Такого пошукати – удруге не знайдеш

Альона Радецька,
секретар Хмельницької обласної організації Національної спілки письменників України, членкиня НСЖУ

Триєдиність осмисленого й пережитого лягла в основу життєсповідальності мудрого й талановитого письменника з Хмельниччини Миколи Мачківського. На превеликий жаль, уже покійного…
Народившись у маленькому селі Хоросток Славутського району, він зумів досягти значних успіхів у літературі і зайняти почесне місце серед знаних авторів не лише рідного Поділля, а й усієї України. У нього було багато друзів і знайомих за кордоном, що свідчить про його зв’язок зі світовою літературою.
Маючи ваду у здоров’ї (втрата слуху в дитинстві), Микола Мачківський закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Я. Франка. Працював у пресі. Був редактором Білогірської районної газети, літредактором, кореспондентом обласних газет “Радянське Поділля” (нині – “Подільські вісті”), “Корчагінець” (пізніше – “Ровесник”), редагував обласну газету “Подільська панорама”. У свій час завідував кабінетом молодого автора при Хмельницькій обласній організації Національної спілки письменників України.
Всебічна обізнаність і високий інтелект Миколи Антоновича допомогли йому реалізувати свій творчий потенціал, виробити професійний стиль і проявити його через різножанрову специфіку написання оригінальних творів. Зпід його пера вийшли ґрунтовні літературнокраєзнавчі праці, поетичні збірки (“В житах”, “Червоний рушник”, “Живий дощ”, “Зав’язь доброти”, “Осіння радість” та ін.), художньодокументальні повісті (“Сорокодуби”, “За сонячний промінь тримаючись”, “Живи – як сад”, “Кунча, ХХІ”, “Брат і сестра”), романи (“Пароль – “Проскурів”, “Чорний дяк”, “Провесінь в імлі”, “До вежі Черленої”, “Коріятовичі”, “Каратель”, “Пришелець з Європи”). Всі вони – з добра, внутрішнього піднесення, віри і настроєвої гармонії. Таким був сам автор – добродушний, відвертий, щирий, із прекрасним почуттям гумору. Його поважали і цінували колеги по роботі, його настанови і досі пам’ятають автори, яким він передав свої знання і вміння, бо перед очима в них – доброта і любов до життя, які повноводними ріками лилися із щирого українського серця.
Прочитавши ще прижиттєву книгу письменника “Древо триєдине”, видану за підтримки Українського культурного фонду, розумієш, наскільки компетентною і творчою особистістю був Микола Мачківський. Присвячена книга Хмельницькому обласному літературному музею. Із передмови Василя Горбатюка, директора цього закладу, зрозуміло, що Микола Антонович деякий час вагався з жанром свого “Древа…”: “Автор і сам не може конкретно визначитися з жанром своєї книги. Ніби роман, але й не роман. Однак то не має суттєвого значення, бо читача цей мемуарний нероман захопить насамперед своїм змістом. Адже він багатющий на події, імена, краї, цікавий деталями творчості й побуту літераторів, привабливий манерою оповіді, в якій доброю струною звучить гумор, іронія й самоіронія”, – зазначає Василь Іванович.
Проблема із визначенням жанру виникає тому, що книга містить і спогади письменника, й інтерв’ю з іншими словописцями, і резюме, і додатки, куди входять епістолярні твори, й альтернативні дослідження, а ще фотовернісаж Миколи Мачківського. Загалом – це більше п’ятисот сторінок різностильового тексту. Тому читач має сам визначитися із жанром. Але якщо бути уважною під час читання “Древа триєдиного”, то можна помітити натяки, які інколи робить автор, щоб підказати читачам, в якому жанрі написана його книга (не враховуючи додатків). Він пише: “Якраз цю поезію маю під руками – проситься продекламувати” або “Дозволю собі цю розповідь на кілька хвилин перервати – заради одного цікавого запитання”. Чому б не сказати, що “Древотриєдине” – це романвиступ? Є аудиторія (уявна), є оповідач, який у гумористичноіронічній формі розповідає про своє життя, про подорожі і знайомства з відомими особистостями. Романсповідь. Та у кожного своє бачення.
Варто відзначити філософське підґрунтя назви. На початку книги письменник згадує древо триєдине, яке “починало розквітати від хороших думок і благородних поривів. Воно росло і шелестіло навпроти сонця, яке так щедро голубило життєдайними променями наше древнє село. Древо родове, в якім – батько, мати і син. В триєдинім числі…”. З одного боку, “древо” постає у вигляді рослини. Воно “…міцне, довговічне і священне”, на нього можна спертися і пригадати дитинство, молодість, проаналізувати зрілість. З іншого, “древо” – триєдине. Таку триєдність зустрічаємо і в Святому Письмі. Це ще раз підтверджує прихильність автора до Заповідей Божих, яких він намагався дотримуватися впродовж усього свого життя. І хоч воно було у нього непростим і наповненим труднощами, Микола Антонович все одно залишався вірним своїм принципам та ідеалам.
Живучи літературою, її могутнім справжнім словом, митець не міг стояти осторонь літературних процесів і не згадати персоналій, які творили свого часу. Перевагу надає шістдесятництву, хоча розповідає й про інші періоди літератури. Згадує знайомства з Павлом Загребельним, Миколою Бажаном, Ліною Костенко, Леонідом Первомайським, Іваном Драчем, Борисом Олійником, Миколою Вінграновським, Григором Тютюнником та іншими відомими особистостями. Напрочуд добра пам’ять дозволила Миколі Антоновичу пригадати найнезначніші моменти зустрічей з тими чи іншими митцями.
Оскільки Микола Мачківський писав і поезію, і прозу, і літературознавчі дослідження, то, відповідно, зробив для себе деякі відкриття, які легко можна знайти у нововиданій книзі. Автор зрозумів, що справжній поет “значить – рідкісний. Такого пошукати – удруге не знайдеш…” Важливу роль у цьому відіграє й визнання таланту іншими, відомими, великими. “Щоб звернути увагу на поета, поцікавитися, з якої він місцевості, треба написати такі вірші, щоб, як мовиться, дух перехопило”, – пише Микола Антонович. Також відзначає важливість присутності автора під час обговорення його книги: “А без знайомства з автором, займаючись просто читанням, у теперішні часи трохи важкувато… Він має відповісти на те, чого в його книзі бракує…”. Не оминає і призначення словотворців: “Він – письменник. А письменники, так, як і Бозя, знають усе і про всіх”. Назавжди запам’ятав настанови Микити Годованця, який говорив про те, що поезії “нема без образного слова, але образи мають бути свіжими, виразними, оригінальними. Це дається наполегливою працею над віршованим рядком…”. Серед висновків письменника є відома фраза: “Помиляються навіть генії”. У передмові на книгу Бориса Корнієнка “Коріння”, написану Леонідом Первомайським, і з якою познайомився Микола Антонович, є твердження про те, хто такий поет. Так ось: “…поет – це той, про кого говоримо без епітета “молодий”. Тобто – Поет, хоча й молодий…”. Про М. Мачківського літературні митці так говорили: “А ти – терплячий. Інакше кажучи – великомученик. З таких виростають справжні поети…”. Так і сталося. Хоча сам автор називає себе “менш помітним літератором” і скромно розповідає про свої досягнення.
Мова текстів – жива, розмовна. Використання діалогів, гумористичноіронічних вставок, запитаньвідповідей, приказок і епістолярію робить книгу легкою у прочитанні, захопливою. Автор не звеличує себе перед іншими, не хвалиться своїм покликанням, не пропагує свою творчість, а навпаки, акцентує увагу на простоті і мотивує читача до вивчення літератури, її глибиннопізнавального характеру.
Не можна сказати, що “Древо триєдине” – унікальне за своєю суттю. Воно, як і життя, має свої сплески і падіння, круті повороти і неочікувані перепони, але це, напевно, і було у планах Миколи Антоновича, адже у своїх творах він не прагне змалювати все ідеальним, а навпаки, хоче за допомогою Слова відобразити всі контури живого існування, де всяке трапляється.
У книзі є різкі стрибки в часі. Автор, описуючи одну подію, враз пригадує щось із минулого і починає розповідати вже про те, але все ж згодом повертаючись до першосказаного. Або ж трапляються випадки, коли письменник не вбачає необхідності описувати весь процес підготовки чи аналізу певної ситуації і відразу переходить до результату, як ось: “…Я це добре розумів і накинувся на підручники з небувалим завзяттям. Увечері поспішав до Михайла Головіна. Його чарівна Галинка, дружина, уривала якусь годинупівтори від свого сімейного часу і працювала зі мною – передавала свої знання іноземної.
І от екзамени складено…”
Особливу шану письменник віддає персоналіям із різних куточків України. Це ті митці слова, які зуміли проявити себе кожен у свій час. Декілька сторінок автор відводить словотворцям, яких знав особисто або ж які були чи стали відомі у літературі загалом.
З особливим трепетом Микола Мачківський згадує свою працю у літературному музеї, зокрема, добрим словом відгукується про тодішню директорку закладу Тамару Міцінську, яка стимулювала його до саморозвитку, пропонувала зустрітися з тими чи іншими словописцями, зібрати матеріали про їхню творчість. Під її керівництвом він зумів відвідати чимало міст України, познайомитися з літераторами, про зустріч з якими і не мріяв. Врешті, стати прозаїком. “Відколи я взявся за прозу, а це сталося в літературному музеї, де директор Тамара Петрівна запропонувала мені написати книжку про поетавоїна Володимира Булаєнка, моїми новими консультантами все частіше ставали відомі автори, які пишуть повісті та романи…”, – згадує Микола Мачківський. І все ж він знайшов собі письменниканаставника по духу. Ним став Василь Горбатюк – “талановитий прозаїк, спадкоємець творчого горіння Григора Тютюнника”. Його мудрі поради, інколи й критика, допомагали Миколі Антоновичу “вигріти” слово, засіяти ним словесну ниву і згодом зібрати багатий урожай.
У романі Миколи Мачківського наскрізним є мотив подорожі – літературнопізнавальної, науковообґрунтованої, краєзнавчоосмисленої. Будучи “скромним літератором”, як його у своєму листі назвав критик Володимир П’янов, він зумів об’їхати майже всю Україну, починаючи від маленьких сіл і до великих міст, познайомитися з різними письменниками і представити себе як творчу особистість. Цей мотив візуально можна зобразити, як дві гілки розлогого дерева. Перша – внутрішня, тобто така, яка відображає подорожі письменника рідним Поділлям, Україною загалом, друга – перебування літератора за її межами. У своїй книзі Микола Антонович зазначає: “Мені, вочевидь, так уже на роду написано – мандрую змалку” або ж “Мандрувати доводилося не тільки колективно, потрапивши в якусь групу пілігримів, а й одинцем”. Варто відзначити і те, що саме завдяки Миколі Антоновичу й чимало літераторів змогли побувати у його мальовничому краї. Були серед них такі, котрі приїжджали зза кордону. “Частіше це траплялося в ті часи, коли “процвітала дружба народів”, – зазначає письменник.
Поруч із мотивом подорожі стоїть мотив дороги, що неодноразово вела Миколу Мачківського до відомих літераторів у незвідані місцини. Часто вона забирала чимало сил у письменника, переривалася, коли заставала вночі, і продовжувалася з настанням дня. Скажімо, у своїй книзі Микола Антонович згадує: “Другодні їдемо в Чинадієво. Зійшовши з автобуса, чвалаємо довжелезною дорогою. Аж ноги нам погнулися!..” або ж підсумовує: “…У таких клопотах, труднощах збігли роки. Епізодів з газетярського пішохіддя назбиралося на добрий томисько, але я залишаю їх у своїй пам’яті з надією, що, можливо, колись вони справді стануть книгою”.
Великою підтримкою у його творчо заклопотаному житті були дружини. Спершу Алла Василівна, “моя піднебесна голубка”, як називає її автор, котра завжди перебувала поруч і надихала, а згодом, після її смерті через невиліковну хворобу, вірною супутницею життя стала “проворна і симпатична молодиця” Марічка. З нею й доживав віку Микола Антонович. І хоч “кілька мішків книжок” було його “єдиним багатством”, вона розуміла чоловіка, адже таке вже покликання він мав у житті, письменниктрудівник Микола Мачківський.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment