А. Верещагіна, Б. ВерещагІн,
заслужені діячі мистецтв України
Минуло понад 60 років відтоді, як композитор Платон Майборода і поет Андрій Малишко створили одну з найулюбленіших українцями пісень “Рідна мати моя”. Не одне покоління було залюблене у її високопоетичні рядки і зворушливу мелодію, що й донині чарують красою та глибиною образів.
Кожна пісня, як і людина, має власну біографію, неповторну історію… Є вона і в славетного “Рушничка”.
1958 рік. На Київській кіностудії імені О. Довженка знімався фільм “Літа молодії”, над музикою до якого натхненно працював Платон Іларіонович. Режисер стрічки О. Мишурін запропонував композиторові написати пісню для її головного героя – юнака, котрий тількино починає самостійно торувати свою стежину.
На думку кінематографіста, вона б допомогла більш яскраво та виразно змалювати на екрані його художній образ, зробивши внутрішній світ персонажа багатогранним і надзвичайно близьким для глядачів. П. Майборода зрадів такій пропозиції.
Прообразом Матері у пісні була Дарія Єлисеївна – матуся композитора. Саме її світлий образ, її “ласкава усмішка” надихнули композитора на створення пам’ятного музичного твору.
Так народилася ця справжня перлина, незабутня пісняспогад. У ній з неперевершеною теплотою та ніжністю оспівано незрадливу любов, з якою матері виряджали своїх синів у широкий світ, у далеку путь, встеляючи її неодмінним атрибутом народного побуту – вишиваним рушником. Важко назвати в українському декоративновжитковому мистецтві іншу річ, котра містила б таке різноманіття символів, супроводжувала людину протягом усього життя, – в радості і горі.
Родинні рушники споконвіку вважалися в Україні своєрідним оберегом і духовною спадщиною. Вони дарувались із побажаннями доброї долі, щасливої дороги, найшвидшого повернення додому. Звісно ж, усією душею, серцем цього бажала своїй дитині саме вона, рідна Мати. Згадаймо ці світлі Малишкові слова: “І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала”…
Певно, через таке сакральне значення вишитого рушника для українців вірші Малишка неможливо відповідним чином перекласти іншими мовами, оскільки втрачається глибинна сутність.
У нашому домі уславлена пісня прозвучала майже одразу. Був день народження нашої мами Варвари Павлівни. Вітаючи її, друзіавтори зворушливо заспівали свій новий твір. Що то був за дует! Коли злетіла мелодія, здалося, що у щиросердному співі злилися не лише їх голоси, а й переплелися їхні таланти, людські долі. А ще відчувалось, неначе лине у Всесвіт на крилах пісні така глибока й безмежна любов до найдорожчої в світі людини – Матері.
Усі присутні, мов заворожені, слухали цей величний й воднораз такий хвилюючий гімн духовній материзні, який легким смутком лягав на їхні душевні струни. Складалося враження, що вони давно не чули такого достоту високодуховного, сповненого чистоти й краси твору. Одні в тихій задумі мовчали, хтось аплодував, інші намагались підспівувати Платонові Іларіоновичу та Андрієві Самійловичу. Та тільки мати композитора мовчала, посміхалась, а в її лагідних очах бриніли сльози, – оживало “все знайоме до болю: і дитинство, й розлука, і вірна любов…”.
Щойно фільм вийшов на екрани, сливе найяскравішою його ознакою та окрасою стала cаме пісня “Рідна мати моя”, першим виконавцем якої був Олександр Таранець. Звідтоді вона одразу залунала чи не в кожному концерті. Пісня струменіла з відкритих вікон квартир, чутно її було на вулицях, у парках. Вона так стрімко увійшла в музичний побут і стала широковідомою, настільки припала багатьом до душі, що її почали вважати ледве не народною.
Як ділилися спогадами працівники Українського радіо, жодна з пісень того часу не могла порівнятись із нею за кількістю листівпрохань виконати її по радіо.
Пригадується такий випадок, котрий яскраво свідчить про популярність “Рушничка”. Якось зібралась наша родина до родичів на Різдво (багато хто відзначав його й тоді) в Макарів Київської області. Була з нами й Дарія Єлисеївна, яку вважали членом нашої родини. Їхали автобусом, бо було нас чимало. Погода виявилась жахливою, автобус ледве повз дорогою. Нестерпно довго тягнувся й час.
Раптом сталося те, чого ніхто не очікував: не вистачило пального. Усі здивовано поглядали один на одного, не розуміючи, як таке могло трапитись. Тоді водій мовчки дістав відро й вийшов з кабіни в пошуках зустрічного транспорту, щоби не наражатись на неприємності та врятуватися з прикрого становища.
На вулиці стемніло. На горизонті невиразно проглядалися лише чорні стовбури дерев і все довкілля враз здалося похмурим, неначе його поглинув суцільний тривожний морок.
В автобусі ставало дедалі холодніше, і люди почали хвилюватися, декотрі з них були надто роздратованими. І тут Дарія Єлисеївна доволі голосно, аби ми усі змогли її почути, говорить:
– І що воно за водій такий невдаха? Ми хоч однією машиною їдемо, хоч іншою, завжди є запасна каністра з бензином… (на той час її сини вже були відомими композиторами і обоє мали машини).
Після короткої паузи, якийсь чоловік, мабуть, гострий на язик, засміявся, а потім дотепно, на його погляд, запитав:
– А які ж це, бабусю, у вас машини? Часом, бува, не швейна вкупі з м’ясорубкою?
Усі зненацька пожвавішали, почалися жартівливі коментарі… Зараз же піднявся наш батько, промовисто обвів поглядом салон та вимовив з теплим почуттям:
– Шановні добродії, чи знає хтось із вас пісню “Рідна мати моя”?
– Авжеж, знаємо! – ствердно відповіли майже хором усі пасажири.
– Так оця бабуся і є та сама рідна Мати, якій її син, композитор Платон Майборода, і присвятив свій твір, – додав він.
Автобус неначе підмінили. Він помітно оживав, поволі наповнюючись м’якими музичними хвилями, що здіймались від звуків колективного співу однієї з найчарівніших українських ліричних мелодій. Було видно і чутно, як змінився його загальний настрій, бо присутні почали згадувати та дружно співати й інші твори митця.
Нарешті з’явився водій, і автобус рушив далі, несучи в далечінь золоті мелодії майбородівських пісень: “Ми підем, де трави похилі”, “Білі каштани”, “Київський вальс”, “Пісня про вчительку”…
Коли прибули на кінцеву зупинку, всі мимоволі, ніби за покликом серця, оточили Дарію Єлисеївну і почали дякувати їй, проводжаючи гучними оплесками, а вона, – низько вклонившись, ще довго отак стояла, розчулена, не маючи сил й зрушити з місця. І тоді, напевно, всі змогли розгледіти її добрі виразні материнські очі…
Ми і наші попутники були втішені таким неочікувано теплим закінченням цієї подорожі.
Тетяна Василівна, дружина Платона Іларіоновича, розповідала, з яким піднесенням зустрічали “Рушничок” і за межами України, зокрема в Канаді. Тоді всіх вразила популярність пісні поміж українців, де чималий гурт, зібравшись одного разу після концерту під вікнами готелю, з непідробною щирістю заспівав щемнопроникливу мелодію, що звільна линула в нічне небо Торонто.
Почувши такий окрилений спів, який десятки небайдужих мешканців міста дарували на знак найвищої вдячності композиторові й виконавцеві за неповторну пісню, Платон Майборода з дружиною та Дмитро Гнатюк вибігли на вулицю. І тоді вже заразом, неначе на біс, всі знову натхненно підхопили її незабутні рядки: “Рідна мати моя, ти ночей недоспала і водила мене у поля край села…”.
Коли ж раптом залунали вигуки “Браво!” та гарячі аплодисменти, всі нарешті звернули увагу на людей, котрі в сутінках стояли на балконах, виглядали з вікон, емоційно вітаючи учасників цього імпровізованого концерту, який тривав ще досить довго.
Пролетіли роки, сплили десятиліття, а пам’ять і сімейний альбом дотепер зберегли минулі події, образи дорогих людей, які давно відійшли в далекі світи. Тож згадати є що…
Протягом тих довгих десятиліть наша сім’я була в дружніх, майже родинних стосунках із Майбородами. Досить сказати, що Георгій Іларіонович назвав свого сина Романа на честь нашого батька Романа Івановича, а наш рідний брат Ярослав став похресником Платона Іларіоновича.
Ця дружба зародилась ще в студентські роки, під час навчання в Київській консерваторії та спільного проживання в гуртожитку. Батько звірювався, що коли Дарія Єлисеївна навідувалась до своїх синів, то це ставало справжнім святом. Вона привозила їм різні сільські гостинці, приязно частувала всіх, хто заходив до кімнати. Як рідній матері радів Дарії Єлисеївні і Роман Іванович, оскільки своїх батьків у нього вже не було.
Розпочалась війна, всі троє пішли на фронт. Воєнна віхола віщувала кожному свою нелегку солдатську долю. Не раз дивились вони смерті в очі. Проте вони вистояли і після перемоги повернулися до Києва. Друзі були глибоко засмучені тим, що улюблене місто їхньої юності перетворилось на суцільні руїни. Та головним вбачалось те, що воно потроху відроджувалось. Білосніжними свічками “знову цвіли каштани”, а молодь, як і колись, збиралась в алеях ошатних парків, на схилах прадавнього Славутича, милувалась мирним голубим небом й неосяжними далями, слухаючи, як “хвиля дніпровська б’є”. І це повертало опалені війною серця вчорашніх воїнів до музики, до творчості…
Наповнювався життям й будинок № 48 по вулиці Володимирській, що нагадував казкову рукавичку, адже до нього почали з’їжджатися композитори, музикознавці, виконавці. Там же розташувалась і Спілка композиторів України.
Достатньо пригадати, що тільки в одній із комунальних квартир, у якій ми мешкали, проживало вісім родин. Поміж них – брати Майбороди, Г. Жуковський, А. Філіпенко, М. Полонський… А наша кімната межувала з житлом Майбород, до яких переїхала їхня мати. Окрім своєї сім’ї, вона почала опікуватися й нашою, де зростало троє дітей: найстарша, вже школярка, Алла, Борис (автори цих рядків) і Ярослав. Батьки називали Дарію Єлисеївну мамою, а для нас вона стала доброю, лагідною, улюбленою бабусею.
Затаївши подих, дітлахи заворожено слухали піснізабавлянки, колисанки, казки, легенди та страшні оповідки, яких бабуня знала безліч. До того ж, вона завжди пригощала нас всілякими ласощами. Здавалось, не було нічого смачнішого на світі, ніж оті весняні жайворонки – з оченятамиродзинками, що бабуся випікала та радо пригощала нас на свято Сорока Святих. Залишається тільки дивуватись, як це їй вдавалось у голодні повоєнні роки.
До всіх дітей ставилася вона надзвичайно уважно, вміючи для кожного знайти добре лагідне слово. Ми й сьогодні пам’ятаємо ту теплу усмішку, яка завжди прикрашала її обличчя.
Любили ми разом із бабусею і мамою ходити на гостини до дружини композитора В. Косенка, у якого навчались брати Майбороди і наш батько. Віктора Степановича тоді вже, на жаль, не було, тож Ангеліна Володимирівна жила самотньо в квартирі будинку № 9 по вулиці М. Коцюбинського.
Своїх дітей Косенки не мали, тому господиня оселі завжди була привітною до нас і радісно зустрічала, наче рідних. Вона охоче пригощала духмяним варенням, смачною випічкою, словом, влаштовувала свято.
А дорослі, тим часом, стиха про щось розмовляли. Говорили про своє нехитре життя, згадуючи якісь події, розмірковували про прийдешнє…
Та повернімося до Дарії Єлисеївни. Всі, хто добре знав та мав можливість спілкуватись з нею, відзначали її лагідну вдачу, щирість, порядність і доброту. А її теплі материнські очі, ясне чоло, благородна срібна сивина і натруджені руки доповнювали образ цієї мудрої та працьовитої жінки.
Та як складалося життя нашої бабусі, чи завжди була прихильною до неї доля? Тоді, малими дітьми, ми багато чого ще не знали, не розуміли та зрештою й не могли знати, яким непростим воно виявилось…
А вона замолоду поневірялась у наймах, працювала кухаркою у петербурзької знаті. Згадуючи минуле, Дарія Єлисеївна не раз жартувала:
– Бути кухаркою мені на роду написано! Інакше й бути не могло, я ж бо в дівоцтві Кухаренко!
Повернувшись в Україну, до рідного села Пелехівщина, що на Полтавщині, пов’язала свою долю з красенем Іларіоном Івановичем Майбородою. Родина була дружною, працьовитою. Односельці шанували її. До всього ж, Іларіон Іванович ще й добре співав, грав на простих народних інструментах, а Дарія Єлисеївна знала безліч народних пісень, розумілася на нотах (можливо, вивчила ще в Петербурзі) та співала у церковному хорі. Отак і виник своєрідний сімейний ансамбль. Тож сусіди не оминали жодної нагоди, аби завітати до родини на чергову зустріч з музикою. Ще з тих часів, мабуть, залишилась у бабусі улюбленою пісня “Ой вирву я вирву зелений листочок”, яку вона принагідно співала вже й у поважному віці.
Платон Іларіонович, розмірковуючи про музичні витоки родини, раз по раз наголошував, що йдуть вони від їхнього діда Федора. Був він чумаком, знав силусиленну старовинних народних пісень, котрі передавав від батька до сина, тим самим заохочуючи всю родину до музикування, яка й успадкувала любов до музики, талант. А ще вважався вправним сільським музикою, з прекрасним голосом.
Здавалось би, все складалось добре. Господь послав молодим п’ятеро діточок… Та несподівано прийшло горе, що звалилося на подружжя. Один за одним від скарлатини пішли з життя старші сини Іван і Григорій. Невдовзі покинула цей світ й донечка Марійка. Залишилось двійко – Георгій і найменший улюбленець Платон.
Пройшли роки. Георгій закінчив Кременчуцький технікум і поїхав у Запоріжжя, де на будівництві Дніпрогесу працював його дядько Василь.
Добігав кінця 1932 рік. У селі створили перший колгосп, до якого Майбороди не мали наміру вступати. До того ж, насувався страшний голод. І треба було якось жити, виховувати найменшого сина, думати про його освіту. Платон вже тоді марив музикою. Отож Майбороди покинули рідне село й поїхали у Запоріжжя, ближче до рідні. Іларіон Іванович також почав трудитися на будівництві, а мати стала піклуватися родиною.
Георгій, який мав неабиякий хист до музики, у 1936 році вступив до Київської консерваторії. За ним поїхав і Платон. Та знову сталося непоправне. Батька родини було репресовано та розстріляно (реабілітують його вже значно пізніше, за клопотанням синів). І ось тоді, уже самотньою, бабуся знов повернулась у рідне село. Тут вона пережила війну і переїхала в Київ до синів лише тоді, коли в родині Георгія вже підростав син Роман.
Та життя склалося так, що в новій сім’ї батька для нього не знайшлося місця. Відтак він зростав і виховувався у бабусі та рідного дядька.
З 1950 року наші родини вже не жили в одній квартирі. Платон Іларіонович, бабуся і Роман переїхали в Пасаж, де отримали нове житло, а ми на Лютеранську (тоді Енгельса). Та ми залишалися майже єдиною родиною. Бабуся приходила щоденно, допомагала мамі в домашніх стравах. А Роман доволі часто тижнями лишався у нас, – звик, що ми завжди були разом.
Дарія Єлисеївна дуже хотіла, аби ми – наступне покоління обох родин – стали музикантами. Вона ревно стежила за нашими першими кроками у світ музики. Мрії ці здійснилися. Ми підростали і свого життя без музики уже не уявляли. І її Ромчик, і всі троє дітей нашою сім’ї, закінчивши консерваторію, стали музикантами різного фаху.
На долю бабусі випало ще одне випробування – не стало нашої мами, і вона, як і ми, дуже болісно сприйняла цю втрату. Та, незважаючи на свій вельми похилий вік, вона ще більше уваги стала приділяти нашій родині, дбаючи уже й про наших дітей.
Сама ж Дарія Єлисеївна прожила довге життя. Добре, терпляче й любляче серце бабусі перестало битись, коли їй виповнилося 94 роки. Як вона заповідала, місцем її вічного спочинку стала рідна Пелехівщина, куди повернулась уже назавжди. Повернулась туди, – де так довго берегла місце біля старших дітей.
Виконавши останню її волю, Платон Іларіонович тривалий час виношував у душі пісню, що мала б стати справжнім реквіємом для його найдорожчої людини. Довго й ретельно шукав він також і гідний текст.
І ось, як він тоді розповідав, одного разу сталось диво. На вулиці до нього підійшла незнайома жінка. Привітавшись, сказала, що є палкою прихильницею творчості композитора і була б вдячна, якби він зміг скористатись її поезією, та простягнула рукопис. Це була Т. Мезенцева. Поетичні рядки вразили композитора непідробною щирістю, глибиною синівських почуттів, ніжністю. Тож вони й стали піснею – нетлінним духовним пам’ятником Матері.
Вклонімось і ми її світлій пам’яті та пригадаймо ті зворушливі слова:
Я до тебе, матусю, у пісні іду,
Бачу в ній я тебе ще таку молоду.
Час летить і летить, забирає літа,
Ти у пісні моїй, мов зоря золота…
