Чому Бог посилає на Землю поетів?

“ПервоСвіт”. Поезії. Світлана Антонишин. – Київ: Видавництво “Український пріоритет”, 2020. – 240 с.

Валентина СЕМЕНЯК,
членкиня НСПУ, м. Тернопіль

Якщо виокремити основні розділи цієї книги, то перед очима і серцем постане монолітне послання… ПервоСвіту. Того першого і незайманого, животворного, одухотвореного, “що через Нього все сталося”: “На білому камені. Осипаються зорі. Запитання до істини. Це просто час. Кришталева райдуга”. Камінь, зорі, істина, райдуга… У цих позначеннях п’ять елементів побудови не лише Всесвіту, а й самої людини (камінь – земля, зорі – вогонь, істина – духовне світло, райдуга – повітря, вода). І зачин до книги обраний неспроста.
З перших рядків відчувається спорідненість душ авторки і Лесі Українки, якій і присвячений триптих “Монолог джерельної води”. Лесиному слову за силою енергетики притаманна первозданна (джерельна) чистота, здатна відновлювати не лише ментальне тіло, а й наснажувати Дух і Душу. Тож насправді цей заспів, попри біль, сльози, кайдани, сум, гартування криці – своєрідне невидиме благословення на Світле, Радісне й Добре. Таким я відчула дух самої книги відразу, ще не читаючи. І спало на думку, що Світлана Антонишин – феноменальне явище в сучасній українській поезії. Кожна епоха дарує світові об’явників, так у сиву давнину називали тих, хто першим повідомляв світові якусь важливу новину. Особисто для мене тими об’явниками є правдиві поети, які римують не розумом, а Серцем: “Я в серці маю те, що не вмирає!” (Леся Українка), “Доведу всім світам, що насправді ніщо не вмира” (Світлана Антонишин).

Життєвий ключ до пізнання істини
У поемі про вічний вибір “Перехресний камінь” криється життєвий ключ до пізнання Істини. Принаймні так відчуваю. Маючи ключ у замковому отворі, можемо повернути його праворуч – себто закритись від усього світу, ліворуч – двері відчиняться назустріч сонцю та всіляким випробуванням. Все людське життя – це суцільний вибір, від ранку й до вечора… Хоча, легше вибирати тим, у кого серце, мов камінь (і навпаки). “Вибиратимеш чин, а потрапиш/ В полон марноти”, “Втратиш волю!” (До… волі), “Зухвалі посивілі діти, /Себе збагнули? Вбили морок?!”, “Яку дорогу обрав його татко?:/ Праворуч? Ліворуч? Просто?”. Я неспроста цитую авторку, бо тема, якої вона торкається у згаданій поемі, – дуже болюча. Навіть те, що поетеса “озвучила” її саме через Слово, – також її власний вибір, одухотворений Творцем. У різних поетів – різний вибір. Принагідно згадаймо Василя Стуса, його життєвий вибір: “Жити на рідній землі і не мати змоги працювати для неї – то танталові муки… Я обираю межи Сціллою і Харибдою, мій вибір – межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі” (із листа до Івана Дзюби).
Контраверсійний диптих “Про тата” викликав живі сльози. Але ж авторка також пропускала крізь серце. Тема війни присутня у творчості Світлани Антонишин, бо духовне серце, надчутливе до світу, ніколи її не омине. Той, хто живе в “октавах Світла”, відгукується на будьякий біль не лише Вітчизни, а й космічних його проявів: “Війна, війна… Без жодного антракту./Благає тиші Гетсиманський Сад./Куди мені сховатись, світепатку?/Не хочу повертатися назад!”, “Стільки втрат, що вже змирилася печаль”, “…колиска плаче, немає хати”, “Небо, зранене очима матерів”.
Окремі рядки перечитую по кілька разів – настільки глибокі філософічні метафори. І не тому, що не зрозуміла, ні, навпаки, хочеться ще і ще раз доторкнутись до чарунки нового для мене слова (у його пізнанні), аби достеменно відчути і наснажитись особливою енергією, яка насправді потому нікуди не зникає, а залишається медоносним нектаром у кожному атомі серця, у кожній клітинці душі: “Котився місяць у найближчий став, /Пів тиші розбиваючи на плюскіт./А ще пів тиші випила бджола,/ Із цвіту добуваючи причастя…”.

Про поодиноких ангелів
та білу барву
Найбільше, що мене вражає, – космічне бачення поетами світу через художньовиражальні засоби, зокрема – метафори. Особливий світ і у творчості Світлани Антонишин. Там фарби ходять босі, карбує вітер безголів’я днів, вже двадцять років вудить зорі, перестигла гроза, димарі дивляться у вічність, лляним обрусом стеляться відбілені віки, під ногами зойку золото мовчань, черешня зітхає крізь сон, сміх лапатий, розчавлений дзвін мовчить у долині без болю…
На сторінках книги час від часу можна зустріти поодиноких ангелів. Таке відчуття, що авторка знає про них набагато більше, аніж розповідає, але при тому щось стримує її поділитись більшим, бо… не готові.
Незважаючи на те, що чимало із запропонованих віршів мають свою кольористику (осінні, зимові, весняні, літні), усім їм найбільше притаманний білий колір. Внутрішній стан поетеси, її особисті переживання, страждання, любов, відчай, мрії, “фантомний біль душі” – віддзеркалення написаного. Сім спектрів кольору (червоний, жовтогарячий, жовтий, зелений, голубий, синій, фіолетовий) поєднуючись в одну цілісність, утворюють білий. Біла барва – колір духовності. Той, хто отримав у житті багатий досвід страждання, відчаю, терпіння і смирення сягає вершин духовної мудрості. Тому в поезії Світлани Антонишин слово (колір) “білий” на чільному місці. І використовує його поетеса на рівні інтуїції. Не втрималась і виписала окремі поєднання цієї барви з іншими словами, тому що вражає уяву: біла скрипка, біла музика, біло співає, веселка збіліла, слід відбілів, біла посмішка, білі маківки сліз, білий трем руки, білий щем, біла тінь, біла сльоза, біла таїна, побілілий вітер, біле щастя, білий спомин, білий біль, запізнілий, білий крик, білі душі, біла стезя, білина болю, біле дно, голос білих свіч, білі ноти…
У згаданих поезіях чимало золотої барви. Цей колір – колір ангельського світу. Тож спрагло вчитуємось у написане: золота мережка, золота марнота, злоторунні міти, краплини золоті, золота самота, золотий пеньок, золотіє душа, золото світу, золотий вік, золотий цвіт, золота гілка, лелечозолотий, знов осінь золотить усі сліди, не сховати душі у сусальному золоті букв, золотавий пилок, золото мовчань, відзолотіло, золоті голоси, золота німота, золоті пелюстки, золоте безсмертне королівство, золотава слива, цяткований золотом креп, позлітка, позолота, золотинка, золоті плоди, золотінь, золотко, люди золоті, золотий пісок…

Про сім доріг, сім вітрів,
сім сльозин і… Великий Перехід
Найважливіші символи у “ПервоСвіті” – свіча (34 рази), свічадо (23), серце – 52. Душа поетеси тягнеться до світла і, мимоволі, сама ним стає, ділиться СловоСвітлом з усім довколишнім світом. Її серцю не байдужий простір, який (не за порогом) десь зринає, а там, де на життєвій дорозі несподівано вигулькує “перехресний камінь”. У кожного він свій, у кожного свої “сім незбутих доріг” і… вибір. А як вам ось це: “серце на семи вітрах” і “сім сльозин”. У цих філософічних фразахобразах особлива таїна, бо мова тут насправді про сім енергетичних центрів, які має кожна людина (чакрисанскрит). Відповідно кожна сльозина також має свої відтінки і “барви”. Можуть бути сльози радості і сльози з горя, відчаю, розгубленості, приміром, за втратою маленької батьківщини (перша чакра), за кимось із рідних або близьких (друга чакра) тощо. Зізнаюсь, мої очі вихоплюють із поетичних строф найважливіші для мене особисто: “Є щось важливіше за смерть…”, “Отверзлись небеса. Й напівживим бджолям/Душа шука сліди, що приведуть додому,/Їй дибуляє вслід розхитана Земля” (“Зодіакальні сни”). Мабуть тому, що я сама у пошуках Істини. У моєму лексиконі немає слова “смерть”, натомість є інше – Великий Перехід, зміна однієї форми життя на іншу. На цю тему у свій час багато спілкувалась із (світлої пам’яті) письменником Петром Сорокою. (Згадала Петра Івановича тільки тому, що зустріла у книзі кілька йому посвят). Під час однієї суперечливої бесіди він якось запитав: “Скажи чесно, ти боїшся смерті?”. Я ж, обстоюючи свою думку, відповіла, що не боюсь, бо за межею Переходу на всіх чекає інша форма життябуття. Звичайно, якщо не порушувати космічних Законів. Тож яким було моє здивування, коли в черговому “Деннику” прочитала (нарешті!) приблизно таке: смерті не існує, є лиш Великий Перехід. І щоразу, коли я поверталася з чергової мандрівки Індією, Петро Іванович запрошував на гостину…
Про відповідальність перед Родом за скоєні вчинки, про його священну пам’ять йдеться у “Мелодії роду”. Енергетично сильний вірш. Особливо “зачіпає” рядок “Попіл в колиску стука”. Іншими “вустами”, аніж усталена традиція, звертається авторка від імені всіх, до Творця: “Боже, прости нам, грішним:/Відаємо, що творим!”. І як продовження цієї думки читаємо в одному з віршів (“Поклін”): “Тож не треба ілюзій. У сцені останнього суду/Мусим гідно триматись. Й зіграти нарешті себе”…

Чому Бог посилає
на Землю поетів?
Звернула увагу на окремі твори, які починаються доволі фрагментарно, як ніби вони складені з окремих пазлів. І лише завершальна “нота” тріумфально сповіщає про цілісність вірша. Так, авторці притаманна екзистенційна лексика, тому що вона мислить категоріями світу. Поетеса повсякчас переймається вічними питаннями людства, на які вперто шукає відповіді: призначення людини у світі, осягнення Бога, питання життя і смерті, Всесвіт, планета… Як тут не згадати творчість мудролюба і філософа Григорія Сковороди, наших сучасників Василя Стуса та Івана Драча. Вони також мислили категоріями світу. І в цьому була їхня особлива таїна. Ось лишень деякі взірці реченьпочатків у віршах поетеси:
“Град, градобій. Градомор. Градосмерч. Градосмерть” (“За келихом дощу”);
“Просити, прощатись, прощати…” (“Ідуть легіони”);
“Перелітні, недолітані, відлітані, Все минуло… Все минає… Все мине” (“Летіла біла пташка”);
“І засіяно, і розвіяно, і посіяно по стерні…”,
“Жасминно. Сунично. Чаїно. Джерельно” (“Вальс над прірвою”);
“Завіє. Захурделить. Замете./ Заплаче. Заспіває. Заколише” (“На денці чашки”);
“Зупинилися дні. Зупинилися дні. Зупинилися…” (“Запитання до Істин”);
“Стриножено. Загнуздано. Зневолено” (“Маленькі балади”);
“Трибунно. Чавунно. Громохко” (“Серце на семи вітрах”);
“Відболить. Відгорить. Відчорніє” (“ТетАТет”).
Щодо поезії “Попіл”, то в окремих місцях вона змушує мене замислитись і подивитись на світ іншими очима – духовними. “Бреде крізь сон покинутий народ – / І даленіє зраджений Месія…/ Їм розійшлися долі і шляхи:/ У кожного своя стезя печалі”. Тут криється певний зміст, адже Бог за будьяких обставин (а Він понад нами) ніколи нікуди не віддаляється. Він продовжує ЛЮБИТИ. Це нам здається, що все не так, але Він у серці кожної людини… Якби Творець не був до нас таким Милосердним, як є зараз, то нашій планеті разом зі всіма нами давно б уже настав кінець. “Страшний потік, коли його нема…/ І сорок літ. І триста… І – нічого…/ Бреде крізь сон покинута юрма:/ Шукає Бога…”. Я не маю жодного права втручатися у поетичні роздуми авторки (тим більше, коли це надихпотік згори), але чомусь дуже захотілось прочитати продовження саме цієї поезії. Адже назва “Попіл” викликає в уяві перегук із Феніксом…
Дочитала. Перегорнула останню сторінку. І… несподівано на обкладинці побачила ці рядки:
…Коли зрадили всі,
Навіть ті, хто найближче болів,
Коли квіти червоні
Ураз перемкнуло на сіре,
Не чекай оправдань,
Не потрібно оманливих слів.
Стань на лезо любові –
І воздасться надії по вірі…
Нині світ переймається вакцинуванням, не усвідомлюючи, що НАСПРАВДІ він потребує насамперед іншої ін’єкції – ІН’ЄКЦІЇ ЛЮБОВІ… Бо якби вона “вчасно здійснювалась” упродовж всіх попередніх віків, Богові не довелось би посилати на Землю поетів. Він тримав би їх біля Себе, у Райському Саду.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment