Георгій ФІЛІПЧУК
“Неможливість наситити хіть
до багатства та нехтування усім іншим задля наживи занапастили олігархію”.
Платон “Держава”
Український етер переповнений усякою всячиною. Часто навіть набачені стають ошуканими безустанним словоблуддям, намагаючись віднайти хоча б напівправду. Ситуація доволі жорстока до людини, народу, держави. Справді, в цьому інформаційному лабіринті, “вміло” вибудуваному олігархами, важко знайти шлях до істини. Щоби відшукати дорогу чеснішу, без облуди, слід щомиті відокремлювати зерна від полови, бо брехня, немов іржа, що роз’їдає душу. Та чи варто сподіватися на інше, коли антисистема формує “соціокультурний” простір напівправди й напівосвіченості суспільства? Сильні світу сього потребують такого людського “капіталу”, який гарантуватиме зиск, прибуток (наживу) при домінуючій психології “мовчазного раба”. Нинішній стан є небажаним і небезпечним в умовах військової агресії Росії. Україні, окрім мілітарної сили та міжнародної підтримки, конче необхідна суспільна єдність і злагода. Як досягнути поставленої цілі, коли олігархічні “верхи” давно відцуралися народу, протиставивши свої інтереси? Усе виглядає за народною поговіркою: “Бідне на сорочку старається, а багатий і кожуха цурається”. Очевидно, для українців такий характер відносин не новизна. Уже було тоді, в умовах бездержавності. Але протиприродно, що зараз подібну модель, згубну для людини і народу, олігархат намагається всіма неправдами увіковічити.
Європейські країни позбавилися цієї чуми і відкрили шлях для розвитку. У нас ця пошесть стала причиною не лише соціального зубожіння, економічної стагнації, правового свавілля, але смію стверджувати, що політика олігархів є однією з головних причин війни, трагедії українського народу. І допоки ця страшна виразка буде на українському тілі, жодне питання в Україні справедливо не вирішуватиметься. Безпека, економіка, культура, освіта, наука, соціальний захист, екологія перебуватимуть у занепаді. Якщо майбутній закон “Про олігархів” передбачатиме їх легітимізацію і модернізацію, а не політичне, правове, економічне, ментальне знищення цього страшного витвору часів Незалежності, то на перспективу слід очікувати драматичних подій. Маємо визнати, що цей недружній до народу олігархічний клан став на перешкоді (як смертоносний тромб) національному поступу. Україна при їх владарюванні втрачає духовний, політичний, економічний суверенітет, не стаючи УКРАЇНСЬКОЮ. Держава не здатна бути єдиною, коли “Той мурує, той руйнує, / Той неситим оком/ За край світа зазирає…”
Урешті-решт уся світова історія засвідчує, що біди настають тоді, коли фетиш користі верховодить над національними інтересами і благами. У країнах, де людина не є найвищою цінністю, державний лад наділений властивостями не демократії, а олігархократії. Тут панують інші мотивації, цілі, смаки й почуття, при владі знаходяться (як правило) поводирі, що відповідають таким критеріям. У своєму мудрому і сміливому трактаті “Держава” давньогрецький філософ Платон писав: коли “в державі шанують багатство й багатіїв, то починають менше цінувати доброчесність чеснотливих людей. Вимірюючи все грішми, вони запроваджують закон, що є основою й нормою олігархічного устрою, закон про встановлення майнового цензу: чим більша олігархія, тим вищий ценз, чим вона менша – тим ценз нижчий. Ті, у кого немає майнового цензу, до влади не допускаються. Такий державний устрій здійснюється або насильно, зі зброєю в руках, або за допомогою залякування згори… Держава такого типу, без сумніву, не може бути єдиною”.
Сучасно. Нібито Платон писав про день сьогоднішній, а не майже 2400 років тому. Ці вади переслідують людство безперервно. Особливо чутливими є вони для України. Прояви нещасть, що несе олігархія, спостерігаються в усі роки Незалежності. А коли народ не витримував крайнощів, тоді повставав Майданами, залишаючись опісля розчарованим. Олігархічні метастази ще більше проникають у національний організм. Водночас приходить усвідомлення про єдиний вихід – нація, громадянське суспільство мусить зламати становий хребет олігархату, без чого немислимою є наша перемога над московським агресором. Адже саме в цьому кублі виплоджуються зрадники, колаборанти, сепаратисти, “україновбивці”. Сформована кастовість суспільства, “ринковість” освіти і культури, зубожілість населення, ігнорування національним інтелектуальним потенціалом, який масово емігрує за кордон, втрата конкурентоспроможності, перетворення країни в сировинний придаток – неукраїнський шлях. Можна до безкінечності продовжувати загальносуспільні дискусії про “реформи”, але справу не зрушити, оскільки політику, економіку, банки, інформаційний простір заполонили ті, що сприймають Україну лише географічно, а не як духовну цінність. Нарешті, олігархат як чужинський десант увійшов через вікна в Церкву і наші святині, підкупом та обманом заставляючи молитися чужим богам.
За таких обставин молитва-звернення “В єдності сила народу, / Боже, нам єдність подай” не стає сенсом нашої буденної реальності, як би зворушливо не звучав у наших храмах цей молитовний спів. Суспільство розділене, воно годується патерналізмом і несправедливістю. Реальність, що загрожує національній безпеці, зобов’язує найвищу владу (достатньо олігархізовану) приймати нагальні рішення щодо ліквідації цієї демонізованої касти глитаїв-чужинців. Правителям, які, імітуючи боротьбу з олігархами, пробуючи завести їх у косметичний салон, нагадую Шевченкове Слово “Не дуріте дітей ваших…”.
Бо інформація, яка виливалася на людську голову за останній тиждень, – про державну зраду, розкрадання природних ресурсів, діяльність ворожої резидентури, що працює легально на Росію, – вимагає адекватних дій.
Озвучені дані про стратегічні об’єкти, зокрема обленерго (навіть не за півціни поцуплених у народу), знаходяться в руках Коломойських, Суркісів, Ахметових, Льовочкіних, російських нуворишів Григоришиних, Бабакових та інших зайд, що “Латану свитину…/ З шкурою знімають”.
Згадую сказане Дмитром Донцовим у праці “Дух нашої давнини”, перевиданій нещодавно “Просвітою” в серії “Бібліотека Українського Воїна”. Він пише нібито для днів сьогоднішніх: “З трьох складників держави, причин кожночасового в Україні її занепаду треба шукати не в “землі” (її багатство, географічне положення), ні в “народі” (його свідомість, задоволення його інтересів, добробут), лише в третім, в найважнішім складнику — провідній верстві”.
Без сумніву, занепад в Україні відбувається не через вину цієї Богом даної народу землі, а передусім через моральний розклад “правлячої касти”. Бо як сказано в пророцьких книгах Старого Заповіту: “Численні пастирі попсували і потоптали мій уділ, Мій уділ вони обернули на голу пустиню!”. Знаймо, що “слабка еліта – слабка держава”. А слабкою “провідна верства” є тому, що вона сприймає здебільшого Україну лише як місце для “заробітку” неправедних статків, підмінюючи національну справу на “неукраїнську страву”.
Пріоритетним завданням часу є творення “правлячої верстви”, яка б воліла, щоби “НАД ДІТЬМИ КОЗАЦЬКИМИ ПОГАНЦІ НЕ ПАНУВАЛИ”. Зробити це (як і повну народну деолігархізацію) здатен тільки свідомий і гідний Народ. Але такі “люди не народжуються, а виховуються”. Тому Україна постане лише Боротьбою та Працею Народу, утвердивши на своїй землі Вищу Справедливість, незаглушену московською блекотою і звироднілою, антинародною олігархічно-владною системою. “А Тебе благаєм: / Поможи нам, ізбави нас / Вражої наруги”. Вірмо у Вище, у власні сили і нездоланність Правди!
