Його дужі рамена підтримували українську культуру

Осиротіла велика українська родина. Відійшов у вічність високошляхетний Каменяр національної культури Михайло Слабошпицький. Україна втратила свого великого Сина.
Глибоко органічний і природовідповідний у ставленні до свого Роду і Народу, він був серед тих небагатьох сучасних Просвітників, хто високим почуттєвим Словом творив Націю, вибудовуючи світоглядні орієнтири для наступних поколінь, спонукаючи сущих українців йти лише одним ­шляхом – шляхом безсмертного Тараса, де народжується Честь і Слава України. Пам’ятаймо цю славну Людину, освячену шаною і гарячою любов’ю Українського народу.
Георгій Філіпчук

Світлій пам’яті Михайла Слабошпицького
У цю підступну смерть, коли пишно квітує київська весна, важко повірити, адже нас залишила людина надзвичайної працьовитості та енергії, душа й серце якої цілковито належали українському народові.
Михайло Слабошпицький був і залишається для всіх нас високим моральним авторитетом, навчителем і просвітителем, котрий залишив по собі не лише багатющий літературний спадок, до незглибимих джерел якого приторкатимуться наступні покоління, а й учнів і вдячних послідовників.
Він був людиною поза поколіннями, бо наполегливо і самовіддано працював не лише для дорослих, а й для молоді – був співголовою Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, конкурсу, який утверджує державний статус української мови і підносить її престиж серед молоді.
Михайло Слабошпицький народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка (Черкаська область). 1971 року закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Працював кореспондентом, редактором, завідувачем відділу критики газети “Літературна Україна”, голов­ним редактором газети “Вісті з України”, журналу “Вавилон-XX”. З 1995 року був виконавчим директором Ліги українських меценатів, а також директором видавництва “Ярославів Вал”, співголовою координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Від 2006 до 2014 року був секретарем Національної спілки письменників України. Впродовж багатьох років Михайло Слабошпицький вів радіопрограми на Українському радіо, був організатором численних літературних заходів.
Він є автором книг “Поет із пекла (Тодось Осьмачка)”, “Никифор Дровняк із Криниці”, “Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько)”, “З голосу нашої Кліо”, “Українські меценати”, “Українець, який відмовився бути бідним” (про Петра Яцика), “Пейзаж для Помаранчевої революції”, “25 поетів української діаспори”, книжок-мемуарів “Протирання дзеркала”, “Тіні в дзеркалі” та “З пам’яті дзеркала. Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури”, а також багатьох дитячих творів. Його роман “Марія Башкирцева” виходив у перекладах французькою і російською мовами.
Михайло Слабошпицький є автором понад двох десятків книжок для дітей та юнацтва, прози, публіцистики й літературної критики. Також він є лавреатом багатьох літературних премій, серед яких є і Шевченківська премія.
Сьогодні всі ми зазнали важкої й непоправної втрати. Не стало визначної творчої особистості, дужі рамена якої підтримували українську культуру в наш непростий і драматичний час.
Сповнене тривог за майбутнє України, правдолюбне життя Михайла Слабошпицького є взір­цем і незрушним підмурком для наступних поколінь.
Нехай світла згадка про цю видатну постать залишиться в пам’яті вдячних читачів і в серцях усіх, хто знав і шанував Михайла Федотовича.
Володимир Базилевський, Олександр Божко, Сергій Борщевський, Сергій Гальченко, Любов Голота, Микола Гриценко, Павло Грищенко, Валерій Гужва, Іван Дзюба, Віктор Женченко, Микола Жулинський, Володимир Загорій, Теодозія Зарівна, Петро Засенко, Світлана Йовенко, Василь Клічак, Світлана Короненко, Сергій Куліда, Павло Мовчан, Марія Морозенко, Дмитро Павличко, Володимир Поліщук, Борис Пономаренко, Тетяна Пишнюк, Тарас Салига, Михайло Сидоржевський, Микола Сулима, Віктор Терен, Василь Фольварочний, Олег Чорногуз, Рауль Чілачава, Юрій Щербак

Відійшов у вічність наш директор і письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів та натхненник Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, лавреат Шевченківської премії, чоловік з великим українським серцем Михайло Слабошпицький.
Співчуваємо рідним та сумуємо разом з усіма, хто знав Михайла Федотовича.
Видавництво “Ярославів Вал”

Михайло Слабошпицький глибоко переймався долею всієї України, та все ж по-особливому трепетно ставився до рідної йому Черкащини. Тут проводив численні зустрічі з читачами, презентації й дарування книг, саме з Черкащини започаткував Міжнародний конкурс української мови ім. Петра Яцика, що його так наполегливо, долаючи чиновницькі спротиви чи байдужість, понад два десятиліття вів Михайло Федотович. Хто тепер продовжить цю патріотичну справу?..
Михайло Слабошпицький залишає вельми помітний творчий доробок у нашому письменстві: численні літературно-критичні студії, історико-біографічну прозу, цікавенні мемуари, які привертатимуть увагу читацьких поколінь, залишає непроминальну світлу пам’ять про себе.
Уся гуманітарна Черкащина глибоко сумує від цієї утрати й висловлює щирі співчуття рідним, близьким, друзям Михайла Федотовича, пам’ять про якого збережеться в наших серцях.
Володимир Поліщук
і всі письменники Черкащини

Остання неділя весни принесла надзвичайно сумну звістку – пішов у вічність Михайло Федотович Слабошпицький, великий друг нашого музею, член Національної спілки письменників України, виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва „Ярославів Вал“, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Лесі Українки, імені Олександра Білецького, імені Олени Пчілки, імені Братів Лепких, імені Василя Симоненка, імені Михайла Коцюбинського, імені Івана Багряного, імені Євгена Плужника, знаний прозаїк, публіцист, критик, літературознавець, видатний громадський діяч, палкий патріот. Його внесок у розвиток українського слова, виховання в дітей та молоді щирої поваги та любові до рідної мови неможливо переоцінити. І ми віримо, що творча спадщина цієї талановитої людини з великим серцем збережеться прийдешніми поколіннями.
Колектив Національного музею літератури України

Завжди дивувалася: як він так багато встигає? Дослідити стільки творчих біографій, написати стільки книжок, щороку організовувати такий важливий мовний конкурс і при цьому ще й тримати руку на пульсі сучасної літератури, перечитувати сотні книжок відомих і ще маловідомих авторів. Яка потужна енергія! Може, якби він ощадніше витрачав її… Може… Але інакше цей неймовірний працелюб не міг.
Надія Гуменюк-Лис,
м. Луцьк

Не встиг попрощатися з другом своєї юності, пречудовим поетом Джарджі Пховелі, якого вчора поховали у рідних горах Пшаветі, як довідався про наглу смерть Михайла Слабошпицького — видатного критика, літературознавця, прозаїка, невтомного громадського діяча, знаного організатора книговидавничої справи, захисника української мови та культури, з котрим мене єднала півстолітня дружба. Пішов з життя великий творчий трудівник, незрівнянний літописець літературного життя сучасної України. Видані останнім часом томи його спогадів – неоціненний скарб для тих, хто вивчатиме альтернативну історію духовного життя рідного народу з семидесятих років минулого століття до сьогодні. Людина феноменальної пам’яті, аналітичного розуму й безмежного інтелекту Михайло Слабошпицький створив цілу бібліотеку дорослої й дитячої прози, критичних, публіцистистичних і мемуарних творів, які безперечно є невід’ємною частиною вітчизняної культури. Він мав ще багато планів, але те, що він вже встиг здійснити, гарантує йому чільне місце серед тих, кого пам’ятатимуть покоління.
Рауль Чілачава

Не можу повірити, що нас покинув Михайло Слабошпицький. І які там розмови про вічність, про засвіти! Він потрібен тут. Сьогодні. Він був на цій землі, на цій Україні і робив усе, щоб вона була кращою і ріднішою.
Тепер його немає.
І мені стискає горло й серце летить слідом за ним.
Ми якось уявляємо Слабошпицького як чесного мемуариста, автора чудового роману про Башкирцеву, літературознавця… Але мало хто згадує (а чи й знає), що він був політиком з великої літери, сміливим і чесним.
Одного ще дуже непередбачуваного дня я приїхав в Ірпінь в Будинок творчості, і ми вчотирьох взялися писати Програму Народного Руху України. Ми – це Слабошпицький, Дончик, Терен, Брюховецький. Все! Більше нікого!
Це була конкретика, перша конкретика, а не просто розмови про сміливих прибалтів, і ще не було в наших рядах нікого з тих, хто потім, потім пішов рухівською стежкою – і слава Богу, що пішов. Але все-таки Рух починався з того вечора в Ірпені, з Будинку творчості – і згодом, трохи згодом, секретар тодішнього парткому говорив кожному з нас: ну нащо воно тобі, ну тебе ж ледве-ледве не законопатили, ну куди спішити…. – і Михайло так лагідно посміхався й робив свою велику українську роботу.
Я його дуже любив. Я люблю його прекрасну дружину, чудову поетесу Світлану Короненко. В ці дні я безмежно сумую, і не можу повірити в кляте очевидне.
Віктор Терен,
м. Київ

Ви були правдолюбом і людиною-вертикаллю
Ох, Михайле Федотовичу… Як Ви у тих засвітах?..
Ви були основною гуманітарно-українознавчою колоною нашого культурно-політичного життя. Скосила смерть ту видиму тілесну колону, з якою чинна влада і по смерті воює. Ви не вміщалися своїм ідейним максималізмом у жодні лекала цього потріпано-зужитого і сколаборованого світу. Ви все торпедували у затхлих ніби творчих середовищах своїми ідеями і працею. Ви були тим неспинним робІтником на ниві нашої літератури зі скрупульозного пізнання душ українських. Ніби скальпелем, словобразами заходили в долі та процеси українського літературного світу, щоб винести на поверхню причини нашої охлялости і поразок. Ви творили той високий ідеальний світ українського Духу своєю невсипущою щоденною працею.
Попри те, Ви чи не єдиний з відомих мені видатних особистостей уміли з тисячі людських пишущих тіл віднаходити вартісне й обдароване – і щиро захоплюватися віднайденими талантами та винятково сприяти в розвиткові тих, хто здатен розвиватися. Колись і я постала на Вашому шляху – і Ви стали для мене людиною-маяком та рушієм у втіленні найповажніших культурологічних і державницьких проєктів, зокрема, мовного конкурсу ім. Петра Яцика. Ви, мабуть, уже зустрілися з ним там, у незвіданому світі, і разом споглядаєте, як київська власть не дає дозволу Вам, великому Синові української землі, спочити в цій землі… Бо ж малі ніколи не осягнуть великих – оці розбійники-паразити на раненому українському тілі й витоптаній душі.
Ви ж були не просто великим у Вашій професійній письменницькій і літературознавчій праці – ви великим робили ВСЕ, чого торкалися: свої романи, літературознавчі розвідки, створення видавництва “Ярославів Вал” з його унікальною видавничою стратегією, мовний конкурс, меценатсько-організаційна діяльність, світоглядові переконання, політичний чин – і щоденний неспинний вир життя, у якому Ви щедро обдаровували своїм надихом Ваших постійних і ситуативних супутників. Ви були нашою планетою, до якої ми, маленькі супутники, тулилися й тягнулися, щоб разом обертатися в галактиці вашої Високости. Чи може довколишня малість це осягнути?
Ви вміли любити і ненавидіти, бо були ПРАВДОЛЮБОМ і людиною-вертикаллю.
Ви не просто забрали у засвіти з собою часточки тих, хто любив Вас – ми покірно пішли за Вами, бо є тим ланцюгом взаємотворення з центром у Вашій Особистості. Як же опустів Київ без Вас, якими штрих-пунктирними будуть форуми видавців без Вашої присутности і вже геть без серця зостався Міжнародний конкурс з української мови, у якому ви запалювали зірки нашої незнищенної мови, провадячи її до висот належного посідання у своїй же державі та в серці кожної дитинки чи юні. Не покидайте нас, Михайле Федотовичу, в нашому намаганні іти Вашим шляхом.
Хай земля стане пухом для Вашого тіла, а Небо огорне своєю приязню Вашу стооку душу. Дух натомість Ваш хай все буде посеред нас. Ви не відбули. Ви є і будете як історія, що з Вас, уже невидимого, творитиме українські перемоги. Бо Ви – творець і переможець.
Ірина Фаріон,
м. Львів
Ти залишив Україні і нам своє серце
Михайло Слабошпицький перейшов величезні больові митарства, але жодного разу в розмові зі мною чи Павлом Мовчаном не сказав слова „смерть“, навіть у суботу, 29 травня, близько сьомої вечора він розмовляв з Павлом про дуже важливу справу, вирішили повернутися до неї в понеділок…
Голос видавав Михайлів біль і муку, але ми обоє вірили, що він зуміє перебороти недугу і житиме ще довго. Вірили, говорили й зранку про нього удвох, аж доки не зателефонував син Святослав і не сказав нам страшну звістку…
Ми плачемо, як діти. Ми обоє втратили Друга, такого – єдиного…
Бо надто мало, а, може, й нема таких із нами, кому б завжди було цікавим твоє життя, твої думки, твої книжки і справи. І, звісно ж, не тільки твої, якщо це стосувалося книг і письменників.
Здається, він прочитав усе, що виходило в Україні протягом (щонайменше) півсторіччя. Його уваги не минала жодна світова книжкова новинка, він оперував сотнями імен. Його знання, ерудиція, інтелект неймовірні. Література як життя і життя як література – це про Михайла. Можна і треба багато що згадати, але якщо ви хочете знати про нього – прочитайте його книжки. Вони є у видавництві “Ярославів Вал”.
Прочитайте його квадралогію “Дзеркал…” – це чесне письмо. І про Нього – також. Блискуча оперативна мова. Стрімкий стиль. Думки, виснувані інтелектом, пролонговані часом емоції.
Журналістика дала йому дві речі: уміння писати „в номер“ та здатність витримувати марафон „далі буде“. Дивно, але його стиль не має жодних ознак скоропису – візьміть будь-яку його книжку, її цікаво читати, нема ознак старіння… Йому були цікаві письменники не лише як певна субкультура, а як середовище життя. Ось чому амплітуда його літературознавчих зацікавлень іменами надзвичайна – хоче хтось це визнавати чи ні, а Слабошпицький написав свою історію української літератури в портретах і діалогах, на фоні неймовірних історичних реалій.
Вечори в Будинку вчителя, у книгарнях, Музеї літератури, зустрічі в університетах, в районних та міських авдиторіях… Як він поєднував роботу за письмовим столом з організаційною, видавничою, з постійною готовністю долучитися до українських важливих справ – від порятунку паперових видань до свого дітища – Міжнародного конкурсу української мови імені Яцика, до якого долучилися тисячі школярів, курсантів, студентів?! Ті, хто товаришував з Михайлом, знають його прекрасну здатність озватися саме тоді, коли потрібен його голос… Його усміх, його іронія, його розумне слово…
Всі нескАзані слова стали великим жалем. Письменники ждали Його слова про себе, та чи вповні сказали Йому про нього?! Відгукувалися читачі, які завжди чекали вечорів, що їх вів Михайло.
Ми втратили Людину, яка тримала на собі і в своєму Слові український час. Талановитого Письменника, постать, якій нема заміни… Прости і прощай, Михайле!
Ти залишив Україні і нам усім своє серце. Ми віддаємо Тобі свою любов.
Найглибші співчуття дружині Світлані Короненко, яка була з Михайлом до кінця в горі й радощах, синам Мирославу і Свято­славу, дочці Іванні, рідним і друзям Михайла Федотовича.
Любов Голота

Дерева помирають стоячи
Нас полишає, за два місяці до свого 75-ліття, Михайло Слабошпицький. Письменник, публіцист, видавець, громадський діяч. Власне, людина, яка й була літературою, літератором, який добре усвідомлював: література в Україні мусить бути всім. Бо інакше чи буде сама Україна?
Звісно, багатьом подібні уявлення видаються чимось старожитнім. Сьогодні читають все менше, слово працює, але в інших технологічних режимах і соціокультурних стратах.
Але ж, але ж…
“Український письменник – дерево, яке виросло не там і не так, – написав якось Михайло Федотович. – Український письменник мусить бути революціо­нером, будитилем, просвітителем, навчитилем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником…”
Саме ця позиція і пояснює, чому тоді, на рубежі 1980-90-х, письменники очолили боротьбу за Українську незалежність…
У 1990-х письменник формує Лігу українських меценатів, засновує видавництво “Ярославів Вал”, яке продукувало величезну кількість книг, на всі смаки. Востаннє я говорив з паном Михайлом місяців зо два тому – він був у лікарні, у Феофанії, про свою хворобу сказав мимохіть. Далі говорив про свого друга Юрія Щербака, який пережив дуже непростий рік (смерть сина, смерть дружини, ковід…), одначе ж вистояв і навіть написав роман. “Дуже сильний роман, Сергію. Може, краще з усього, що Юрій написав…”.
У тій розмові – увесь Слабошпицький. Його страшенно цікавили люди, які працюють в літературі і мистецтві, за їхню справу та проблеми він уболівав більше, аніж за свої. Не випадково ж стільки написав про тих письменників. А його цикл “дзеркальних” книг (“Протирання дзеркала” і наступні) декларували простий і водночас мудрий спосіб жити довго і повноцінно: не зациклюватись на собі, а повсякчас виповзати із своєї шкарлупи. “Я протираю і протираю дзеркало – й мені бачиться те, що здавалося, давно призабулось”.
Він так і жив в останні роки – поборюючи власні болячки й недугу словом. Словом, що працює із власною пам’яттю, видобуваючи з нього нові й нові образки, образи, композиції.
“Отож привечірньої пори життя я знову протираю дзеркало і бачу там багато тіней…”
Тепер у тінь обертається і Михайло Слабошпицький. Дзеркальна поверхня буде застувати нам його лик, його образ. Та він дарував нам ключ для мікшування забуття: треба частіше протирати дзеркало. І тоді в ньому, як колись під час проявки фотопаперу, народжуватимуться, проступатимуть образи – і пам’ять уможливить безсмертя. Безсмертя тих, кого ми згадуємо, безсмертя кожного, хто згадує…
Прощайте, Михайле. Дасть Бог, ще стрінемось – у задзеркаллі Пам’яті.
Сергій Тримбач

Прощай, друже…
Я ще не можу усвідомити цієї втрати. Ще активовані його телефони. Ще можна зайти на його сторінку у Фейсбуці. Головна сторінка у його світлинах: усміхнений, заглиблений в себе, замріяний. Різний… Телефонують друзі, і вчуваю у тональності скорботного повідомлення якусь нотку недовіри. Я і сама не вірю. Не можу. Як же так? Його ж так багато – у книгах, ЗМІ, публічному просторі. А найголовніше – у людях, з якими Михайла Слабошпицького пов’язувало стільки нитей співпраці, різноманітних планів… І раптом страшна безповоротність, з якою важко змиритися. Діяльний, завжди націлений у майбутнє, завжди на бігу, на льоту, тільки жестами показує – біжу, запізнююсь. Якесь шалене прискорення, сам час у ньому, здавалося, крутиться по-іншому – від однієї роботи до іншої, і ні хвилини на перепочинок.
Він таким був завжди.
У львівських літературних колах його ім’я було повсякчас на слуху, його публікації резонували, щоразу викликали шквал обговорень і запальних дискусій. А ще про нього ходили легенди як про порядну і совісну людину, яка допомогла багатьом молодим львівським письменникам в часи маланчуківських переслідувань уникнути лихої долі. Коли когось з молодих літераторів приймали до Спілки письменників, само собою було зрозумілим, що допоміг саме Слабошпицький, бо тільки йому це під силу. Тільки згодом, роззнайомившись із ним, я збагнула наскільки спрощено це виглядало збоку. Скільки втрат і розчарувань зазнав він на цьому шляху. Та вже тоді, як читач, я розуміла, що в українській літературі почала діяти потужна животворна інтелектуальна сила. Слабошпицький-критик вирізнявся винятковою доброзичливістю. На відміну від своїх колег по критичному цеху, не займався літературними погромами, не вишукував у літературних творах “викривлень” лінії партії, не звинувачував молодих поетів чи прозаїків у політичних гріхах, не вишукував там якісь тьмяні ухили чи тенденції. Він йшов за автором, відштовхувався від авторської художньої палітри і прискіпливо аналізував, дошукувався, видивлявся, що вдалося, куди рухатися. І безперечно в тих роздумах вражала його колосальна ерудиція, рідкісне чуття на таланти.
Його вплив на формування видавничих планів, редакторських портфелів був колосальний. Він постійно цікавився новими рукописами, щось вартісне брав собі на закриту рецензію, чи просив розписати на Бориса Харчука, Анатолія Дімарова, Івана Дзюбу, Володимира Дрозда. Це була гарантія, що не загубляться талановиті українські самоцвіти. Це було важливо для тієї когорти видатних українських письменників, які брали на себе відповідальність за майбутнє українського письменництва.
Михайло Слабошпицький в різні часи, різні роки займав високі посади, серед них перший голова секретаріату Всесвітньої української координаційної ради (1992–1998). Це та УВКР, котра своїм рішення заснувала Український Інститут дослідження геноцидів в Україні — попередник нинішнього Інституту національної пам’яті. Її першим директором було призначено Джеймса Мейса. Вони часто зустрічалися. Проводили спільні конференції, наради, симпозіуми. З подачі Михайла Джеймс Мейс став частим гостем на Українському радіо.
Пробачмо сьогодні Михайлові Слабошпицькому всі його гріхи вільні і невільні. Бо був фанатичним, несамовитим трудягою на ниві українського Слова. Бо своєю подвижницькою працею сіяв розумне, добре, вічне. І був великим українцем, який відмовився бути слабим духом.
І прости нам, дорогий брате, що не вберегли. Смерть не змогла забрати того, що ти створив протягом такого багатого на події життя. Та скільки ж ти ще міг створити. Скільки добрих справ засіяти… Як невимовно тяжко говорити про тебе в минулому…
Залишається лише сподіватися, що двигун добрих справ, який ти завів, не зупиниться, знайдуться міцні плечі і гарячі серця.
Наталя Дзюбенко-Мейс

Присмерк дзеркальної амальгами
Вів видер мене з окраїни і через Карпати привів до Києва, до України. Власне, мою книгу “Лис у винограднику”, яку підготував і видав у своєму видавництві за місяць. І надіслав листа: “Все, що ви напишете, я буду видавати”.
А потім настійливо товмачив: “Залишайтеся в своєму Мукачеві. Це ваш Макондо, ваша Йокнапатофа. Творіть його високий міф… Не спокушайтеся Києвами з карнавальним чадом презентацій та кололітературними мишодраківками…”
“Не полишайте сенсово-метафоричну прозу, не слухайте примоднених метрів, що, мовляв, так уже не пишуть. Ідея та метафора – це вічно живі клітини прози…”
Потім клопотався висуненням мого “Криничара” на здобуття Шевченківської премії.
Потім вів мій творчий вечір у музеї Шевченка в Києві. А я його – в Ужгороді.
Потім, дізнавшись про мої літературні тури, телефонував попереду мене в міста, і мене там зустрічали на брамах і опікувалися до від’їзду. Бо ж “сам Слабошпицький благословив!”
Потім – ми ж скоро забуваємо про вдячність – сварив у звичному для нього іронічно-афористичному тоні: “Чому це я повинен дізнаватися про вихід вашої нової книги із задніх рук?..”
Потім ми зустрічалися на форумах, і забуваючи про книговидання та книготоргівлю, годинами говорили про Книгу.
Потім я пильно стежив за його мемуарними одкровеннями, бо про світло і тінь нашої літератури він знав усе. І навіть більше.
Потім… щойно… його не стало. Хоч я гадав, що такі не відходять. Не іржавіють – як віще перо, не зникають – як апокрифи, не кришаться – як скрижалі. Таки відходять. БезМовно відходять у присмерк дзеркала цього неймовірного й немилосердного світу. Але не минають.
Учитель. Провідник Слова і словотворців. Сподвижник. Служебник Книги. Войовник сірості, дурості й графоманства. Письмовець. Літописець. Патрицій. Мудрець. Хранитель сенсів і довічних цінностей… Далеко не все, що я про нього знаю на сьогодні. Що ми про нього ще дізнаємося. Що він заповів у чарунках письма…
Будьте благословенні у вер­ховних палатах нашого Батька Слова!
Мирослав Дочинець
Невтомний трудоголік від літератури
Важко і боляче говорити про особистість такого неосяжного масштабу в минулому часі…
Письменник, рідкісний майстер у жанрі роману-біографії, який писав так, ніби був сучасником і повірником Михайла Коцюбинського, Марії Башкирцевої, Тодося Осьмачки…
Мемуарист, літописець доль письменницьких, який закарбував у магічному дзеркалі своєї пам’яти і охопив у чотирьох томах своїх спогадів цілу літературну епоху…
Радіожурналіст, автор унікальних літературних програм, один з найхаризматичніших голосів старого доброго Українського радіо…
Літературознавець і критик, який був вірний щонайвищим мистецьким критеріям, умів скласти гідну оцінку всім направду вартісним явищам літературного процесу – та й сам цей процес бачив, мов на долоні, – і вважав своїм обов’язком заповнювати “білі плями” в історії української літератури, повертаючи до неї несправедливо непомічені та забуті імена – зокрема з діаспорного архіпелагу…
Людина, яка вміла створювати осередки культурного життя – живі осередки живої культури – і плекати їх. Видавництво “Яро­славів Вал”… Ліга українських меценатів, а під її егідою — Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика і ціле гроно літературних, культурних, книгопопуляризаторських, державницьких премій… Творчі вечори в Національному музеї літератури (і не тільки), які збирали і гуртували українську культурну громаду, творили сприятливе середовище для розвитку культури…
Бібліофіл, блискучий інтелектуал і золотоуст…
Невтомний трудоголік від літератури, який навіть рятунку від недуг шукав у ненастанній творчій праці…
Людина великого щедрого серця, яка не шкодувала зусиль для підтримки колеґ-літераторів і початківців…
Дякую незабутньому Михайлові Федотовичу за світло його душі, яке торкнулося і мене, і багатьох дорогих мені людей, за підтримку і наставництво, дякую за плекання пам’яти сьомого неокласика — Ігоря Качуровського…
Нині Requiem Aeternam лунає на небі і на землі, проводжаючи в останню дорогу великого подвижника українського духу…
Олена О’Лір

Лицар
Недарма в неділю заплакало н е б о над Київом – уранці перестало битися полум’яне с е р ц е Михайла Слабошпицького, д о б р е відомого літературознавця й видавця, першого виконавчого директора Ліги українських меценатів, талановитого громадського діяча. Сторінки не вистачить, аби згадати написані ним насправді доленосні твори, що збагатили л і т е р а т у р у естетично й фактологічно, проте такі з них, як “Українець, який відмовився б у т и бідним”, “Не загублена українська людина”, “Пейзаж для Помаранчевої революції”, “Велика війна 2014” тощо навічно ввійшли у золотий фонд нашої н о в о ї документалістики, а феноменальні його романи “Марія Башкирцева”, “Никифор Дровняк із Криниці”, “Автопортрет художника в зрілості”, “Поет із пекла”, відзначений Шевченківською премією, ще довго хвилюватимуть не тільки вітчизняного читача. Тож покинув н а с і письменник надзвичайно потужного художнього діапазону, і незамінний к о л е г а,
що ніколи не вагався підставити своє плече за скрутної хвилини, а ще й люблячий Тато, який викохав талановитих, цілеспрямованих синів-соколів, опікувався творчою долею Господом обдарованої журналістки-доні…
Останні 50 років – немов на долоні в суспільства. Різного траплялося під цю пору… Та заснування Ліги українських меценатів, що внесла відчутне пожвавлення в наш культурний розвій, достеменна заслуга небіжчика. Здійснено стільки патріотичних проектів! Недарма й завершується книга мужності Михайла Слабошпицького “Велика війна 2014”, видана його ж “Ярославовим Валом” шість років тому, доста прикметним роздумом і на час теперішній:
“Війна т р и в а є… Нові й нові добровольці зголошуються йти на фронт. Вони здебільшого невисокої думки про нашу сучасну владу. Але в о н и – патріоти. Не один із них думає (мені часто довелося це чути): “Розіб’ємо ворога, повернемося додому, а тоді запитаємо тутечки з усіх, починаючи з найвищих керівників держави…” Ці рядки подано жирним шрифтом.
Чимало прекрасних творів побачило світ у видавництві “Ярославів Вал”, заснованому М. Ф. Слабошпицьким. До того ж видавництво допомогло знайти себе цілій когорті перспективних авторів! Як було не радіти!
Неймовірно виснажений страшною хворобою, він до останньої днини тримав руку “на пульсі” нашого суспільного буття, намагаючись допомогти й вірній дружині, талановитій поетесі Світлані Короненко у її відчайдушній боротьбі за своє життя. Однак 75-е літо Михайла Федотовича Слабошпицького, який народився 28 липня 1946 року на славетній Черкащині, виявилося останнім дарунком пані Долі, хоча крутих планів і задумів у літературознавця б у л о ще не на одне десятиліття… Досить погортати його багатотомні, вельми феноменальні “Дзеркала…”, щоби переконатися у невичерпності цього таланту! Натомість “уроки української м о в и” імені легендарного канадця Петра Яцика щорічно нагадують як малим, так і літнім українцям і чиїх батьків ми діти, і що може зробити кожний письменник у цей, такий непростий час, для своєї родини та свого народу. Відтак щиро поспівчуваймо собі, читацькому людові та рідній літературі, що наша щедра любов не дає чомусь люблячим серцям належної змоги втримати на цьому світі Лицарів, які трудяться-палають задля спільної справи. Однак вони все ж таки житимуть, аби вогненно т р и в а т и у рідному слові та вдячній нашій пам’яті…
Віктор Грабовський
Том за томом він “протирав дзеркало” часу
Зненацька все змаліло і видалося дрібним. У горлі застряг клубок і не ковтався. Чи то пустку, чи провалля утворила ця звістка – оте “помер” і усвідомлення наступного слова “немає”, а за ним – “і більше не буде”.
Майбутнє є. Ми житимемо, а Михайла не буде. Треба, щоб був! Не один я чекав анонсів від Слабошпицького про наступний роман Юрія Щербака. Ми читали ці повідомлення, як лікарський бюлетень, і сподівалися. Вкотре Михайло знов подолає недугу…
Я пробував публікувати спогади про наше знайомство з років студенства, про журналістську співпрацю. Михайло Федотович в цей час, том за томом, “протирав дзеркало” часу і з недавнього минулого поверталися знайомі поети й прозаїки, тільки вже оцінені за іншою, не буденною мірою, а вимогами Великої Літератури.
Мої жартівливо-іронічні нотатки у Фейсбуці здалися недоречними й зайвими дрібницями у панорамі титанічної роботи Слабошпицького. Хоча я збирався розповісти про його деякі історичні діяння, що з різних причин згадувалися в публічному просторі крізь зуби або замовчувалися.
Це стосується, щонайменше, відкриття Михайлом Слабошпицьким континенту української літератури в діаспорі. Туди поїхали в кінці 80-х минулого століття багато хто. Надбали коштів на видання власного творчого доробку. Лише Слабошпицький повернув Батьківщині десятки імен і творів, котрі мали б поглибити провалля, вирите чекістами для жертв Розстріляного Відродження. Поет Осьмачка та інші повернулися з пекла до нового покоління з неперевершеними художніми творами.
Разом з Петром Яциком Михайло започаткував найграндіознішу за час Незалежності українотворчу справу – Міжнародний конкурс з української мови. За цю ідею та її втілення довелося Михайлові Федотовичу боротися весь час . І не тільки з Табачником. Як виснажували його серце оті “Відкриті листи” до можновладців, знають його рідні та найближчі друзі.
А слова на захист Івана Дем’янюка? Вже тоді і Яцик, і Слабошпицький розгадали гебешний намір поробити всіх українців фашистами, щоб використати це у майбутній війні проти України. Ми про це не раз говорили з Михайлом, і я підтримував усі його починання, як міг…
Больовий шок пройде не враз. Не певен, що і я усвідомив нашу втрату. Але далі нам спільно, поодинці й громадою, доведеться зберігати світлу пам’ять про Михайла Слабошпицького – великого трударя й товариша.
Віктор Тютюн

Одна з колон літературного храму
Михайло Слабошпицький – це одна з колон українського літературного храму. Я завжди дивувався його неймовірній працездатності, його мудрому заглибленню в літературознавчий процес. Низько схиляю голову перед його українським духом, перед його причетністю до утвердження української незалежності. Ніколи не забуду наших зустрічей, під час однієї з яких він після творчого відрядження до Естонії прочитав напам’ять мого вірша “Вікно, відчинене на Таллін…” А іще із вдячністю пам’ятатиму, як він колись по-дружньому і професійно своєю статтею в “Літературній Україні” захистив одну з моїх книг від необгрунтованої критики.
Земля пером тобі, друже Михайле. Єдине втішає, що ти потрібен Богові…
Анатолій Кичинський
Михайлові
Дзеркала… Дзеркала…
І життів невгамовані гами…
Звідкись чути орган
і оцей занебесний вокал.
А тумани такі, наче
вся сивина амальгами.
Навіть місяць зійшов,
як до смутків розбитий бокал.
Ця надщерблена креш і щербата,
як світ, незабутність.
І сльоза, не подібна
до тисяч невистиглих сліз…
П’ють за тебе цей біль
і холодну твою неприсутність
За твоє небуття, наче перший
з буттям компроміс.
Ці тендітні свічки із одвічного
воску ілюзій,
Цих печалей чомусь вище долі
налитих сто грам,
Таке літо навкруг, такі трави
в житейському лузі…
Дзеркала… Дзеркала…
Порожніє в периметрах рам…
Богдан Томенчук

Літописець епохи
Він багато і щедро працював. За власним задумом і на замовлення редакторів. В газетах і журналах, ніби потверджуючи свій афоризм, висловлений у власній же книжці: “Талант – духовний капітал нації”.
Вмів визначити роль письменника в літературному процесі. І побачити, що соціальні процеси в житті загальному, яке визначав, як не “тільки те, що з нами відбувається, а й те, що ми думаємо про нього”.
До книжки “Протирання дзеркала” (2017), що має підзаголовок “Про час і про людей”, М. Слабошпицький дав щире розшифрування: “Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури”. Бо, власне, писав не про історію літератури, а про життя, складне і не завжди прогнозоване. Є в його згаданій книжці розділ “Не знятий фільм”. Це, мов резерв для розповіді про те, що було і ще б мало бути…
Та сьогодні мусимо просити Бога сил перебути тяжке горе, що охмарило всю нашу українську літературу.
Лариса Копань

Вареники з вишнями, Марія Башкирцева, Никифор Дровняк з Криниці
Червень 1986 року, неділя. Теплий, сонячний день. Пригадую тепер, наче Сонце тоді було найясніше з усіх Сонць. Хрещатиком поспішаю на Велику Житомирську, запрошена на обід до прекрасної родини Софії Майданської. Знаю, що там будуть її друзі-письменники, але хто саме – не повідомили. Але точно знаю, що цього разу Софія запросила на вареники з вишнями і, звісно, буде кава з незабутнім віденським тортом, який завжди пекла для гостей мама Софії – Марія Миколаївна. Запізнююся, бо високі каблучки сповільняють мою ходу високими довгими сходами аж на третій поверх. Прийшла, віддихалася, дзвінок в двері …Відкриває усміхнена Марія Миколаївна, схвильована, бо вареники уже на столі. Чую чоловічі голоси і приємний сміх Софійки. Заходжу в кімнату і бачу чоловіка у чорній сорочці, стильно одягненого, у руках він тримав книгу і щось дуже емоційно оповідав Софії. Поруч мовчки сидів ще один чоловік, пам’ятаю — в окулярах, сорочка в клітиночку. Софія представила своїх друзів-письменників – це був Михайло Слабошпицький і Анатолій Скрипник. Саме в цей час вийшло перше видання книги Слабошпицького про Марію Башкирцеву. Михайло захоплено розповідав про художницю, читав уривки з книги, Софія супроводжувала цікаві розповіді грою на скрипці. Марія Миколаївна завжди активно долучалася до обговорення книги. Було дуже зворушливо й незабутньо. Саме тоді я отримала книгу з автографом від автора, яку маю у своїй бібліотеці. Якось у паузі я звернулася до Михайла і сказала, що моє життя проходить в середовищі лемків, тому пропоную йому тему для наступної книги про геніального лемківського маляра Никифора Дровняка і обіцяю надати матеріали, які у мене є. Михайло відгукнувся відразу, хоча зауважив, що про лемків чув, але глибше не вивчав цієї теми, оскільки він з Черкащини. Однак, якщо я йому принесу матеріали, він обіцяє подумати і тоді скаже. Так розпочалося наше творче знайомство. Згодом матеріали, які були в моєму домашньому архіві, я привозила Михайлові в Ірпінь. Час спливав… Михайло писав. З’явилася книга “Никифор Дровняк із Криниці”.
Дійсно, Життя – це зустрічі з людьми. Наша зустріч була теж необхідною.
Нехай за межею Вічності тобі завжди світить Сонце, друже Михайле!
Ольга Бенч

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment