Вадим КРИЩЕНКО: «Мій пісенний пласт ще не вичерпаний»

У Національному палаці мистецтв “Україна” відбувся концерт відомого поета-пісняра, народного артиста України Вадима Крищенка, на який довго чекали шанувальники української пісні. Цей концерт мав бути більше року тому, але через карантинні обмеження пісенне побачення з маестро відбулося лише нині.

– Пане Вадиме, поділіться особистими враженнями від концерту.
– Багато моїх друзів, знайомих назвали цей концерт справжнім потрясінням, – зізнається Вадим Дмитрович. – Академік Микола Жулинський назвав концерт небувалим дійством. Ректор Національного університету біоресурсів і природокористування Станіслав Ніколаєнко зазначив, що таке видовище неможливо перевершити. Багато теплих слів почув і від академіка Ярослава Яцківа.
У концерті взяв участь цвіт української естради. Як завжди, неперевершено співав Іво Бобул. Спеціально приїхала з Болгарії Катерина Бужинська, а з Одеси – улюбленець публіки Микола Свидюк. Дочка відомого композитора Остапа Гавриша співачка Мар’яна подарувала чудову пісню на батькову музику “Падає зірка” (слова Вадима Крищенка та Інни Павленко). Ця пісня стала переможницею у номінації “Прем’єра року–2020”. На концерті виступив Герой України, наш найкращий майстер художнього слова Анатолій Паламаренко.
Національний академічний український народний хор імені Григорія Верьовки виконав кілька моїх композицій, які люди знають багато років. Павло Дворський, вже не вперше у моєму концерті, виступив зі своїми синами. З прем’єрами виступили Олександр Василенко, Павло Зібров, Наталія Шелепницька. Сподобалася глядачам нова інтерпретація пісні “Полісяночка”, яку свого часу виконував Назарій Яремчук, а цього вечора заспівала Алла Попова. Вперше в моєму авторському концерті взяв участь Фемій Мустафаєв, який виступив з прем’єрою пісні “Щоб ти почула”. Заслужили вдячні оплески публіки і виконавець Дмитро Андрієць, гурт “Козацькі забави”, гурт “Будьмо” з Прикарпаття.
Невже це 21й, Боже мій?
Не думалось, що пощастить дожити.
Та, пересиливши життєвий буревій,
Іще стою, хоча й громами битий.

Іще всміхаюсь завтрашньому дню
Добра бажаю і землі, і людям.
А нашій вдачі – міці і вогню,
З надією, що так воно і буде.

То будьмо в радості,
допоки ми живі,
А про сумне сьогодні – ані слова.
Тримаймо Боже слово в голові,
А решта все – то суєти полова.

Утверджуймо себе без протиріч
Шанобою до батьківської хати.
Оце у сяйві сьогоденних стріч
Тобі, Вкраїно, і Вам, українці, хочу я сказати.
Цього дня у Палаці “Україна” панував дух українства, щирості, української мелодійної пісні та поезії, яка торкається душі і серця. Концерт тривав майже чотири години, але пролетів, мов мить.
Під час концерту мені вручили літературномистецьку премію імені Володимира Сосюри. До речі, вперше я побачив Володимира Миколайовича, коли навчався у дев’ятому класі однієї з житомирських шкіл. Ми зустрілися знову, коли я був студентом факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Тоді поет подарував мені свою книжку з теплим дарчим написом. Зараз ця книжка зберігається у Житомирському літературному музеї, де відкрито кімнатуекспозицію “Життя і творчість Вадима Крищенка”.
Під час антракту у фойє Палацу “Україна” була виставка моїх книжок, яка зацікавила багатьох глядачів. Крім збірок поезій, тут була представлена книжка про мій життєвий і творчий шлях за авторством Інни Павленко.
Велику роботу в підготовці концерту здійснила головна режисерка пісенного дійства Марина Коломієць. Враження від пісень доповнювалися комп’ютерною графікою, а біографія поета була поєднана з пісенними та поетичними творами, які звучали зі сцени.
Під час концерту на екрані можна було побачити відеопривітання з далекої Америки від моєї сестри та її чоловіка, а також від мого племінника, який разом зі своєю сім’єю заспівав пісню “Родина, родина”. Вів концерт Тимур Мірошниченко, вважаю, що це один із найкращих ведучих в Україні.
Любити Вкраїну – добра запалити
багаття,
Стоять за своє і не збити до волі ходи.
То ж будьмо вкраїнцями, будьмо
вкраїнцями, браття,
У радості й скруті, несхитно, усюди й завжди.
– Ювілейного концерту довелося чекати більше року. Що цікавого сталося за цей час у Вашому житті?
– Сьогодні мені вже не 85, а 86 років. Я радий, що врешті відбулася зустріч з публікою. Згадую незабутнього Дмитра Гнатюка. В останні роки ми з ним дуже потоваришували. Йому вже тоді було 85 років і він їздив з нами на концерти. Якось запитую: “Дмитре Михайловичу, може, Вам важко?” А він каже: “Дорогий Вадиме, ти знаєш, не в грошах справа. Ходжу по хаті, ніби хворий, погано себе почуваю. А поїду з вами, виходжу на сцену, і – ніби нова людина, одержую такий посил від людей – оті емоції людські, оці оплески. Я оживаю і відчуваю себе молодим”.
Я вже теж у такому віці, як був тоді Дмитро Гнатюк. Мене дуже цікавить думка людей, як вони сприймають мою пісню. Я хочу бачити у пісні зміст, поезію, мелодію, притаманну українській мові. Не можна казати: “Давайте писати поєвропейськи”. Пишімо поукраїнськи, щоб європейці були зачаровані нами. Не треба когось копіювати, покажіть наше, українське.
Україна багата на різноманітні жанри пісенного відтворення. Ми — нація, яка народжує стільки пісенних шедеврів, що якби Україна вже була незалежною державою хоча б 100 років, повірте, її пісні сьогодні б мали світове значення.
Згадаймо Володимира Івасюка. Це був зовсім інший напрямок мелодій. Можливо, нетрадиційний, але придуманий на основі народної пісні. Він пішов до метрів і показав свої пісні. Вони були здивовані, навіть заперечували. Казали: “Це не наше, не традиційна мелодія”. Не побачили в цьому новаторський хист. Думаю, що якби Україна вже тоді була незалежною, Володимир Івасюк зі своїми піснями був би як гурт The Beatles, пісні якого звучали по всьому світу. Його “Червона рута” живе й донині, прикрашаючи фінали концертів будьякого рівня…
Треба підняти авторитет української пісні. Це – справжній діамант. У Шевченківської премії є різні номінації – за критику, дитячу літературу, образотворче мистецтво, навіть за виконання пісні, а за створення пісні немає. Це неправильно.
Я – поет, який вріс у пісню. Я – професійний поетпісняр. Відстежую пісню від самого народження. Коли народжуються слова – показую їх композитору. Або навпаки – він показує мені мелодію, а я на цю мелодію пишу слова. Потім шукаємо виконавця. А далі вже йдемо записувати.
Даремно дехто говорить: “Візьми мою книжечку і там знайди текст для пісень”. Це неправильно. Пісню треба писати спеціально. У ній є свої закони – повтори, логічне завершення. Пісня звучить три хвилини, може трохи більше. Але там є початок, розвиток і завершення.
Мене запитують, чим я займався під час карантину. Написав книжечку віршів. Зараз пишу нову.
– Це вже далеко не перший Ваш концерт у Національному палаці мистецтв “Україна”. Чим вони особливі?
– Починаючи з 1992 року, тут відбулося понад десять моїх авторських концертів. Спершу вони тривали по два дні поспіль. Пам’ятаю велику рекламу одного з перших таких концертів, яка розтягнулася мало не на весь Хрещатик.
Практично всі виконавці старшого і середнього покоління брали на уста мої пісні. Дорожу тим, що працював з такими майстрами як Дмитро Гнатюк, Раїса Кириченко, незабутній Назарій Яремчук, який мав у своєму репертуарі найбільше пісень на мої слова. Іван Мацялко – на могилі якого на Личаківському цвинтарі рядки з моєї пісні: “З тобою ми, як дві зорі”. Віктор Шпортько, який мав прекрасний голос. Микола Мозговий, що залишив для нас слід не тільки як виконавець, а й дуже цікавий та колоритний композитор.
Часто згадую Раїсу Кириченко. Так трапилося, що ми написали пісні, які з її уст ставали народними, серед них, здавалось би, простенька пісня “Варенички”. Вона заспівала, і цю пісню підхопили всі. Після операції Бог подарував пані Раїсі ще сім років життя. За ті роки не було дня, щоб ми не зустрічалися або не спілкувалися по телефону. Вона ще мала голос, але ноги вже не слухалися, вона боялася, щоб не впасти. Бувало, заспіває на концерті однудві пісні, люди просять ще. Як бути? Ми придумали, що я виходитиму на сцену, щоб запросити її на танець, а насправді, аби вона на мене сперлася.
– Вам доводилося виступати в різних містах України. Що можете сказати про публіку?
– Хто б що не говорив, але українське слово більше і глибше сприймається на Західній Україні, хоча українська пісня близька людям і в інших куточках нашої країни.
Мені не доводилося виступати на Донеччині. Хоча як журналіст я проходив практику на Донбасі. Хочу сказати, що тоді там було багато українського. Села були абсолютно українськими. Микола Руденко, Іван Дзюба, Василь Стус – вихідці зі східних регіонів. Там була потужна письменницька організація. Шкода, що ми все це здали. Хотілося б сподіватися, що ще не пройдено точку неповернення.
Виступав у Дніпропетровській, Полтавській областях. Українське слово особливо тепло приймають у районних центрах. А Полтавщина до того ж – батьківщина Раїси Кириченко. Вона завжди запрошувала мене, композиторів, виконавців у свою рідну Корещину. До речі, на могилі Раїси Кириченко теж вибиті слова з пісні Вадима Крищенка.
– Чи доводилося виступати з концертами за кордоном?
– Ні, не доводилося. Але була цікава поїздка до Канади, де я очолював делегацію. Це був період, коли Україна вже йшла до незалежності і керівником делегації вперше був не представник КГБ, а український поет.
Там я познайомився з такими діячами, як ГайГоловко – міністр культури Українського уряду УНР, професор Ревуцький – брат композитора Левка Ревуцького. Було дуже приємно, що українці там зберігають свою національну культуру.
– Що Вас хвилює як митця?
– Чомусь зникла українська мелодійна пісня. Чому вона не звучить на українському радіо? Чому українське радіо взагалі відійшло від музичної культури України? Популяризують те, що схоже на закордонні зразки. Це небезпечно, адже, як говорить приказка: “Якщо сто разів сказати “хрю”, та на сто перший захрюкаєш”. У нас люблять повторювати навіть нісенітниці. А ми маємо достойні речі, хотілося, щоб вони вросли у наш побут. Прагну працювати в цьому напрямку й далі. Хоча літа вже не ті, але я відчуваю, що пісенний пласт іще не вичерпаний. Треба і далі знаходити виконавців. Велике значення має, хто виконуватиме пісню. Не обов’язково людині мати сильний голос, головне, відчувати мелодію, слово, смисл.
Мабуть, я – єдиний, хто не написав жодної пісні російською мовою. Не переймався тим, аби мої пісні звучали в Росії. Знаю, там, де панує російська мова, там йде витіснення мови української. Уникаю тих людей, гуртів, де розмовляють російською мовою. І не тому, що я їх не поважаю, просто треба утвердитися, стати на ноги українській нації. Хочеться, щоб трохи іншим став наш народ. Аби він був державницьким.
– Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?
– Хочу зачитати мій вірш “Рідна мова”, який вивісили на вході до багатьох шкіл в ІваноФранківській та Львівській областях:
Пахнуть в мові яблуні віти
І кущі калини в саду.
Пахнуть і зима, і літо,
Рідний дім, що на виду.