Олег КОЛОМІЄЦЬ
Анатолія Григоровича Шпиталя знаю зі студентських часів – отих подаленілих 1970-х… Познайомились ми в гуртожитку. Виявилося, що обидва земляки-переяславці. І теми для бесід знайшлися швидко. Якраз тоді з’явилися книги, які нас зацікавили, – історичні романи П. Загребельного “Диво”, І. Білика “Меч Арея”, В. Малика “Таємний посол”… Відчувалося, що переді мною хлопець, який всім серцем любить українську літературу та історію, буквально живе ними. Хоча Анатолій прийшов до нашого Київського університету після служби в армії, я збагнув, що мій ровесник знає про наше письменство не згірше, ніж я, попри те, що мій університетський термін навчання вже добігав кінця. І вчитель та наставник у нас виявився спільний – Микола Йосипович Сиротюк, доктор філологічних наук, письменник, майстер жанру історичного роману.
Звісно, Анатолій Шпиталь чимало навчився у професора М. Й. Сиротюка, найвдумливішого та найбільш глибокого дослідника української історичної прози свого часу. І надалі гідно тримає естафету історичної пам’яті та її інтерпретацій у художньому слові.
Я переконався в цьому, коли читав і знову перечитував нову книгу Анатолія Григоровича “Глибини та мілководдя української історичної прози”, що вийшла минулого року в Житомирі. Це – масив статей, нарисів та рецензій, які друкувалися в нашій літературознавчій періодиці в 1990-х та після 2000 року, їх тут 33.
Відкриває збірник передмова Олександра Хоменка “Проза, правда і провалля історії”, в якій дається висока оцінка наукової та просвітницької діяльності дослідника.
На обкладинці книжки можна впізнати книгозбірню Переяславського колегіуму (нині – музей Григорія Сковороди). Як переяславець передусім хотів би згадати нарис “Переяслав: місто музеїв, місто людей-оберегів”. Тут стисло подається історія нашого краю та міста. Названо чимало відомих імен та подій. Утім, на мій погляд, варто було б згадати і таку важливу подію, як повстання Переяславського полку в липні 1666 року на чолі із сотником Максимом Хоменком проти московського панування в Україні. Про це повстання писалося навіть в радянські часи в “Енциклопедії історії України” 1976 року та в книзі М. І. Сікорського “На землі Переяславській”.
Автор передмови О. Хоменко виділив як найкращу статтю А. Шпиталя “Творення міфу Переяславської ради в українській літературі XX століття”. Її ніби доповнюють наступні статті та публікації: “Парадокси радянської історії та образ Богдана Хмельницького в українській історичні прозі”, “Проза історична”, “Хмельниччина в історичній прозі української діаспори”, “Причина і початок Хмельниччини в творах діаспорних авторів і романі “Я, Богдан” Павла Загребельного.
Загалом творчості П. А. Загребельного в збірникові приділено чимало уваги – сім статей. Це й не дивно, бо історична проза в творчості письменника домінувала.
Анатолій Шпиталь у своїх критичних та літературних працях аналізує також історичну прозу Юрія Мушкетика, Володимира Малика, Івана Білика, Дмитра Міщенка, письменників з української еміграції (діаспори) – Юрія Косача, Панаса Феденка, Тодося Осьмачку, Леоніда Мосендза, Наталки Королеви, Осипа Назарука… Окремо аналізується і воєнна проза Віктора Некрасова.
