Володимир ВАКУЛЕНКО,
член Національної спілки письменників України
І приймемо їх як докази. Це пропонує нам зробити відомий в країні й за її межами науковець Георгій Чорний у своїй новій книжці “Хто ми є, українці?” (Київ, “Ярославів вал”, 2020).
А свідки ці на боці нашого захисту від незчисленних “позивачів”, що століттями й донині звинувачують Україну (ставлячи під сумнів доцільність і законність її існування) і українців у всіх можливих гріхах і злочинах проти сусідніх народів чи й проти людяності. Так, обставини складаються не кращим чином, тому ми змушені досі здебільшого захищатися, а не звинувачувати. А найкращими, найправдивішими свідками нашої найглибшої минувшини є наші гени, наша мова і артефакти (тобто речі, що не з’являються природним чином, а є продуктами творчої діяльності людини). Георгій Петрович не втомлюється наголошувати на тому, що “однобокий підхід до висвітлення історичних процесів, у якому превалює археологія, має відійти в минуле”. Потрібен комплексний аналіз показань усіх названих свідків із залученням до справи досягнень різних наук і методик інших галузей знань, нині тільки він може відтворити достовірну картину історичних процесів. Зверніть увагу: не процесу, а процесів. Бо їх у кожну епоху може відбуватися, тривати по кілька водночас, різноспрямованих і взаємовиключних.
Ця книжка може вважатися продовженням і розвитком теми, сконцентрованої, сконденсованої в попередньому історичному дослідженні Г. Чорного “Київ досвітній”, що вийшло друком 2014 р. і мало доволі непоганий, як на теперішні часи, резонанс у середовищі всесвітнього українства.
Георгій Чорний зберігає воістину юнацьку закоханість у книжку, і література, яку заведено називати “красним письменством”, постійно в його полі зору, і це не тривіальна втіха на дозвіллі, а засіб тримати добру інтелектуальну форму, як і вдячне джерело допомоги в фахових історичних дослідженнях, і, наскільки я знаю цього чоловіка, – елемент самоповаги. Бо в художніх творах давніших чи ближчих епох (зокрема, в поезії) він також знаходить підтвердження наукових гіпотез чи концепцій. А давні хроніки, які він серед іншого аналізує, іноді й писалися як літературні твори.
Нелегко викласти коротко суть наукової праці, в осяжному минулому це робили самі автори, такий виклад мав назву резюме і розміщувався в її кінці англійською, російською чи й кількома мовами. В даному випадку було б краще, аби читач подумки (чи й на папері) коротко зробив собі таке резюме сам. Хоча деякі узагальнення в невеличкій післямові Г. Чорний таки робить.
У ту чи іншу книжку можна увійти, як у рідну домівку після розлуки; як у незнайомий храм – з трепетом і напруженістю; як на місце роботи, яку, хоч іноді неприємну, треба виконати… Охочі доповнять мене. Книжка Георгія Чорного сприймається як його затишний робочий кабінет, куди доброзичливий господар запрошує трохи попрацювати й зі словами “будьте як удома” йде робити інші свої справи. Знайома ситуація?
У таких випадках людина, щоб освоїтися в новій обстановці, спиняє увагу на речах знайомих і звичних. Мені приємно було натрапити в розділі на мовну тему на розповідь про книжку “Сказання Пріска Панійського” (це секретар візантійського посла до короля гунів Аттіли). Це видання досліджував харківський вчений, багатолітній голова обласної “Просвіти” Анатолій Кіндратенко в праці “Походження та дії гунів” поряд з твором греко-римського письменника Амміана Марцеліна. Анатолій Миколайович – професор математики й фізики, Георгій Петрович має науковий ступінь і звання лауреата Державної премії за розробки в оборонній сфері. Чому люди технічних знань беруться за дослідження, та ще й фахові, з української історії? А саме тому, що привчили себе й привчають нас до всебічного аналізу, до тривкого обґрунтування своїх стверджень і висновків, до праці з цифрами. Хіба історія – не точна наука?
А коли довелось побачити карту (репродукцію якої подано в книжці Г. Чорного) в праці американських авторів про історію англійської мови, згадався покійний уже Сергій Петрович Плачинда і його дослідження про давню історію України “Лебедія”, подароване більш 10 років тому на одному з форумів у Києві. Там теж була ця карта, що показувала давні витоки індоєвропейських мов з середньої Наддніпрящини, тобто з прадавньої української мови. Не упереджені й не куплені науковці з різних країн завжди розуміли й показували мислячим людям ключову роль України в зародженні й поширенні сучасної цивілізації. До таких вчених належав і польський мовознавець Михайло Красуський, чия праця “Прадавність української мови”, передрукована більш ніж через 100 років, на зорі відновлення Незалежності, в одному з наших часописів, не могла не привернути до себе уваги.
У тім то й лихо – і воно характерне не лише для України – що, здавалось, істини, які мали б бути відомими всім і давно, постійно доводиться “передвідкривати”. Бо ж навіть доколумбова Америка в різні століття кілька разів була “відкрита” мореплавцями різних країн, а пізніше через агресивне невігластво, з одного боку, а з іншого – через жахливі пандемії, що спустошували цілі країни, це зникало з пам’яті, з “порядку денного” людства. Та згадайте “Казку про запопадливого начальника” (російською – ретивого) М. Салтикова-Щедріна, де цей начальник, “истребив тысячи жителей и спалив несколько городов”, “навёл порядок и тишину”. А хтось з підлеглих підкинув йому ідею знову закрити Америку, де були хоч сякі-такі права і свободи.
Але ж через півтори сотні років після Салтикова-Щедріна у начальника визріла ідея закрити Україну, й чи вистачить у нього “рассуждения” спитати самого себе: “Но, кажется, сие от меня не зависит?”
Гляньмо ще раз на книжку Георгія Чорного. Для кого вона – для широкого кола читачів? Таке коло якщо й було колись, то нині воно дуже звужене, ще й сегментоване, якщо не фрагментоване. І кожен автор-дослідник має донести життєво важливу для існування нації інформацію – давню й нововідкриту – перш за все до свого сегменту. А нині стоїть завдання, за комп’ютерною аналогією, провести дефрагментацію диска, тобто читацького кола. Хіба не так чинили апостоли, що несли різним людям у різних світло Христової істини? І ким вони були – “фаховими” богословами? Ні, але вони такими стали, будучи серед покликаних, ставши обраними.
Як і наш земляк, що до своїх історичних досліджень займався (й донині це робить) розробками в іншій, технічній формі нашого буття. А що ж таки було для нього імпульсом до того, щоб опинитися серед тих обраних (а їх справді небагато), взяти на себе цей хрест і без нарікань нести його? Георгій Петрович в подробицях оповідає про один з таких поштовхів, покликів згори до пізнання української минувшини – то було віднайдення 1973 р. на лівому березі Орелі Керносівського ідола, скульптурного зображення арійського бога з ІІІ тис. до н. е. Подібна фігура – Збруцький ідол, знайдений в середині ХІХ ст., була перевезена на етнічну територію панівної тоді в тім краю нації, тобто польської, в Краків. А в центрі Києва лише копія, яку довелось оглядати мені.
Керносівський ідол теж міг би опинитись на території панівної нації, тобто в Ермітажі в Ленінграді. Там очі завидющі, а руки загребущі, та згадаймо, що за рік-два до того теж на Дніпропетровщині знайдено інший безцінний артефакт – золоту скіфську пектораль, яка з легкої руки Бориса Мозолевського в наступні десятиліття стала одним з символів України в світі.
Згадує Георгій Чорний Горпину Федосіївну Ватченко, яка в ті часи очолювала Дніпропетровський історичний музей імені Д. Яворницького і “зуміла відстояти безцінну знахідку світового значення”. А також той факт, що скульптура, найімовірніше, була створена з брили каменя-пісковика, видобутої в давньому, ліквідованому вже кар’єрі біля його рідних Дубових Гряд і переправленої на інший берег Орелі.
Такі моменти й визначають і людські долі, й шляхи націй. А значущість їх може й повторюватися через тисячі років. В одному з інтерв’ю, що його мені довелось готувати кілька років тому, Георгій Чорний згадував спосіб життя й господарювання своїх діда й баби, в яких він, малий напівсирота, жив у роки нацистської окупації України, коли ніде й нічого неможливо було ні купити, ні виміняти, й по змозі все треба було робити власноруч – “від голки й ложки до мила й сірників”, а ще й тканину для одежі. Цю розповідь розширено й узагальнено в книжці. А вже в зрілому віці, вивчаючи артефакти з трипільських поселень, він зробив висновок, що напрошувався не лише з досліджень попередників, а з власного життєвого досвіду: все було так, як і в трипільців – тобто через сотні поколінь і тисячі років навички предків передавались нащадкам. Не тільки гени й мова. А сім’я може бути моделлю суспільства. Події 2020-21 рр., пов’язані з пандемією COVID, можуть бути початком кінця глобалізації. А країні, як сім’ї, бажано обходитися своїм, аби не бути залежною від критичного імпорту й нічого не позичати, якщо віддавати нема чим, як діду Карпові Душку. І те, що бачив 4-річний Георгій, за подальші роки сформувало в нього систему життєвих поглядів і цінностей, яка полягає, серед іншого, в тому, що існування суспільства на основі споживацтва й марнотратності не лише огидне, а й згубне, бо призвело до того, що людство опинилося на моральному й реальному несанкціонованих звалищах відходів.
А один з виявів марнотратності – в тому, щоб свою історію віддавати сусідам. Бо війна триває не лише на лінії розмежування, про неї не раз нагадує автор, проводячи прямі аналогії давньої минувшини з сьогоденням – війна йде й за історію, й тому її “справді треба переосмислити і переписати, врахувавши новітні наукові відкриття й викинувши міфи колонізаторів, не підтверджені фактами”. А цей виклад історії України в його виконанні піддається порівнянню з вічною вишуканою мелодією, трагічною, але й життєлюбною в суперсучасному аранжуванні нашого маестро.
