Історія, яка жила в театрі

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото із сайтів театрів
У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Пер Гюнт” Генріка Ібсена. Нову постановку присвятили Сергію Данченку та Богдану Ступці.

Звернення до драматургії Генріка Ібсена – це свідчення не лише зрілості театру, а й правильності вектору подальшого розвитку. Особливо коли йдеться про глибоко філософський твір “Пер Гюнт” (1867). Ця поема увібрала в себе, здається, всі наскрізні проблеми і теми, які хвилювали і хвилюють людство протягом багатьох століть: що означає “бути собою?”, як, проживши життя, залишитися вірним своїм ідеалам, не зрадити власному “я”, не зійти на легкий шлях екзистенціальних рефлексій у пошуках власного “я”, не перетнути межу, уявивши себе “суперлюдиною” і тим самим знищити себе?
Як віднайти в собі сили протидіяти численним спокусам, які щомиті супроводжують кожну людину? І головне: шукаючи себе, своє головне призначення, в момент власного “тріумфу” пам’ятати про милосердя і не забувати про ближнього.
– Постановка цієї вистави була спільною ідеєю – моєю та керівництва театру, – зазначає режисерпостановник Іван Уривський. – Я запропонував кілька назв, зупинилися саме на “Пер Гюнті”, бо ця історія вже давно живе у стінах нашого театру.
Невипадково виставу вирішили присвятити Сергію Данченку та Богдану Ступці. Сергій Данченко хотів поставити “Пер Гюнта” з Богданом Сильвестровичем, було навіть сценічне вирішення… А коли художнім керівником Театру став Богдан Ступка, то і в нього була така ідея. Але тоді не склалося…
“Пер Гюнт” – світова класика, сильний текст, який давно мене зачепив і досі не відпускає. Вистава народжувалася в любові. Ми знайшли з акторами повне порозуміння. Сам репетиційний процес тривав майже півроку, через карантин доводилося робити перерви, кілька разів переносили саму прем’єру.
Як режисер я намагався розібратися в житті головного персонажа, якого показано у віці від 20 до 70 років. У виставі багато тем і підтем, про які можна довго сперечатися.
Попередні п’єси в Театрі Франка я ставив на Камерній сцені імені Сергія Данченка. На великій сцені працюю вперше. Це різні формати, різні світи, зі своєю специфікою і магією.
Уперше працював із народним артистом України Остапом Ступкою (Пер Гюнт) – професійним, потужним актором, з яким комфортно в роботі. Він точно потрапляє в роль. Те саме можу сказати і про народну артистку України Наталію Сумську, яка грає його матір. Вона – велика професіоналка, дивовижна актриса.
Над сценічним вирішенням працювали разом із художником Петром Богомазовим. Завдяки цьому рішенню, на мою думку, вдалося цікаво розкрити п’єсу. У сценографії закладено багато сенсів, до того ж, як на мене, вийшло дуже красиво. Костюми, які теж робив Петро, є частиною сценографічного рішення.
Музику добирали разом із звукооператором Олександром Кришталем. Використовували переважно музику сучасних композиторів. Думаю, що їхні твори гармонійно підійшли під атмосферу вистави.
Хотів би відзначити роботу хореографа Павла Івлюшкіна та хормейстера Сусанни Карпенко. Загалом вистава – це командна робота, де успіх залежить від кожного актора, кожної людини, яка бере участь у її створенні. Вдячний усім.
Наразі вистава починає свій шлях, робота над постановкою триває. Лише після десятого показу можна буде говорити про якесь внутрішнє задоволення. Потрібен час, щоб актори вільно почувалися на сцені. Ми ще в процесі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment