Незабутнє

Вадим ПЕПА, письменник

Після проголошення незалежної Української Держави пощастило воскресити в українській літературі ім’я талановитої письменниці Докії Гуменної. Її батько в містечку Жашків на Черкащині, уславленому велелюдними ярмарками, тримав дрібну крамничку, в якій разом з іншим крамом продавав українські книжки, що ними зачитувалася молодша донька. За “диктатури пролетаріату” родину “буржуя” репресували. Батьки подалися світ за очі. Старша дочка, запроторена в Сибір, добралася в товарняках через Москву до рідного краю, переховувалася в родичів на хуторі.
Учителем Докії в школі був поет Дмитро Загул. Він доклав сил, щоб надзвичайно здібна дівчина продовжила навчання в Києві. Для цього їй довелося під тиском жорстоких енкаведистів написати заяву про відречення від батьків. А подумки вважала, тамуючи сльози, що робить це не про людське, а про катівське око.
Такі ж “пильні чекісти” 1933 р. звинуватили члена літературної організації “Західна Україна” Д. Загула в “націоналізмі”, впаяли 10 років концтаборів. Спершу в Забайкаллі вдовольнявся тюремною баландою як “строитель Бама”. А після вбивства Кірова в Ленінграді опинився в “північносхідних таборах Колими”. Як тільки не випробувала гірка недоля – асистент фельдшера, помічник маркшейдера, заготівельник деревини, обліковець на вивезенні торфу й золотоносного піску, обмірник забоїв і просто різноробочий.
Відбувши 1943 року визначений неправедним судом строк, просив звільнення. Але йому, так само, як іншим, оголошено, що “сидітимуть” до “особливого розпорядження”. Репресивне “червоне колесо” підминало сотні тисяч або й мільйони людських життів без розбору. Від серцевого нападу помер влітку 1944 року в “Колимському краї”. Відомостей про реабілітацію немає. Імовірно, нікому було поклопотатися…
Під час Другої світової війни, опинившись не з власної волі в окупованому Києві, Докія Гуменна, вірна дочка свого народу, яка люто переслідувалася за радянської влади, не заплямувала свою совість жодною співпрацею з фашистами. Виживала, продаючи на тодішньому Євбазі та обмінюючи на щось їстівне вишивки, над якими скніла день і ніч.
Не давала спокою згадка про статтю А. Фарбера “Лживая повесть” у московській газеті “Правда”. “Марксистська критика” в жовтні 1940 р. рознесла в пух і прах повість “Вірус” правдолюбної авторки про задушливу атмосферу в обласному відділі охорони здоров’я, де до скандального звільнення нетерпима до фальші працювала стенографісткою та заодно перекладачкою з російської мови на українську й навпаки. Потягла до Львова найдорожче, що мала, – рукописи та власні видання, розкритиковані вщент. Бідувала в ДІПі – в європейських таборах для переміщених осіб.
Шукала притулку в тодішній Чехословаччині, Австрії, повергнутій Німеччині, Італії, Канаді, поки не очутилася у США. Найнялася на нелегку роботу в цеху, де виготовлялися канати для морських суден. Не новиною для емігрантки була фізична праця: у Києві працювала на підприємстві, де виготовлялися будильники. Оселилася в НьюЙорку в “апартаментах” – кімнатці на першому поверсі, в тисняві між паперами й книгами. За творчими пориваннями ніколи було вгору глянути. І не до заміжжя було. Тільки й утіхи, що активна діяльність у тамтешній українській громаді.
Жодні поневіряння не завадили воістину талановитій письменниці написати чотиритомний твірепопею “Діти Чумацького шляху”. Вже те, як було видрукувано унікальний роман, засвідчує, що то – справжній подвиг людини з великої літери. За вихідними даними: Мюнхен – НьюЙорк, 19481951 рр. Після проголошення незалежної Української Держави ми до останнього подиху Докії Кузьмівни 4 квітня 1996 року обмінювалися листами, за якими, було видно, недремно пильнували “органи”. Надіслані ж її видання на мою київську адресу попри всі мої старання так і не вдалося одержати.
Видавництво “Дніпро” за моєї ініціативи опублікувало книгу Докії Гуменної “Дар Евдотеї” – правдиву історію поневірянь відданої Україні авторки в чаду комуністичної ідеології. З цієї нагоди 2003 року я запропонував Миколі Вінграновському відвідати Жашків. Знаменитий поет і популярний кіномитець погодився. Відправилися легковиком його приятеля з кіностудії Довженка. Якраз тоді Микола знімав як режисер серію “Гетьманські столиці”. Вирішив показати в Жашкові “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького”.
Обдарованим патріотичними переконаннями в Україні так чи інакше уготований тернистий шлях. Після школи красеньсин степовиків поступив на акторське відділення Київського інституту театрального мистецтва. Формуючи з дозволу пом’якшеної на той час влади свій власний курс у Всесоюзному державному інституті кінематографії, Олександр Довженко узяв показного київського студента під свою опіку. У фільмі видатного майстра “Повість полум’яних літ” (1961), відзнятому Солнцевою, Вінграновському випала честь зіграти рядового солдата Івана Орлюка. За найкраще виконання чоловічої ролі отримав золоту медаль Міжнародного кінофестивалю в ЛосАнджелесі.
…У салоні автомобіля за спиною водія ми їхали з Миколою плечем до плеча. Про що тільки не переговорили. Він зі злістю сказав, що вийшов із Комітету Шевченківської премії. Не стерпів піднімати руку за “договорняки”, що ухвалювалися поза Комітетом. Гадаю, з пам’яті старших поколінь правовірних комуністів не вивітрилося, як О. Корнійчук, захлинаючись від захвату, проголошував лавреатом Шевченківської премії Микиту Хрущова. А ще першорядні лавреати – затяті борці проти “українського буржуазного націоналізму” та всіляких ворогів “радянської влади”. У тому, здебільшого мотлосі, пошукати за нинішніми оцінками щось путнє важко. Не було б потреби нагадувати про це, якби пануюча політика не накладала лапу на присудження будьяких премій…
До клубу в Жашкові прізвище Вінграновського принадило учителів і любителів кіна та красного письменства з усього району. Після урочистого зібрання проводжав гостей чималий гурт “доброзичливців”. Одна вчителька, певно, з бойових, підступилася до Миколи Степановича: “Коли Вас побачила, защеміло серце: як Ви подалися! А коли послухала, то яка ж у Вас сила духу!” “Нічого собі комплімент”, – довелося мені зауважити стиха. Микола усміхнувся: “О sancta simplicitas” (О, свята простота!). Ці слова приписують чеському проповіднику Яну Гусу. Засуджений католицьким Константським собором “світоч правди, волі”, за характеристикою Т. Шевченка, нібито сказав так, коли старенька селянка підкинула до вогнища принесений нею хмиз. Вінграновському судилося переступити межу вічності 26 травня 2004 року. Прожив 67 літ. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
Докія Гуменна упокоїлася на українському православному цвинтарі СаутБаундБрук штату НьюДжерсі. Її ім’я, як і Миколи Вінграновського, удостоєне світлої пам’яті в зарубіжжі та в незалежній Україні. У Києві належалося б назвати іменем Докії Гуменної вулицю, де вона горювала в такій же кімнатці, як і в НьюЙорку…
Світлу пам’ять про Миколу Вінграновського увічнено в назвах вулиць у Первомайську, де народився, в Києві, Миколаєві, є провулок у Білій Церкві. Ім’я видатного письменника, актора, кінорежисера присвоєно школі №17 у Первомайську.
Недовідомі путі господні. А понад усе – жорстока юдоль земна. Колись римський імператор “Божественний Веспасіан” повчав сина, що “гроші не пахнуть”. Пахнуть люди. Кожний посвоєму. А з ними й людство з усіма державними інституціями. На щастя, неодмінно народжуються особистості, гідні великої пошани. А в Україні сповідують заповідане Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою… На лихо, так звана українська еліта легко піддається на уславлення будьчого чужого, а не на вшанування достойних синів і дочок рідного народу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment