Маргарита ДОВГАНЬ
“Народ і воля нам понад усе…”
Андрій Бессараб
Після фронту різне буває. Хтось депресує. А чому б ні – тато й мама працюють, хліб приносять – можна і поскиглити в неробстві. Хтось до руйнівної чарки тягнеться, хтось у мафії жебраків ходить. На жаль, все трапляється. Та частіше буває, що, переживши фронт, тяжкі поранення, люди не падають духом. Вони продовжують жити гідно й повноцінно.
Саме про колишніх фронтовиків, незламних духом, ця розповідь. Власне, про героїв книги “Шпитальні нотатки”, з якими я і тепер підтримую дружні стосунки.
Наприклад, днями радісно озвався мій славний герой, нащадок Семена Палія, Олександр Палій. Сповістив, що став студентом університету, буде істориком, археологом. Саме це він мені обіцяв, коли ще був прикутий до шпитального ліжка…
Придивіться до фото спортсменів з плавання. Один із них (праворуч) – Сергій Ільницький, доброволець із Баштанки на Миколаївщині. Був тяжко поранений у бою під Луганськом ще на початку московського збройного нашестя.
Хлопець вже завершив навчання у Київському університеті і працює юристом. А дружина Оксана народила донечку Єву…
Днями зателефонувала одному з моїх улюбленців Роману Максимцю (він лишився без правої руки і ноги, без лівої стопи, без лівого ока). Почула, як завжди, бадьорий, радісний голос! Розповів, що дружина пішла у справах, а він трьох своїх діточок доглядає, і чую радісний гамір…
Далі – ще кілька оповідей про сильних духом, здатних подолати післяфронтові синдроми, поважати себе і світ, дарований їм батьками.
Андрій БЕССАРАБ
Волонтер Тимур Нішніанідзе свого часу записав інтерв’ю з офіцером Української армії Андрієм Бессарабом, у якому дав таке резюме: “14 тисяч годин полону не вбили в ньому ні патріота, ні творця, ні романтика”. У 2019 році світ побачила збірка поезій Андрія Бессараба “Ми не маємо права не бути сильними”. Родом він із Чугуєва на Харківщині. У перші дні після звільнення з полону, різдвяного вечора 2018 року, в Київському шпиталі на запитання схвильованої журналістки “Як ви витримали той полон, тортури?!” Андрій відповів: “Нас врятував Василь Стус” і почав напам’ять читати його поезії. А пізніше, у вступі до власної поетичної збірки, висловився афористично: “…починати треба з себе, від себе йти, створюючи навколо свідомий простір”.
Так він і зробив. Бізнес розвиває, родину плекає. Духовна і поетична творчість завжди з ним. І завжди просить рідний край, аби розповідав:
Як ворогів перемагав,
Людською мужністю натхненний,
Як кожен раз з руїн вставав
І був завжди благословенний.
(З першої поетичної збірки).
Поетична збірка Андрія завершується поезією “Душа”, написаною у полоні. Написана у темряві, вона випромінює світло:
Біжи, біжи, моя душе, по полю,
В якому жито золотом горить.
Лети, душа моя, скоріш лети на волю,
В чаруючу, омріяну блакить.
Втамовуй спрагу, досхочу втамовуй,
Напийся вщент цим простором степів.
Спів солов’я, лелечі перемови…
Послухай вдосталь рідних голосів.
Душа моя, моя шпарина щастя!..
Як тішить мене подорож твоя!
Як після того тих віршів не скласти,
Не висловить палкого почуття?
Я вдячний Богові за те, що маю душу –
То мій обов’язок, то мій передавач.
Я Батьківщину заспокоїть мушу:
Рідненька – не хвилюйся і пробач.
Ніяк тебе від мене не відтяти,
Хай що б не сталося, та де би я не був, –
Душа з тобою, ненько моя, Мати.
Твою любов й на мить я не забув.
Ще зовсім трішечки – і знову будем разом,
Знов об’єднаємося – раз і назавжди.
З тобою будемо спостерігати часом,
Як грають діти, як цвітуть сади.
З листа Сергія БАБСЬКОГО:
“Сім років минуло від початку війни. Сім років тому я прийшов у військкомат і сказав: “Якщо потрібно – звіть”. І мене покликали відразу. Поїхав на схід у складі 95-ї бригади. Довго і звитяжно воювати не довелося. Вже в середині червня 2014 року отримав поранення і вирушив у багатомісячне “турне” по шпиталях та лікарнях. Завдяки родині, лікарям та небайдужим людям не тільки вижив, а й повернувся до нормального життя (наскільки це можливо з моїми травмами).
Процес повернення не був легким і швидким. Найсильнішим психологічним фактором, який не дав “опустити руки” в тяжкі моменти, залишається моя родина – кохана дружина Оксана, сини Дмитро та Олександр, а тепер ще й донечка Соломійка. Дуже допомогло, що керівництво підприємства, на якому я працював до війни, зберегло за мною місце, і я повернувся до активної праці. Та й взагалі, аби перелічити всіх добрих людей, з якими мене звела доля, і все, що вони для мене зробили, потрібно писати окрему книгу. Щиро дякую, хай береже їх Бог. Наразі я працюю керівником кар’єру. Знаю і люблю свою роботу. Намагаюся більше часу проводити з родиною, бо вони – найкраще, що є в моєму житті. Радію, що можу бачити, як ростуть діти, прогулятися з дружиною містом, парком, зустрітися з батьками та друзями. Отримую задоволення, коли вдається зробити якісь будівельні роботи своїми руками (щоправда, зазвичай виходить трохи недолуго, але я й раніше не був дуже майстровитим).
Можливо, це прозвучить дивно, але я не нарікаю на поранення і каліцтво. Я свідомо зробив свій вибір і знаю, що інакше не зміг би. Шкодую, що довелося страждати моїм рідним, що пропустив півтора року життя дітей, що не всі мої побратими повернулися додому. Життя триває і триватиме після нас. Ми відповідальні за своє майбутнє, за країну, в якій хочемо жити. Завжди можна щось покращити – варто лише почати. Можливо, із себе”.
Руслан КОРОЛЬОВ
Буває і таке повоєння, як у Руслана Корольова, Русика – так зворушливо його називають американські друзі. Наш воїн служив у миротворчих військах НАТО в Боснії, а згодом – в АТО. Колись уламки гранати посікли ноги. Підлікували медики – знову в бій. У 2020 році з тяжкими пораненнями після серії операцій потрапив з київського шпиталю на операційний стіл до одного з найкращих хірургів США, щоб зберегти руку і позбавити її постійного болю. І лікареві Неалу Чену це вдалося! Велика йому подяка.
Над воїном взяли опіку бостонські українці – Ганна Себастьянова і подружжя Володимир Чмирьов та Галя Чабан. Вони вже давно опікуються нашими пораненими в російсько-українській війні, яких приймають США у надскладних ситуаціях.
Руслан вже вдома, а Галина Чабан і далі цікавиться його життям. Написала щемливого листа, яким логічно завершити цю лаконічну розповідь: “Руслан стільки переніс, захищаючи нашу рідну землю! У психологічно складний час після операцій ми намагалися урізноманітнити йому дні всілякими цікавинками, розвагами, огорнути сімейним теплом. Дай Боже, аби проведений у Бостоні час допоміг йому повністю одужати”.
Вадим ШЕВЧУК
Його позивний “Ярема”. Солдат-доброволець 81-ї аеромобільної бригади, киянин. Два з половиною роки був на фронті. Дякувати Богу, кулі минали. А ворогу від нього дісталося…
У цивільному житті – людина мистецтва. Універсал. Майстер народних інструментів. Грає на лірі, бандурі, гітарі, співає. Художник-реставратор. Щойно повернувся додому – взявся за реставрацію знаменитої бароккової церкви Миколи Набережного архітектора Григоровича-Барського в Києві, ще й сам написав для храму сакральні живописні полотна “Юрій-змієборець”, “Свята Варвара”, “Остробрамська Богородиця”… Наступною була робота в Андріївській церкві, яку Ліна Костенко назвала “перлиною Растреллі”. Реставрацію і цієї церкви нещодавно закінчено. Тепер маестро одержимо працює в Софії Київській, де ведуться планові реставраційні роботи. Слова майстра: “Тут починаєш чути історію, стіни промовляють до мене. Зумів зараз торкнутися епохи Петра Могили, реставруючи портал ХVІІ століття!”
Тішить воїна і митця його родина: кохана Катруся, а донечка недавно подарувала онука, підростають сини. Побував з родиною на виставці “Пекельна смуга”, присвяченій обороні Донецького аеропорту. “Коли синам треба буде робити життєвий вибір, я певний, вони згадають наш похід на “Пекельну смугу” і осмислять сенс боротьби цивілізації проти хаосу…”
Є чим зайнятися, над чим замислитися. Війна – суворий життєвий досвід. Вона дає вповні зрозуміти цінність життя і найдостойнішим чином розпорядитися часом, відпущеним людині.
Віталій ЧУБ
Ніколи не забуду того божественного моменту свого життя. Початок травня 2015 року. Сиджу в коридорчику інфекційного відділення Київського військового шпиталю. Чекаю на Віталія Чуба, мінометника, героя Дебальцевого. Йому вже дозволено спілкуватися з гостями. Рани залатані, контузія, наскільки можливо, подолана. А от із хворобою Боткіна ще воювати і воювати…
За столом щось пишуть медсестри. Тиша. У голові товчуться сумні, болючі думки впереміш із вогниками надії, бо вже побувала у хірургії, неврології…
Тиша. Раптом! Десь згори наближаються звуки рідної бадьористої мелодії. Аж підскочила! Руку на груди. Губи заворушилися:
Ще не вмерла України
Ні слава, ні воля.
Ще нам, браття-українці,
Усміхнеться доля!
І медсестрички підхопилися. Підспівують. Всім в очах засяяло! А східцями, награючи на сопілці Гімн України, спускається до нас воїн-доброволець, син чернігівської землі Віталій Чуб.
Це був момент, коли людині все нездоланне і недосяжне раптом стає досяжним, можливим! Ще відчула тої миті Віталія близьким мені і рідним.
…Різне приносять люди пораненим – фрукти, соки, горіхи і… котлети, ще гаряченькі у скляній баночці, укутані. А, буває, гривні на тумбочці біля ліжка залишать. От і Чубу трохи перепало. Він вмить, по секрету, втік зі шпиталю до магазину музичних інструментів і купив собі сопілку!..
Віталій давно вдома, але Дебальцевський “спадок” нагадує про себе. То чергова зустріч із лікарями, то ліки треба поміняти, то аналізи здавати… Долати ці клопоти допомагає Віталію мистецтво! Його філософія: “Без мистецтва повноцінне людське життя неможливе”. Свого часу закінчив Ніжинське культосвітнє училище, завідував будинком культури. Звільнили з роботи за прочитаний зі сцени власний сатиричний вірш.
Час летить. Донечка подарувала молодому дідусеві онука Валентина. На фото можна побачити дует сопілкарів – дідуся й онука. Рік 21-й. Та чекає на хлопця пізнання ще багатьох видів творчості, бо дідусь його – також поет, живописець, ікони малює, а ще – різьбяр! Любить Валентин роздивлятися його горельєф на дереві “Полювання”, де оспівана краса чернігівської природи.
Поки дружина на заробітках, донька у своїх клопотах, Віталій Чуб ще й садок-городець любовно плекає. Персика щепив, каже: “В наших краях це – диво, але вірю в дива, приживеться, плодоноситиме!”
Пишаюся, що 20 лютого 2021 року я поминала Героїв Небесної Сотні разом із митцем і воїном Віталієм Чубом, і він прочитав натхненно свої поетичні рядки:
Україна була й буде!
Її ніхто не переможе.
Козацька слава – не забута.
Сам Бог нам в цьому допоможе!
З листа Андрія ГАЛИЧА:
“Чи змінилося моє життя після АТО? Однозначно – так! Чи легко повернутись до звичайного життя? Ні.
І тут найбільша проблема для воїнів, родини й держави в цілому. Полягає вона в тому, що реабілітаційних центрів у нас замало, недостатньо досвіду такої роботи. Тому атовці переважно самотужки мусять долати післявоєнні психологічні проблеми.
Більше за все я вдячний родині, яка увесь час, поки був на фронті, підтримувала мене, молилася за мене. Тільки завдяки їхній підтримці я потроху повернувся до життя, хоча були важкі моменти смутку, депресії, самозамкнення…
Хоча поранення часом дають про себе знати, живу повноцінно. Маю нове хобі – акваріуми, золоті рибки. Це заняття гріє душу, наближає до природи. Майже кожні вихідні їжджу на “пташиний ринок”, спілкуюсь з однодумцями, обмінюємось досвідом, купуємо нові породи рибок, рослини та інше.
Спілкуюся на цю тему з людьми з Одеси, Харкова, Миколаєва, Дніпра. Серед акваріумістів є багато учасників АТО. Це миле заняття жене тяжкі думки, висвітлює душу”.
Руслан МУРАЄВ
Тяжке поранення дістав у липні 2016 року. Багато пережито, але Герой є герой. Колишній доброволець АТО тепер живе повнокровним мирним життям. Допомагає в цьому, зокрема, спорт. Придивіться уважно до цієї світлини: Руслан займається… боксом однією рукою, просто для себе, для гарту. Є такий вид спорту у параолімпійців. А ще почав служити в Покровському райвійськкоматі. Чи не найбільша радість – маленький син Данило! Бабуся Валентина написала у листі його повне ім’я на старовинний лад – Даніїл і додала, що весь вільний час тато-воїн – із синочком! Уся родина, як, власне, здоровий люд в Україні і на всій планеті, мріє про швидкий скін зловорожої кремлівської нечистої сили…
…На завершення додам рядки афоризмів від воїнів.
Тяжкопоранений воїн АТО з Великого Бурлука на Харківщині Валерій Кузніченко: “Живу філософією Сковороди – світло бачиться тоді, коли світло є в очах твоїх”.
Атовець Сергій Песчальников з Івано-Франківська, герой Дебальцевого, який вивіз із пекла війни 22 дитини і був тяжко поранений, в бесіді у шпиталі сказав: “Як згадаєш, що можеш добре зробити, так і оптимізм повертається”.
Атовець, галичанин Саша Сеньовський: “Для московської комуни війна, як наркотик. Але не вийшло їй в Афгані, не вийшло в Грузії, не вийде і в нас…”
Сакраментальний український афоризм від 23-літнього воїна родом із Закарпаття Дмитра Тромпака, який після шпиталю поїхав додому землю обробляти, а його брат попросився добровольцем на фронт – землю захищати: “Маємо землю благую, треба постійно її обробляти і постійно захищати”.
