Ярослава Різникова,
м. Одеса
Нарешті Міністерство культури та інформаційної політики України занесло найстаріше козацьке кладовище Одеси до Державного реєстру нерухомих пам’яток. Тепер цей об’єкт культурної спадщини отримав статус пам’ятки історії місцевого значення, що підтверджено наказом Міністерства від 26 квітня 2021 року. Наразі це єдине кладовище Одеської області, занесене до реєстру, яке офіційно має пам’яткоохоронний статус.
Куяльницьке козацьке кладовище вважають найстарішим в Одесі. Його засновано наприкінці XVIII століття неподалік Хаджибейського лиману. Воно займає 16 гектарів на схилі Шкодової гори та розташоване на території колишнього поселення Куяльник, звідки й походить назва. Його називають також “Сотниківським” на честь похованої тут родини козака Сотниченка та поховання козаків Сотниківської Січі.
Одна з найдавніших могил на цвинтарі датована 1791 роком, тобто за кілька років до того, як наше місто отримало назву Одеса. Історики вважають, що це кладовище було створено у 1775 році, одразу після ліквідації Запорізької Січі.
Першим на Куяльницьке кладовище як на предмет культурної спадщини звернув увагу археолог, директор Одеського історикоархеологічного музею Михайло Болтенко. У 1920х роках в районі Шкодової гори він проводив розкопки пам’яток Усатівської культури та почав фіксувати цвинтар.
Далі інтерес до кладовища відновився у 198090х роках завдяки роботам краєзнавця Романа Шувалова. Він проінспектував цвинтар та видав у 1992 році брошуру з малюнками, позначками розташування та описом могил. Згодом цим питанням займався Ігор Сапожніков, який узагальнив свої дослідження у праці “Кам’яні хрести Степової України: XVIII – перша половина XIX ст.”, виданій у 1997 році. Дослідники були переконані, що на цвинтарі хоронили спочатку вихідців із Запорізької Січі, які тут оселилися після її ліквідації, згодом чорноморських козаків і тих із них, хто не пішов на Кубань у 1792 році. Вони отримали назву “нерубаї”, оскільки їх примусили роззброїтись й скласти присягу, що ніколи не воюватимуть проти царя. Так і жили нерубаї у поселеннях, які з часом отримали назву Нерубаївка (Нерубайське), Усатівка (Усатово). Саме їх руками добувався черепашник для будівництва військової гавані, а згодом Одеси та навколишніх сіл.
Катакомби давали непоганий прибуток, козаки возили черепашник до міста на возах (біндюгах), якими в старі часи возили гармати. Згодом, коли порт і місто розрослись, козацькі біндюжні громади працювали в порту, перевозячи вантажі.
На Сотниківському цвинтарі поховані, зокрема, власники великих мереж штолень, в яких добували камінь, козакинерубаї Шмигора, Гетьманенко та інші. Загалом на цвинтарі більше п’яти сотень поховань, майже дві сотні увінчані кам’яними чотири, шести та восьмиконечними хрестами.
У метричних книгах із 531 запису про поховання 347 мали суто українські прізвища. Р. Шувалов припускав, що це прізвища нащадків запорозьких полкових старшин, гетьманів, генеральних осавулів. Це підтверджується й тим, що виготовлення кам’яних надгробків тоді коштувало недешево – понад 25 карбованців, тому їх могли собі дозволити лише заможні верстви населення. Звичайним смертним на могилі встановлювали дерев’яний (у кращому разі – дубовий) хрест. Але якщо ти рубав черепашник, то й пам’ятник тобі зроблять із нього.
Для Одеси це кладовище має не лише історичне, а й культурне значення, оскільки хрести є зразком народного кам’янорізного мистецтва, що вимагає й відповідного ставлення до цього об’єкту.
Однак наразі жодна офіційна структура ним не опікувалась, і впорядковували його представники громадських організацій та активісти. Відтак нагальним завданням є визначення його майбутнього балансоутримувача.
Надання Міністерством цьому об’єкту статусу пам’ятки історії місцевого значення дасть можливість Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації більш предметно говорити з Одеською мерією щодо взяття його на баланс з подальшим укладанням охоронного договору зі “Спеціалізованим підприємством комунальнопобутового обслуговування”, що опікується міськими кладовищами.
Робота продовжується, але нині я щиро вітаю всіх, хто піднімав це питання та вболівав за долю пам’ятки.
