву статтю “З оточення Пантелеймона Куліша: Григорій Честахівський і Маруся Денисенко”.
4 До речі, в архіві зберігся лист Григорія Честахівського до Федора Лазаревського від 24 червня 1867 р., в якому він розповідає, як відразу після поховання його брата Михайла Лазаревського в Москві у Новодівочому монастирі (травень 1867 р.), почав клопотання “як муха в павутині між московськими властями” про перевезення його праху в Україну:
“…Архієрей приїхав і, спасибі йому, зараз же написав лист своєю рукою до оберполіцмейстера, щоб допустити мене в Новодівочий монастир к откритію могили…
У вівторок раненько думаю розворушить могилу у Новодівочому монастирі і піднять з неї Михайла, щоб вона своєю вагою чужого не давила козацького тіла, та повезу на Вкраїну, нехай ляже в свою землю, утоптану вольним, правдивим козацьким слідом” (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. № 16, арк. 1–2).
5 Див. Честаховский Г. Н. Письма, писанные в 1861 году о похоронах поэта Шевченка. — Спогади про Тараса Шевченка. Київ: Дніпро, 2010. С. 443–461.
6 Смерть и похороны Т. Г. Шевченко (Документы и материалы). Киев: Издво Академии наук Украинской СССР, 1961. С. 115–117.
7 Цікаво, що поміщик Никодим Парчевський (у нього Шевченко хотів придбати земельну ділянку біля села Пекарів Канівського повіту для будівництва на ній власної хати) писав доноси, в яких вбачав у діяльності Честахівського загрозу нової гайдамаччини та різанини поміщиків: “невдовзі буде кінець усім панам”.
8 Смерть и похороны Т. Г. Шевченко (Документы и материалы). С. 142.
9 ТараханБереза З. Святиня. Чернеча гора та стародавній монастир Канівський. Науковоісторичний літопис Чернечої гори. Черкаси: “Інтроліга ТОР”, 2018. С. 377–378.
10 Про фотографічний матеріал, зареєстрований Григорієм Честахівським, докладно див.: Яцюк В. Тарас Шевченко і світ фотографії. Альбоммонографія. Київ: Критика, 2019. С. 5–9.
11 Йшлося про портрет Тараса Шевченка, створений Іллею Рєпіним у 1888 р.. Зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка.
12 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 1, № 313, арк. 1.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment