Всесвітньому дню вишиванки – 15 років

Від студентської акції до ста країн

Анастасія ФЕДЧЕНКО
Щороку третього четверга травня відзначають Всесвітній день вишиванки. Але так було не завжди. Народилося свято в стінах Чернівецького університету імені Юрія Федьковича 15 років тому зі студентського флешмобу – група друзів вирішила прийти на заняття у вишитих сорочках. І якщо тоді на них дивилися, мов на білих ворон, то вже за рік підключилися інші виші, міста, а нині вишиванки цього дня вдягають у понад сотні країн світу. Саме ж свято складається із сотень акцій та проєктів.

Історія меншості світового масштабу
15 років тому студентка істфаку Чернівецького національного університету Леся Воронюк побачила на перерві друга Ігоря Житарюка у вишиванці. Іноді вона також одягала на пари вишиту сорочку.
“Треба розуміти, що тоді вишиті сорочки носила молодь проукраїнська, інтелігентна, прогресивна, але водночас прогресивні молоді люди – в меншості, а тому мають триматися разом. Це історія про якихось білих ворон”, – згадує засновниця свята.
Історія “білих ворон” у вишиванках набула світового поширення не одразу. Спершу це була група студентів і кілька викладачів. Відтак до свята приєднувалися інші виші, міста, потім – країни. Через українську діаспору свято почало розростатися спершу на Італію, Францію, Німеччину, Канаду. Тепер День вишиванки відзначають на всіх континентах, у понад ста країнах.
“Мені складно сказати, де нині не святкують День вишиванки. Його відзначають навіть в Антарктиді, на нашій дослідницькій станції “Академік Вернадський”. Навіть є миле відео: науковець у вишиванці записує привітання, повз нього проходить пінгвін, поки без вишиванки, – усміхається Леся. – Ми іноді жартуємо, що нам потрібно ще вишиванку передати в космос через Ілона Маска. Але все, про що ми жартували, за кілька років здійснювалось”.
У 2011 році – на шостий рік свята – у вишиванку “вбрали” Чернівецький університет, а в самому місті встановили ­рекорд України, зібравши 4189 осіб у вишиванках в одному місці.
У 2015-му започаткували акцію “Подаруй вишиванку захиснику” – українським воїнам передали пів тисячі вишитих сорочок.
“Бувало, на початку 2000-х люди, побачивши мене у вишиванці в транспорті, запитували: “О, а ви виступати їдете? У вас концерт?” Тобто одягати вишиту сорочку в будень чи без особливої причини було незвично. Але нам вдалося відновити в українців звичку одягати вишиванки. І зараз дивно побачити у День вишиванки людину не в сорочці. Пам’ятаю, як їду в метро і роздивляюся сорочки людей. І вони на мою дивляться. Ви зустрічаєтеся поглядами і всміхаєтеся. Ці усмішки, компліменти, це відчуття близькості по духу надихає”, – розповідає співзасновник свята Олександр Ткачук.
У 2016 році у вишиванку одягнули і Либідь, яка разом із братами стоїть на Майдані Незалежності. А ще протягом двох років у столичній підземці та на вулицях українських міст проводили публічні лекторії про історію українського строю.
Коли свято стало масовим, певне коло етнографів та музейників звинуватило організаторів Дня вишиванки в тому, що… зробили вишиті сорочки занадто популярними.
“На їхню думку, вишиті сорочки мають бути в музеях, у скринях. Але дуже важливо виховувати суспільство загалом. Ми не робимо заходи “свої для своїх”, а ­намагаємося працювати з широкою аудиторією. Розповідаємо про українську культурну спадщину цікаво й натхненно. Ми працюємо з етнографами, дослідниками, колекціонерами – розповідає Воронюк. – Маємо шалений запит із закордону. Звертаються, скажімо, з української недільної школи в Португалії чи Організації українців ОАЕ, намагаються зорганізувати якісний культурний захід про Україну. Ми допомагаємо. Важливо, щоб іноземці чули нашу версії нашої історії, а не нав’язану російською гібридною війною”.

