Мирослав ЛАЗАРУК
Саме в Поташні я багато чого зрозумів із творчих принципів художника Прокопа Колісника. Згадав його багатолітні шукання істини, яка ось тут, на поверхні – у його селі. Але треба було покинути ці краї, щоби щоразу шукати усе поновому. Адже саме у цих степах навік заснули козаки, якими марив Прокіп, який щойно закінчив інститут, надзвичайно сміливо відійшов від того, що втовкмачували в його голову протягом п’яти літ. Хоч закінчив із червоним дипломом, і відкривалася перспектива залишитися в столичному виші, та доля закинула його саме в Чернівці напередодні досі не розкритої хвороби – алопеції. Його “Круки” віщували екологічну небезпеку, яка торкнулася багатьох, а надто ж самого Прокопа. Та Батьківщину не порятуєш тим, що покинеш її. У Колісника вибору не було – захворіли обидвоє дітей, тому змушений був їхати до дружини у Словаччину. Але це все дуже умовно, бо Прокіп ніколи не покидав Україну, вона завжди з ним і в ньому. Постає із багатьох полотен і ніколи не зникне із серця. Це не солодкі фрази. Багатолітня дружба з художником дозволяє так промовляти. Пам’ятаю його відчайдушні виставки після тривалої розлуки з Україною в Києві, Львові і Чернівцях. Тільки глибоко любляче серце здатне на подібний поступ. Більше того, чужина не розміняла на дрібну монету високі почуття, а, навпаки, зміцнила їх, загартувала, навчила не плакати, а творити Батьківщину там, де тобі доводиться жити сьогодні.
Саме ота найтемніша і найкоротша ніч у Поташні ще не раз навідуватиме мене. Бо відкрила багато речей. Згадав Прокопів автопортрет “І мене поглине тьма”, ніби малював він його саме тієї ночі, коли в Поташні вимикали електроенергію. Пригадався і портрет матері. Майже аскетичне обличчя святої. Хто ще так, як українці, обожнюють матір, жінку?! Чиї серця здатні на таке поклоніння?
Для багатьох стало несподіванкою, що Прокіп раптом почав писати книжки. Тільки не для мене. Мені просто було цікаво, коли його нарешті “прорве”. І це сталося. Про що може писати художник? Хтось подумає: про живопис. Але не тільки. Прокіп пише про все, що його болить. Тут і художні твори, оповідання, новели. Роздуми про живопис. Роздуми про життя. Усе, що він не сказав на полотні, пробує висловити на папері. Мені особливо заімпонували ті розвідки, які він помістив у журналах “Дукля” (Словаччина) та “Сучасність” про художників Одарку Киселицю та Феодосія Гуменюка. Це вже дослідження наукового спрямування. Адже Прокіп займався викладацькою діяльністю в дуже серйозному Пряшівському навчальному закладі. Примітно, що художник з України зумів відчути, в чому істинність таланту двох неперевершених майстрів. Як тут не погодитися з ним, що Одарка Киселиця глибоко національна вже за підбором кольорів, які не сплутаєш ні з чиїми іншими.
У літературі, як і в живописі, Прокіп Колісник не простий для сприйняття. Більше того, інколи здається, що він свідомо ускладнює свої мистецькі сентенції. Та це тільки на перший і то дуже поверховий погляд. Бо коли вчитуєшся в його прозу, розумієш: такі мистці, як Прокіп Колісник, не опускаються до банальностей, вони спроможні підняти читача до рівня власного розуміння життя.
Україна має ким гордитися. Прокіп Колісник знайшов себе як талановитий живописець, національний за духом. Його барва приваблює і хвилює. На відміну від інших, Колісник завжди пронизує кожен свій твір небуденною філософською думкою. Він захоплювався біблійними мотивами, історією. Полишив помітний слід, за що би не брався.
…Поташнянські рапсодії ніколи не зітруться із пам’яті, бо овіяні особливим присмаком людських взаємин. І чим більше ми віддаляємося у часі і просторі від них, тим виразнішою стає кожна мить, оживають людські образи, картини природи, які опинилися на полотнах талановитого майстра, котрий утаємничено кличе нас у рідне подільське село…
