Святославу Праску – 80 років
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
академік НАН України
“Наверни нас до Тебе Господи,
і ми навернемося;
онови дні наші, як у давнину”.
Плач Єремії, 5:21
Думаю про Святослава Праска, про його повісті й романи, які я з нагоди 80-річчя перечитував-переглядав, а тепер під впливом подарованої ним духовної науково-популярної книги “Господньої молитви таїна” звернувся до плачу пророка Єремії.
Гірко опечалений народною наругою над грішним Єрусалимом і його народом, оганьбленим агресивним приниженням і знущанням, пророк Єремія молить Господа змилуватися і милосердним оком поглянути на їхню наругу: “Спадщина наша перейшла до чужих, доми наші – до іноплемінників; ми зробилися сиротами, без батька; матері наші, як удови” (5:2–3).
Гадаю, ці молитви та звернення до Бога біблійного пророка обдумувалися в родині майбутнього християнського письменника – так себе іменує наш ювіляр, бо ж його “рід по батьківській лінії був священицьким і учительським у багатьох поколіннях”, і, читаючи Біблію, думки рідних наверталися до драматичного становища рідного краю, важкої долі свого народу, пригніченого і приниженого чужинцями.
Директора Курганівської початкової школи Березнівського району Рівненської області Богдана Йосиповича Праска – члена ОУН, керівника районного оунівського підпілля – 17 березня 1946 р. було заарештовано емгебістами, і п’ятирічний Святослав, якого ще встиг навчити писати батько, зробився сиротою, а мати – “як удова”.
Разом із вірою в Бога, яку плекала в малому Святославові глибоко віруюча мати, прийшло від батька – активного організатора націоналістичного підпілля ще на Холмщині, а згодом і в Галичині та від батькових сестер-вчительок – тітки Любомири і тітки Віри розуміння причин принизливого становища українців під польським владарюванням і московською окупацією. Там і відповідна лектура, а саме книжки, які лишилися на горищі дідової хати, значно посприяли національному самоусвідомленню сина репресованого оунівця.
Пізнання істинної історії України завдяки працям Михайла Грушевського, Миколи Аркаса, Дмитра Дорошенка, Івана Франка розширило його світоглядні горизонти, а художні твори Уласа Самчука, особливо роман “Волинь”, Андрія Чайківського, Андріана Кащенка, Богдана Лепкого, Юліана Опільського навертали до несмілих намірів пережити таємничі поетичні озоріння. Та, мабуть, цей дар образного мислення пробудився в Святославові Праску ще раніше, бо в романі-трилогії “Столочене жито”, багато в чому автобіографічному, в художньому життєписі головного героя Мирослава Скали зримо проглядається доля автора. Як і його родини – батька Богдана, іменованого в романі Зіновієм Скалою, матері Надії, старшої сестри Марусі, яка майже сімнадцять років поневірялась на Колимі, сестер Любомири та Віри, дідів Василя і Йосипа… Усі герої роману-трилогії мають реальних прототипів, виступають переважно під власними іменами, чи не кожен із них потаврований катаклізмами самовипробувань, насланих на них комуністичним режимом.
Це ж про себе розповідає автор роману “Столочене жито”, коли пише: “Мирослав ще від 6 класу таємно пописує вірші”, це ж свою першу травму переживає він, коли за саркастично віршовану пародію на ненависного інтернатівського вихователя його ледве не виключили зі школи як підступного “ворога народу”.
Це ж свої переконання, свою позицію висловлює автор духовних розмислів “Господньої молитви таїна”, коли в “Столоченому житі” описує дискусію першокурсників географічного факультету Львівського університету про духовну місію Слова, яке повинно заронити в душі українців зерна свободолюбства.
У цій дискусії студент-географ Мирослав обстоює думку про те, що “всі біди починаються саме з духовного занепаду”, що “державу насамперед слід будувати в душі, цебто в людській свідомості”.
Мирослав викладає свою версію визначення Душі, яка базується на осмисленні ним біблійних істин та новочасних наукових відкриттів: “Душа – це універсальна високоорганізована біокосмічна енергія Всесвіту з єдиним кодом життєвих, інтелектуальних і духовних цінностей, що закладена і функціонує на генному рівні нашої підсвідомості”.
Над питаннями віри, душі, духовності, як і над гострими національними проблемами особливо прицільно замислювався студент Львівського університету Святослав Праск, а отже, і головний герой роману “Столочене жито” Мирослав Скала, якому романіст “довіряє” висловлювати думки автора, здійснювати ті вчинки, які судилося робити романісту, проходити ті самі випробування і зазнавати тих переслідувань, які випали на долю самого письменника. Так, Святослава Праска, тоді студента Львівського університету, ініціатора створення першого таємного політичного гуртка “Визволення”, активного учасника Клубу творчої молоді шістдесятників “Пролісок”, буквально за горло вхопило львівське КДБ і роками все тісніше й тісніше затягувало зашморг у вигляді викликів на так звані бесіди – допити, звільнень із роботи, настирних схилянь до співпраці з органами…
Морально-психологічне напруження і повсякчасні стресові ситуації, які створювали і провокували кадебісти, призвели до серйозних ускладнень із здоров’ям. Тридцятишестилітній письменник майже три роки балансував між життям та смертю і лише завдяки вірі в Бога і Господній Молитві зміг здолати цю загадкову хворобу.
У книзі “Господньої молитви таїна” Святослав Праск зізнається, що ось уже тридцять років вивчає і осмислює Біблію і щоразу робить у ній відкриття. Це його настільна книга і основне джерело духовного наповнення своєї Віри. Віри в Бога і віри в щасливу долю України, за свободу і незалежність якої боровся його батько Богдан-“Підкова” і тисячі-тисячі героїв УПА.
Духовно досконалою особистістю не може стати людина, якщо вона не наповнить свою душу вірою в Бога, бо “лише віра в Бога по-справжньому очищає душу, тільки вона облагороджує нас”, переконаний Святослав Праск. Він усе своє свідоме життя “неспішно й поступово долав стрімкі духовні східці світопізнання, а відтак і нашої Віри в Небесного Творця”, намагаючись пізнати найскладніші склепіння нашої фізичної і духовної світобудови, хоча й усвідомлював, що повністю збагнути абсолют істини людині, мабуть, не дано, бо Вселенська Божа таїна захована від людського пізнання за сімома замками.
Замислюється письменник у своїх романах і над проблемою пробудження рідного народу, зокрема над тим, чому злочинні дії більшовицького режиму такі, як голодомори, сталінські репресії, насильницькі виселення селянства, не викликали масових збройних спротивів, одностайного всенародного спалаху гніву і помсти – “чомусь не спричинили всеохоплюючої ланцюгової реакції всенародного пробудження”.
Дивувався романіст із величезної маси народного терпіння і захоплювався героїзмом та жертовністю українських повстанців, які були фанатично віддані ідеї визволення України від окупантів, без вагань ішли за неї на смерть, на каторгу. Як глибоко віруючий християнин, автор історичних романів “Горинь”, “Здобути або не бути”, “Столочене жито” роздумує над тим, чому не братня щира любов до ближнього, а груба, часом брутальна сила, яка не зближує, а найчастіше внутрішньо відштовхує, нерідко переважала в ці критичні для України катаклізми.
Драматична доля героя роману “Горинь” Петра Вернидуба нагадує морально-психологічні потрясіння самого письменника, пережиті в дитячі роки, коли після ув’язнення батька він із матір’ю змушений був ночувати в болотах, уникаючи виселення як члени родини “українського буржуазного націоналіста”, “ворога народу”. А хіба детально виписане в трилогії “Столочене жито” вимушене проживання родини Прасків-Скалів на Донбасі, куди за наказом місцевого відділення КДБ спровадили вчорашнього вояка УПА, гулагівця і виселенця, не травмувало школяра, який не міг не замислитися над тим, чому “в його школі із 36 учнів – 28 за національністю українці, а навчання проводиться московською мовою”? Чому сюди, в Донбас, в Україну, завезли, заслали, завербували тисячі суспільних покидьків з усього Союзу, передусім із Росії, і витворили російськомовне, з кримінальним осердям, антиукраїнське середовище, в якому голодранська кацапня, різні “зеки” й “чурки” зневажливо обзивають українців “хахлами” та “бандерами”? Чому на географічному факультеті, на його Святослава-Мирослава курсі зібрався лише невеликий гурт патріотичних однодумців, решта ж спілкується переважно російською мовою, а своє хворобливе відчуття меншовартості намагається приховати нарочитою демонстрацією незалежності в поведінці та спілкуванні?
Святослава-Мирослава глибоко ранить оте системне перетворення українців, української нації в безвольні гвинтики, чому значна частина молоді, його покоління змиряється з послідовно нав’язуваним “опікунством” з боку “старшого брата”. Його особливо непокоїть “отой антинаціональний морально-духовний зашморг, закинутий більшовиками на послушну шию українця”, що неминуче призведе до втрати здатності боротися за свою незалежність. На жаль, затягувати цей імперсько-шовіністичний зашморг, генеалогія якого сягає періоду з’яви ідеологеми “Третій Рим” і трансформованої в політичну доктрину “русский мир”, ревно допомагають новочасні яничари, які українською мовою обпльовують гадючою їддю українських патріотів, національно-визвольні змагання, Українську греко-католицьку церкву. Вони вивергали злостиво, із зневагою і люттю та ще й українською мовою хитру і підступну україновбивчу ідеологічну іржу, яка роз’їдала незрілі українські душі, притлумлювала відчуття національної гідності, деформувала історичну пам’ять і поривання до національної єдності та солідарності.
Святослав Праск згадує в романі “Столочене жито” зрадливу письменницьку службу режимові Ярослава Галана, Юрія Мельничука, осмислює наслідки домінування в університетському освітньому процесі не фахових дисциплін, а історії КПРС та політекономії, згасання, вивітрювання з університету національного духу і замислюється над актуальною і тоді, в 60-70 рр. минулого століття, і в наші дні проблемою: “Чи є в нас нині в Україні ота істинно українська (хоча б наукова, якщо не політична) еліта нації?”
Бо тоді, в часи навчання майбутнього письменника в Львівському університеті, йому не випало зустріти хоча б одного університетського викладача, який би відповідав критеріям української національної еліти. Автор трилогії подає своє визначення національної еліти: “Адже українськими елітарними ученими можна іменувати оті інтелектуальні вершки суспільства, які у свою пошуково-творчу основу беруть українську національну ідею, сформовану на найвищих зразках національної ментальності, що випродукувана на рідній культурі, духовності та моралі”.
Справді, після закінчення Другої світової, після вимушеного, внаслідок тривалої війни сталінського режиму та жорстоких репресій, згортання національно-визвольних змагань ОУН-УПА Україна не дорахувалася сотні й сотні тисяч української еліти. Скільки їх, молодих, освічених, національно свідомих юнаків і дівчат, пролилося, за сповідальним поетичним визнанням Василя Симоненка, “крапелькою крові” на священне знамено України! На жаль, і досі значна частина нашого народу не пізнала і не усвідомила вражаючої самопожертви героїчної української молоді, яка часто до передостаннього патрона (останній залишала для себе) боронилася від лютого в своїй ненависті енкаведистського окупанта, підривала в бункерах себе гранатами, а то пострілами в скроню завершувала своє юне життя.
…Лише недавно я дізнався про те, як неподалік від мого рідного села Новосілки у Хрінницькому лісі радянські партизани-ковпаківці разом із загоном енкаведистів рано-вранці 10 жовтня 1944 року оточили криївку, в якій були юні повстанки – членкині формувань ОУН-УПА Сич Марія, 23 роки, Сич Надія, 18 років, і наймолодша, 17 років, Галина Тарасюк – станична сусіднього села Хрінники. Три години дівчата відбивалися від ворогів. І коли закінчилися патрони, дівчата заспівали “Ще не вмерла України” і підірвали себе гранатою. Вже підвечір повстанці чи то зі сотні “Щупака”, чи зі сотні “Босоти” повитягали з-під вивернутих вибухом гранати соснових колод тіла Марійки та Надьки, а Галя лежала біля криївки з відірваною рукою і вибитими осколками очима, поскладали їхні тіла рядочком під сосною, викопали швиденько могилу… Хтось порадив написати записку і покласти в могилу.
Перезахоронення тіл молодих повстанок на кладовищі села Хрінники відбулося 19 липня 1992 року. Тоді знайшли й записку, закупорену в пляшечці, яку повстанці тоді склали і яка нині зберігається у Млинівському районному краєзнавчому музеї на Рівненщині.
“Тут спочиває три лицарки, котрі згинули через московських катів, зробивши самі собі гранатою смерть. Краще згинути, ніж здатись катам на муки. Згинули під час облави дня з понеділка на вівторок. Була приготовлена облава.
Згинули у вівторок числа 10.Х.1944 р.:
Тарасюк Галина літ 18-ти
Маруська Сич 24-й рік
Надія Сич 18-ти
Слава лицаркам, впавшим в боротьбі за неньку Україну. Повстанці це робили.
Не зна… (далі нерозбірливо – М. Ж.) 10.Х.1944 р.”
Як тут не згадати відтворений майстерно в романі “Сотенний Лис” образ реального повстанця Георгія Юрченка – командира Сотні особливого призначення Української Повстанської Армії. Із особливим емоційним переживанням Святослав Праск творив героїко-романтичну сагу про цього національного героя, який так натхненно, з якоюсь грайливою бравадою, балансуючи на смертельній межі авантюрного ризику, вів свою звитяжну і жертовну стезю в безсмертя.
У жорстокому протистоянні з ворогом сотенний Лис демонструє дивовижно несподівані, майстерно зреалізовані прийоми боротьби; повсякчасно перебуває в пристрасному жаданні поринути у вир бою і з пекельною одержимістю карати, помщатися за всі біди і трагедії, що їх приніс на українську землю московський режим. Письменникові вдалося “визволити” талановитого повстанського командира – сотенного Лиса (Георгія Юрченка) із забуття, підняти його образ на рівень символічного узагальнення. Скільки таких лицарів і лицарок боролися в УПА за волю і незалежність України!
Треба володіти особливим даром епічного розгортання історичного часу, щоб завдяки художньому “врощенню” у його нестримний плин реальних подій та історичних осіб відкрити перед читачем таку простору, наповнену багатьма подіями, фактами, дійовими особами героїчну і драматичну історію нескореного народу в ХХ столітті. Як правило, письменник обирає для ідейно-естетичної акцентації на визначальній проблемі художнього осмислення образ ідеального, як на його розуміння, українця – борця за волю України, захисника Вітчизни. Таким героєм, державним мужем-воїном постає в трилогії “Здобути або не бути” організатор і перший командувач Української Повстанської Армії Роман Шухевич. Письменник здійснив величезну науково-дослідницьку роботу задля того, щоб через образ видатного організатора і очільника національно-визвольної війни в Україні Романа Шухевича – “Тараса Чупринки” та інших видатних борців за волю України – Євгена Коновальця, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Андрія Мельника, Дмитра Лячківського, Василя Галаса, Тараса Боровця-“Бульби”, Василя Кука, Олекси Гасина, Олега Кандиби-“Ольжича”, Миколи Лебедя, Леоніда Ступницького, Дарії Гусяк, Івана Клиніва-“Легенди” (ці та інші історичні особи художньо виразно й об’єктивно відтворені у трилогії) – розгорнути панораму революційної боротьби українського народу завдяки військовій потузі УПА під проводом ОУН за незалежну Українську Державу.
Більшість цих українських героїв, національних провідників загинули в боротьбі з підступним ворогом, але ні московському імперіалізму, ні гітлерівському нацизму, ні польському пацифікаційному “зазіханню” на українські землі й душі не судилося впокорити національний дух. Святослав Праск оприявлює одне з головних завдань, яке ставить перед собою, перед українськими Збройними силами головний командир УПА Роман Шухевич. Крім безпосередньої збройної боротьби з окупантами необхідно, вважав він, “розбуджувати” приспаний віками український національний дух непокори в охололих душах хохла й малороса. Адже будь-які імперії приходять і гинуть, а істинний національний дух, коли він є, залишається навіки в крові нащадків.
Дух і Віра – ці дві взаємопов’язані, взаємозумовлені константи і визначають ідейне спрямування усієї творчості Святослава Праска.
Письменник повсякчас наголошує на ролі та значенні Молитви й Віри як духовному способові оздоровлення людини і нації, як запоруці творення національно свідомої, духовно зрілої Особистості. Святослав Праск у своїх книгах “Горинь”, “Здобути або не бути”, “Столочене жито”, “Коріння і пагіння” відтворює складний процес формування такої особистості завдяки цілеспрямованій роботі його героїв над національним самоусвідомленням, осмисленням своїх коренів, національної історії, культури, традицій народного саморозуміння та досвіду.
Людина невіруюча, бездуховна легко розчиняється в антилюдяній, атеїстичній системі, її людське “я” морально деформується, оскільки система позбавляє людину передусім свободи духу і моральної відповідальності за свої вчинки, дії. Для письменника, який вклав так багато власного, індивідуального, пережитого і переосмисленого в художні долі своїх героїв (Петра Вернидуба і Мирослава Скали), дуже важило те, щоб викликати читача на діалогічне сприйняття його творів. До речі, роман “Горинь”, наповнений великим потенціалом історичної інформації, продукує величезний масив знань і є, по суті, романом-диспутом. Цей твір спрямований на формування світоглядних орієнтирів молодого українця шляхом аргументованого розвінчання нав’язуваних передусім російсько-імперською пропагандою псевдоісторичних концепцій, ідеологічних установок і стереотипів мислення.
Дослідник життя і творчості Святослава Праска Левко Воловик справедливо наголошує на домінантній рисі головних героїв його творів: усвідомлення свого родоводу, родоводу свого народу і держави, свого покликання і обов’язку власного життя, самого смислу існування. По суті, книга “Коріння і пагіння” витворювалася Святославом Праском не лише заради дослідження свого родоводу, родової пам’яті, а й з метою спонукати читача до вияснення глибин власної родової і національної історичної пам’яті. Та головним, стверджує письменник, було для нього і для його героїв досягнення свободи і державності, а ця “висока мета вимагає високих помислів душі, гарячого серця й холодного розуму та постійного перебування на межі поміж життям і смертю”.
Ідеалом Святослава Праска – талановитого письменника, подвижника на ниві просвітянської діяльності – завжди були духовно суверенна особистість, душа якої наповнена Вірою, згуртована українська нація із сильним національним характером та потужною волею до державного самоздійснення. Досягненню такого ідеалу і присвятив своє життя і творчість цей християнський письменник.