Вишиванка як скарб і частина світової культури
“Народжені у вишиванках” – одна з перших акцій у рамках Дня ­вишиванки. Немовлятам, які народжуються третього четверга травня, дарують вишиті льолі не лише в Україні, а й ще в 21 країні світу. Цьогоріч долучились Індія та ОАЕ.
“Народжені у вишиванках” – це акція, яка будує українське майбутнє, – пояснює Ткачук. – Дитину ж сфотографують у цій сорочці, швидше за все, і вона, коли виросте, дізнається, хто вона, які були цінності в її родині, які цінності потрібно передавати далі. Маленькі українці народжуються не лише в Україні. Через наші посольства передаємо вишиванки українським малятам за кордоном. Можливо, така сорочечка стане для них покликом крові повернутися на рідну землю. Але якщо вони залишаться за кордоном, це будуть ті, хто підтримуватиме і просуватиме український інтерес”.
Для того, аби вдягти в сорочечки новонароджених українців, по всій країні об’єднуються майстрині. Так, у Краматорську спілку організувала вимушена переселенка з Ясинуватої Оксана Муравльова. Завдяки їй вишиті льолі дарують у пологових будинках усієї Донеччини, а одну навіть передавали з ризиком для життя в тимчасово окуповану Ясинувату.
Крім того, організатори Всесвітнього дня вишиванки створили кіностудію “Диво”, що займається виробництвом документальних фільмів. У 2016 році презентували стрічку “Спадок нації”. Під час зйомок зробили приголомшливе відкриття.
“Знайшли у Сокалі закопані вишиті сорочки. Так їх намагались врятувати українці під час переселення в ході операції “Віс­ла”. Чимало сорочок зотліло, але багато і вціліли. Ми потім ці сорочки демонстрували у Верховній Раді, – розповідає Леся. – І це було настільки несподівано, що стало справжнім шоком для київських етнографів, вони навіть закидали нам, що ми це вигадали як художній прийом для фільму, бо полотно не могло стільки пролежати під землею і вціліти. А воно змогло!”
Ця історія вразила й Олександра Ткачука. “Українці будь-якою ціною намагались вберегти вишиті сорочки. До сорочок ставились як до скарбу. І ось тепер, якщо ворог наступатиме, чи зберігатиму я вишиванку, чи думатиму про своє життя? Пріоритети у цій парадигмі – базові цінності. Але я одразу знаходжу відповідь уже в другій історії. Коли Путін почав війну на сході України, українці, які вимушено виїжджали з окупованих території, теж із собою брали вишиванки як символ ідентифікації, усвідомлюючи, що можуть бути арештованими чи вбитими через це, і все одно ризикували, аби вивезти свої сорочки. Вони могли б не брати вишиванки, переїхати і купити їх на безпечній території. Але для них важлива ця спадковість, бо ці речі цінні через родинні зв’язки, – ділиться Олександр. – Вишиванка – це більше, ніж просто річ, це елемент національної пам’яті на рівні з мовою. Із часом люди переходять на українську. І так само з часом переосмислюють вишиту сорочку не просто як річ гардеробу”.
Після “Спадку нації” світ побачили ще два фільми виробництва кіностудії “Диво”: “Соловей співає” (2019) і “Ткацький шлях” (2020).
У 2018 році разом із Міністерством інформаційної політики та Міністерством закордонних справ було організоване дипломатичне прийняття. “Українські Амазонки” – проєкт, під час якого старовинні українські строї та вишитий одяг сучасних дизайнерів показували учасниці бойових дій, волонтерки, воєнні кореспондентки.
“Ми намагалися ще й показати роль жінки у сучасному суспільстві, роль жінки у війні і те, що війна на Сході не завершена. Це був захід на понад тисячу осіб, який відвідали дипломати, представники ­ОБСЄ, НАТО. Прийняття мало широкий резонанс в Україні та закордоном”, – розповідає засновниця свята.
Того ж року в Чернівцях з’явився 20-метровий стінопис “Заставнівська красуня”. День вишиванки провели в Міжнародному аеропорту “Бориспіль” та всіх українських аеропортах. Разом із прикордонниками для іноземців, які прилітали та відлітали з України, провели інформаційну кампанію про вишиті сорочки та культурну спадщину.
“Вишиті сорочки – це ще й про культурну дипломатію. І наша діаспора долучає іноземців до української культури. Ми знаємо грузинську кухню, японське аніме. Кожна сильна країна залишила слід у світовій культурі. І мені хотілось би, щоб і ми залишили цей слід. І нам вдається. Наприклад, українські вишиванки вже одягає прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо, королева Нідерландів Максима, світові знаменитості: Адель, Лана дель Рей, Річард Бренсон, Джекі Чан та інші. Впродовж останніх років до святкування Все­світнього дня вишиванки долучаються головні офіси Facebook та Google. Іноземні дизайнери створюють цілі колекції з українською вишивкою: Gucci, Valentino, Galliano. А це все означає, що вишиванка стає частиною світової культури”.

Оберігати, як власних дітей
Останній місяць підготовки до свята – майже завжди без сну і з випитими цистернами кави, зізнаються організатори. Свято стало настільки масовим, що іноді організатори змушені доводити, що саме вони його заснували.
“Багато хто думає, що свято існувало завжди чи з 1991 року. Я зустрічала шкільні сценарії, в яких було написано, що свято заснували українські козаки на Хортиці чи українські дисиденти, хтось писав, що це зробив Дмитро Павличко. Коли кажу, що я – засновниця, не завжди вірять, при мені починають гуглити. Мовляв, молода. Ну так, маю гарний вигляд як для шістдесятниці”, – усміхається Леся.
Торік через карантин масових заходів до Дня вишиванки не було. Цьогоріч організатори сподіваються, що їм вдасться провести заплановані події. День вишиванки-2021 поєднає екологію та етномузику.
“Говоритимемо про те, що земля наших предків – для наших нащадків. Земля як фізична одиниця і земля, наповнена культурними кодами. Як пов’язані культурна спадщина та екологія? Насправді взаємопроникливо. Коли певна територія стає непридатною для життя, з часом зникає і вся місцева культура, яка століттями створювалася предками.
Протягом останніх десятиліть в Україні висохло близько 10 тисяч річок. Це означає, що більше не використовуються їхні старовинні назви, зникають з ужитку пісні, казки, легенди, повязані з цими річками.
Вирубування лісів загрожує не лише затопленням цілих регіонів, а й, змушуючи жителів постійно відновлювати втрачене, “вимиває” багатство місцевих традицій та звичаїв.
Надмірне використання пластику нав’язує прості швидкі побутові рішення, створюючи споживацьке суспільство, яке все менше схильне заглиблюватися в культуру та історію, а також бути відповідальним за майбутнє.
Цього року День вишиванки відбуватиметься у форматі Дня вуличної етномузики. На величезній кількості локацій (площі, парки, пішохідні вулиці) гратимуть традиційні музики (кобзарі, лірники, сопілкарі, трембітарі, дримбарі, цимбалісти тощо)”, – наголошує Леся Воронюк.
Олександр Ткачук додає: “Ми проводимо паралель із культурною спадщиною, яка зникає, як і хороші природні умови, і що й те, й інше потрібно берегти заради майбутнього, заради наших нащадків, щоб вони могли жити в нормальних умовах, зміцнювали свою національну ідентичність і примножували культуру. Українська музика – такий самий пласт культури, який потрібно берегти і популяризувати. Вишиванки теж потрібно оберігати, як власних дітей!”

Анастасія ФЕДЧЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment