Гість із далекого Вавилону

Маргарита ТАУШАН,
студентка I курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка

Зазвичай, передивляючись кінострічки, ми вважаємо показане на екрані особистим баченням режисера або сценариста. А як ці режисерські задуми втілюються? І які вони, оті закадрові творці? Першокурсники-журналісти Київського університету імені Бориса Грінченка зустрілися з чільним представником цієї “фабрики мрій” Юрієм Гармашем. Знаний кінооператор, член Спілки кінематографістів України, Європейської асоціації кіно­операторів I.M.A.G.O, заслужений діяч мистецтв України почав зустріч без найменшого сліду “зірковості”.
– Можливо, для ваших батьків я був би упізнаваний за серіалом “Бальзаківський вік, або Всі мужики сво…” Років 7-8 тому його крутили на багатьох телевізійних каналах. Вважаю його одним із найкращих своїх серіалів, хоча це не мій мистецький жанр.
Своєю візитною карткою Юрій Тимофійович вважає фільм “Вавилон ХХ” Івана Миколайчука – класику українського романтичного кіно. Про нього здебільшого і йшлося на зустрічі.
Доля звела Юрія Гармаша з Іваном Миколайчуком під час зйомок фільму “Захар Беркут”. Тоді майбутній кінооператор був ще студентом славетного ВДІКу – у знімальній групі фільму практикував як рядовий асистент оператора. Звісно, знайомство студента з актором, який вже засяяв головною роллю в улюблених серед “вдіківців” “Тінях забутих предків” режисера Сергія Параджанова, було вельми поверховим.
Проте все змінилося через багато років і то в один момент. Якось Юрій Гармаш, на операторському рахунку якого було вже кілька художніх кінокартин, ішов павільйоном рідної кіностудії імені О. Довженка, де знімався фільм “Спокута чужих гріхів”.
– Іван сидів загримований на лавці, курив тоді ще недосяжні для простих смертних “Marlboro”. Я привітався. Він мене зупинив. Простяг свою “панську” цигарку. “Ти Юрко Гармаш? Я бачив твої фільми. Збираюся знімати “Вавилон ХХ”, то я тебе запрошу”. Звичайно, це для мене було… Хоча Іван тоді ще не мав режисерських робіт, але я вже знав його як великого актора, як людину. Мене аж у жар кинуло. Цілковита несподіванка, – розповідає кінооператор.
Стилістика Миколайчукових фільмів особлива. Переконайтеся самі, подивившись його “Вавилон ХХ”. Творячи стиль цього кіношедевру, оператор-постановник Юрій Гармаш надихався роботами хорватського художника, творця “наїву” Івана Генераліча, які побачив іще студентом.
– Образність, я вважаю, – це одна з перших і визначальних умов. Саме вона робить кінематографічний твір мистецьким, – запевняє кінооператор.
Його робота у “Вавилоні ХХ” – справді майстерне плетиво образів. Згадаймо сцену смерті матері братів, образи яких відтворили актори Лесь Сердюк і Ярослав Гаврилюк. Воскова свічка в мертвих руках, обрамлена пучком зілля. А по ній снують хмаркою бджоли. Загадка? Так, це вічна загадка мистецтва, яку розгадує кожен по-своєму.
Фільм прекрасний натурою, дивовижними пейзажами. За словами Юрія Тимофійовича, шукати таке знакове тло його надихнула одна з картин славетної української художниці Тетяни Яблонської, яку він давно, ще студентом ВДІКу, побачив у Москві.
– Ми знімали дивовижний пейзаж: українське село з пагорбами, хатинками… Дуже цікавий рельєф. Саме такий ми й шукали, бо за змістом у нашій картині є Вавилон Верхній і Вавилон Нижній – і пагорби, і долини.
Юрій Гармаш пригадує: у пошуках такої натури проїхали 8 областей. Добралися до Миколайчукової буковинської отчини, у село Чорторию. Вже й здавалося, що знайшли щось схоже. Але потім, вдома, передивляючись фотографії, оператор та режисер зрозуміли: буковинська натура не вписується у стилістику фільму. І треба ж такій фортуні: проїхавши марно пів України, знайшли те, що треба, за пів години їзди від Києва: на кручах сіл Халеп’я, Лісники, Витачів, Ходосівка…
Нині, коли фільмові “Вавилон ХХ” уже 42 роки, Юрій Гармаш не приховує, що хотів би проїхати-пройтися місцями зйомок.
– Тягне. Особливо тепер, якраз на місце основних зйомок. Але мені боязко. Боюся розчаруватися: надто невпізнанно змінюються нині ці місця.
Маестро згадує: в деяких закутках, що їх увічнив у “Вавилоні”, наважився побувати 6-7 років тому. І нічого, окрім досади, з тих одвідин не виніс.
– Неповторну грушу, коло якої серед ночі стояла і голосила героїня Раїси Недашківської, спиляли, пагорби розрівняли бульдозером… А ставок, на якому ми знімали Йордан, нині оточили сучасні вілли. Церква втратила автентичність – її пофарбували, зробили таку собі “глянцеву картинку”.
Студенти-грінченківці поцікавилися у співтворця “Вавилону”, чи зберігся відеоархів фільму, зокрема, кадри, які з цензурних міркувань не ввійшли до кінокартини. Адже свого часу у пресі промайнули повідомлення про те, що всі ці матеріали продали невідомому колекціонерові.
– Так, було знято доволі багато мистецьки цінного матеріалу, – запевнив Юрій Гармаш. – Описати нині словами ці сюжети і деталі мені вкрай складно – все це треба було б побачити. Але, на жаль, це неможливо. Інформацію про викуплені матеріали, думаю, вигадали. Можу запевнити: система, яка існувала в радянському кіновиробництві, передбачала чіткі терміни зберігання допоміжних відеоматеріалів, негативів, решти відзнятого: 3 роки. Ніхто, включно з творцями, не мав права ні викупити, а тим більше винести ці матеріали із кіностудії.
Юрій Гармаш – митець багатогранний, успішний фотохудожник. Його портрет Тараса Шевченка, створений як мозаїчне панно зі світлин учасників Революції Гідності, довгий час виставлявся велетенським банером у центрі Києва. Має неабиякий хист і до письменства, з новелами-спогадами виступає в пресі. Є серед них справжні перлини – про грушу, символ дитинства, і про славетних Івана Миколайчука та Сергія Параджанова, щиру дружбу з якими йому подарувала щедра мистецька доля.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment