Євген Ященко – коростенець тисячоліття

Леонід КЛИМЧУК,
почесний голова Коростенського ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Двадцять років тому Видавничий центр “Просвіта” надрукував книгу “Українська афористика”. Це 3500 висловлювань ста мудрих українців, зібраних майже за тисячоліття, від часів Київської Русі до сьогодення. Є тут більше півсотні афоризмів і коростенського любомудра Євгена Григоровича Ященка.
Коли у 1989 році на Коростенщині, першим у Житомирській області, виник Народний Рух України, активним його учасником став і Євген Ященко. Тоді ж він розповів мені про своє захоплення есеїстикою французького філософагуманіста Мішеля Монтеня та свої неафішовані творчі напрацювання “в шухляду”. Попросив мене як голову Руху посприяти публікації в журналі “Новый мир” його статті “Велич Томаса Мана” – про німецького письменникалавреата Нобелівської премії з літератури, для дослідження творчості якого Ященко у 80ті роки їздив аж у Московську наукову бібліотеку.
У той неспокійний час перебудови я мало чим міг йому допомогти, особливо в московському журналі. Тож порадив звернутися в київське видавництво “Український письменник”, де тоді працював мій колишній однокурсник, який світоглядно належав до когорти “шістдесятників”. Так 500сторінковий рукопис філософських роздумів Євгена потрапив до редактора видавництва Анатолія Макарова, який і почав готувати його до друку. Однак виникла економічнофінансова скрута – забракло видавничих коштів для появи книги. Щоправда, в альманасі “Хроніка2000” з’явилися написані ще у 1975–1977 рр. есеї Є. Ященка “Людина і річ”, “Про анігіляцію історії” та стаття “Дебют філософа” про нього і самого А. Макарова. А ту Євгенову статтю про Томаса Мана опублікував український журнал “Всесвіт”. Затим його есеї з’являються в журналах “Філософська думка”, “Дніпро”, “Авжеж!”, “Сучасність”, “Нова політика”.
Народний Рух України на Коростенщині вирував тоді як суспільнополітична сила, тож перша перебудовна українська громадська організація “Товариство української мови”, яку я спочатку очолював як предтечу НРУ, була реорганізована у Всеукраїнське товариство “Просвіта”. Розпочали популяризацію діяльності нових громадських активістів. Так, у місцевій газеті з’явився мій нарис “Онук Сковороди” про культурноосвітню діяльність Євгена Ященка. Вирішили також для поліпшення умов творчої праці коростенського інтелектуала передати йому друкарську машинку, подаровану товариству одним із ініціаторів коростенського Руху Володимиром Лук’яненком. Це дещо пришвидшило вихід нових книг Ященка “Коростенський плутон” (2003) і “Афоризми” (2007).
На творчість Ященка звернули увагу загальноукраїнські ЗМІ. Нащадком славетного українського філософа Григорія Сковороди назвав його культуролог Василь Скуратівський. Один із керівників Київської письменницької організації Леонід Череватенко в статті “Одкровення коростенського любомудра” написав, що “Євген Ященко звалився українському читачеві, як сніг на голову”. З моєю передмовою десь під такою череватенківською назвою з’являється і його знаменитий філософський есей про “прафеномен” доброти людської – тотемного птаха українців – “Заздрощі бусла” в першому перебудовному журналі Житомирського обласного відділення Спілки письменників України “Косень” (1999 рік).
В останні роки Євген Ященко працював над рукописним архівом своїх творів, сподіваючись на їх цілісне видання. На жаль, хвороби змусили Євгена Григоровича відійти від активного громадського життя. А восени минулого року завершився його земний шлях. Однак ця неординарна особистість встигла залишити по собі наступним поколінням вагомі результати своїх інтелектуальних роздумів, творчих пошуків, сподівань і розчарувань.
Тому я вирішив хоч трохи віддати належне Євгенові Ященку з нагоди дня його народження (13 квітня 1937 року). Готуючи статтю, переглянув деякі його книги і з сумом відчув, як мені не вистачатиме цього високоінтелектуального співрозмовника. Колись гальмування провладною пострадянською номенклатурою українського національного відродження викликало у мене гостре незадоволення, яке потім вихлюпувалося статтями в пресі. Євген Григорович на мою нетерплячість відповідав одним зі своїх афоризмів: “Брехуни знають правду”. Тож, мовляв, не варто намагатися їх переконати. Бо пострадянська бюрократія в своїх діях ладна пристосовуватись до будьякої влади, керуючись аж ніяк не істиною чи правдою, совістю та справедливістю, а власними вигодами самозбереження у владі. Тож, далекоглядно вважав він, в уже суверенно одержавленій Україні потрібно більш цілеспрямовано працювати над відродженням глибинних, загнаних століттями колоніального існування аж у підсвідомість, пластів українського народного єства. І він був наполегливим у своєму висновку. Бо ж коли не вдалося йому провести цю житейську сентенцію як “Сторінку одного автора” у всеукраїнській газеті “День”, він оприлюднив її як есей “Луг” у місцевій газеті, орієнтуючи заодно сучасників на будівництво цивілізаційно нової України, мовляв, повного “вороття не існує”.
Так, кожен зі своїми думками про високий сенс людського життя, і співіснували ми з ним – то тандемно, то антиподно в нерідко затхлій атмосфері поліського провінційного життя. При всій своїй філософській поміркованості іноді він радикалізувався, наприклад, у статті “Настав час віри” у журналі “Сучасність”. І тоді в одному з номерів цього ж часопису, очолюваному у 2003 році Іваном Дзюбою, виступав уже я з толерантною статтею “Не сперечаймося всує, українці”.
Багато дискутували ми з ним про визначення свого ставлення до імперської Росії. Євген Ященко керувався перебудовними ілюзіями про демократичність Росії таких західноєвропейських політологів і теоретиків економічного лібералізму, як Френсіс Фукуяма та Фрідріх Гаєк. Я ж вважав, що перебудовна демократизація в Росії – у минулому. Незважаючи на розпад Радянського Союзу, Росія так і залишилася імперією.
У пошуках толерантного співіснування України і Росії, як уже окремих сусідніх держав, обидва ми відчували значну обмеженість наших помислів все ще існуючими постімперськими обставинами внутріполітичного життя, тенденціями міжнародного, сподіваючись, що наступні покоління громадян цих держав будуть мудрішими при вибудові свого сусідського співіснування. Саме таким був Євген Ященко – небайдужий політологічний мислитель, який заслуговує на шанобливу пам’ять.