Фестиваль “Перезавантаження” у Чернігові як осмислення монументальної спадщини
Інеса АТАМАНЧУК,
фото авторки та Романа Закревського
Один із напрямків джерелознавства – відтворення історичних обставин подій – став природнім продовженням зустрічей на триденному фестивалі монументального мистецтва “Перезавантаження” в Чернігові. Предметом обговорення були твори монументального мистецтва, що потребують дослідження та порятунку, тож тема викликала жвавий обмін думками.
Яскравою подією фестивалю стала зустріч з мисткинею та її твором – до Чернігівського художнього музею імені Григорія Галагана приїхала заслужена художниця України Галина Севрук, щоб побачити врятоване ентузіастами її керамічне панно “Давній Чернігів”.
Рідкісний щасливий випадок на тлі багатьох втрат монументальної спадщини був емоційною кульмінацією фестивалю. А сама пані Галина – уособлення історії художньої України, свідок та учасник обнадійливих та болючих подій шестидесятих років. Та при цьому залишається щирою, чуйною людиною з тонким почуттям гумору.
В урочисту мить, коли оплесками озвалася зала експозиції, представляючи відновлене панно, засновниця фестивалю “Перезавантаження” Олена Загребіна звернулася до присутніх:
– Зараз я коротко розкажу історію появи панно тут…
Пані Галина Севрук відреагувала миттєво, усмішкою:
– Розкажіть, розкажіть, бо мені це дуже цікаво… – і це не іронія… Це сум, з яким художниця згадувала свої втрачені роботи.
Розповідає Олена Загребіна:
– Завдяки підказці Євгенії Моляр, яка мене якось спитала: “Олено, як там у вас справи з готелем “Градецьким”?.. Чи збереглися твори Галини Севрук?” – ми дізналися: панно висить у готелі, та невідомо, чи залишиться після ремонту.
На щастя, власник готелю погодився віддати його, і наша команда за один день обережно зняла панно, пронумерувавши всі деталі, та перевезла до музею. Галина Сильвестрівна консультувала нас телефоном. Ми продумали, яким чином панно буде змонтовано на новому місці, у Художньому музеї імені Галагана. І ми це зробили! Я вдячна всім, хто допомагав у монтажі і хто підтримує нашу спільноту: Дмитру Сілічу, Роману Ткачу, Роману Закревському, Дмитру Фальчевському, Олексію Сікуну, Роману Ткачову – кожному учаснику нашої команди.
Хай панно завжди буде тут, і з ним нічого ніколи не станеться…
Галина Севрук:
– Дуже дякую. Бо ж треба розуміти, що у Чернігові мені дали щось втілити – а в Києві в ті часи не давали працювати, і втрати там чи не найбільші… Ви ж ввічливі та прихильні до історії, до нашої культури – таких людей не так багато.
– Цих людей – багато, – відповідають із залу.
– Може, я перебільшую… Може, недобачаю… (Оплески, знову оплески, хотілось обняти пані Галину – така вона мила та дотепна, – авт.) Хай людей більшає, хай покращується ставлення до нашої старовини, спадщини…
А спадщина у нас прекрасна. Такої спадщини нема ніде. Вона тільки в Україні – у Львові, Луцьку, … багато ще є в Україні таких місць, де можна підтримувати, розвивати, доповнювати і створювати нові й нові прекрасні шедеври.
“Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже почалось…”
(Ліна Костенко)
Після цієї зустрічі, після багатопланових подій триденного фестивалю – від презентацій знахідок, книжок, проєктів, обговорення досвіду реставрації до дитячих майстеркласів та вишуканої концертної програми – минув час, який пішов на складення цілісної мозаїки фестивалю “Перезавантаження”. Такої собі картини світу, в якій – за словами історика Леоніда Марущака (ініціатива ДЕ НЕ ДЕ), “монументальне мистецтво цінне у тому місці, для якого воно було створене, і пристосоване воно для того місця, для якого створене…”
Тож коли маємо вирви пам’яті на тому місці, де був колись витвір монументального мистецтва – їх треба заповнювати. Знанням – про витоки та ідею твору. Розумінням історичного довкілля часів його створення. Може, це дасть змогу зберегти те, що у нас ще є, саме там, де воно має бути?
До Чернігова ми приїхали втрьох – онука художникабойчукіста Олена Довженко, художникмонументаліст Андрій Соколенко та журналістка Інеса Атаманчук. Вже маючи досвід вивчення монументальної спадщини, ми поступово творили містки між побаченим та власним досвідом – із розумінням значущості подій у Чернігові.
На фестивалі вшанували пам’ять ІванаВалентина Задорожного – цьогоріч відзначаємо 100річчя з дня його народження. Приїхав син Богдан, відбулись показ фільму та презентація проєкту “Криниця”. В експозиції виставки монументального мистецтва, в художньому музеї, поруч із панно “Давній Чернігів” – твори Івана Задорожного, на межі світського та іконописного мистецтва… У меморіальному музеї Михайла Коцюбинського – його велична колонна “Криниця”, літопис творів письменника, чи не найкращий приклад образного викладання літератури. (Дитяча розмальовка розгортки “Криниці” – прекрасна ідея для заохочення дітлахів). Ми ж, гості із Запоріжжя, знаємо Задорожного як учасника першої монументальної виставки 1969 року, де вперше були згадані художники школи Михайла Бойчука.
У родині запорізького художника Григорія Соколенка зберігаються записи стосовно подій 1969 року. “Основна ідея виставки полягала в тому, щоб знайти шляхи об’єднання усіх видів мистецтв – в архітектурі. На великий жаль, не всі зрозуміли, а ті, що зрозуміли, все робили, щоб така виставка не відбулась…” Ось ще деякі записи: “Розгорнутий, детальний сценарій (виставки, – авт.): Задорожний І.В., Соколенко Г. О., Литовченко І. С., Левицька І. Г.” – це наш зв’язок між Запоріжжям, Києвом, Черніговом, загальне тло життя, пам’яті, спогадів, сміливості митця бути собою у будьякі часи, попри будьякі випробування.
Перший директор нашого художнього музею Григорій Соколенко, розуміючи значущість такого явища, як школа Михайла Бойчука, у 7080ті роки знайшов змогу зібрати до запорізької колекції твори бойчукістів. Цінність моменту була у тому, що на той час були живі учні Михайла Бойчука Кирило Гвоздик, Онуфрій Бізюков у Києві, у Москві – Сергій Колос, Антоніна Іванова, Оксана Павленко; Охрім Кравченко – у Львові. До них їздили наші музейники, спілкувались, шукали можливості показати збережені роботи, іноді у розмовах долаючи страх пережитого (Кирило Гвоздик та Охрім Кравченко повернулись із заслання, а для московської групи бойчукістів лише виїзд із України став порятунком).
“…Через мої руки пройшли майже всі негативи, на превеликий жаль, знищених фресок, виконаних у 1920ті роки в Україні під керівництвом М. Л. Бойчука. Мені тепер стало зрозуміло, де обірвалась ниточка, що зв’язувала провідний досвід шкіл мистецьких. Бойчукісти ввібрали світову культуру”, – писав Григорій Соколенко.
Як наочний приклад – роботи бойчукіста Григорія Довженка у Новій Каховці. Містоскансен на живописному березі Дніпра має своє унікальне обличчя завдяки двом Довженкам – Олександру Петровичу та Григорію Оксентійовичу. Ім’я останнього повернулось до історії не так давно. А до того вулицями, засадженими абрикосами й черешнями, декілька поколінь новокаховських дітей ходили до шкіл, декорованих його орнаментами – квітами, плодами, птахами – повз такі ж гарні будинки. Не знаючи імені автора. Ще б пак – бойчукіст, за плечима – робота разом із товаришами та вчителем Селянським над художнім оформленням санаторію (знищений безжалісно, вже й згадки немає у місцині під Одесою)… Після розгрому школи Бойчука, вимушеного від’їзду з Києва, на початку 1950х Григорій Довженко творить місто Нова Каховка, яке зараз, як магніт, притягує туристів, науковців, істориків. Та не було б такого руху, якби не ентузіазм Тетяни Євсєєвої, новокаховських волонтерів, які вивчають, систематизують, відновлюють орнаменти, створені за ескізами Довженка, за його авторською технологією (жодний малюнок не повторюється, оздоблення має вся історична забудова міста). Відновлення професійне, бо новокаховський центр охорони спадщини (його очолює Тетяна) не йде на компроміси у такій справі, як …охорона спадщини. Поруч із практичною, йде робота на рівні виставок, лекцій, вивчення спогадів, збережених документів. Там же, у новокаховському Палаці культури – дивом не знищений під час недавньої боротьби з творами мистецтва – вітраж Олександра Мизіна, бойчукіста, – щоб зберегти його, звертались до авторитетних столичних експертів… Тож саме трикутник Нова Каховка – Запоріжжя – Київ – і привів нас до участі у чернігівському фестивалі “Перезавантаження”. Що ж, відчуваємо себе більш стійкими, більш послідовними в цій конфігурації однодумців.
Маємо ще кілька важливих поєднань. Завдяки наполегливій краєзнавчій роботі журналіста Володимира Фризька ми знаємо, що “Запорізький Шевченко прикрашає театр у місті з древньоруською архітектурою”. Читаємо матеріал, яким охоче ділимось із чернігівськими істориками: “У багатющій творчій спадщині скульптора Михайла Худаса, котрий створив знаменитий фонтан у сквері Піонерів, є кілька постатей Тараса Шевченка. Одна з них височіє на будівлі театру, та не запорізького…” А Чернігівського обласного академічного українського музичнодраматичний театру ім. Т. Г. Шевченка! У Запоріжжі, на фронтоні театру імені В. Магара також маємо горельєф роботи Михайла Худаса, та – без Шевченка. Мав би стояти навпроти нашого театру… Чекаємо.
З паралелей спільної діяльності той факт, що ґрунтовний каталог першої виставки Галини Севрук підготував історик Сергій Білокінь. І саме його книги, його змістовний сайт став основою – поряд із сімейними архівами Соколенків та Довженків – для підготовки першої виставки творів бойчукістів із фондів Запорізького художнього музею у 2017 році. “Не забувайте незабутнє…” – рядок поезії Ліни Костенко став назвою статті у київській газеті “Україна молода”, яка вийшла до відкриття однойменної виставки у травні 2017 року – до річниці страчених, та не забутих художників монументальної школи Михайла Бойчука. Виставка була приголомшливою для запорізької творчої спільноти. “Це ми? Це в нас? І ми цього не знали?” – додам ще одну цитату з програмної статті Юрія Макарова, опублікованої в “Українському тижні” до виставки “Спецфонд” у Національному художньому музеї: “Україна – територія новаторства, воно тут росте. Тільки не треба заважати. Воно відновиться і далі дивуватиме світ…”
Продовженням відкриття незабутніх імен стала участь Запорізького художнього музею у виставці “Бойчукізм” у столичному “Арсеналі”, поява статей запорізьких мистецтвознавців Людмили Травень та Юлії Мартиненко в журналі “Образотворче мистецтво” – і, нарешті, публікація каталогу збірки. Гості із Запоріжжя презентували його музеєві в Чернігові. Олена Довженко подарувала альбом творів батька, архітектора Тараса Довженка.
Не дати загинути творам монументального мистецтва – чи не найважче завдання у збереженні мистецького спадку як такого.
Зараз з’явились обережні надії щодо остаточної передачі панно “Місто на семи горбах” авторства Галини Севрук до заповідника “Софія Київська”. Це було б чи не найкращим підсумком фестивалю та надало б наснаги на подальшу роботу.
Виставка “Перезавантаження” у Чернігівському художньому музеї триватиме до середини червня. А монументальне мистецтво залишається поруч, гармонізуючи наше життя, організуючи простір довкола. Тільки не треба заважати йому бути.
“Життя іде і все
без коректур…”
(Ліна Костенко)
Стосовно джерелознавства: твори Галини Севрук, її спогади – це краплини істини на шляху свободи. На фестивалі був показаний фільм про Галину Севрук, створений телекомпанією “Глас” та презентований авторками Наталією Коваленко та Ларисою Колесовою.
Кадри з відео: художниця перегортає сторінки альбому, гладить фотографії, згадує: “Панно в готелі “Турист” – моя остання робота у Керамічній майстерні… Причому я уже з майстерні звільнилась, але потім …ще на місяць стала до роботи, для того, аби під моїм керівництвом її змонтували.
А оце – готель “Золотий колос”. Лобов крутив цих пташок на крузі, ми обвалювали, а потім на штирі садили… і уже вставляли. Це була складна, дуже складна монументальна робота. Так мені її шкода”, – у голосі тихий сум.
Ще цитати з фільму: “Я люблю кераміку. Це такий прекрасний матеріал – що не почнеш робити, все виходить з нього. Він м’який, з нього можна ліпити, вирізати, виливати…”, “Давнина мене тягне. Я з глибин віків бачу образ”…
Першоджерело
Галина Севрук. Спогади (цитати з сайту “Дисидентський рух в Україні”).
“Мені раптом розкрились очі: як можна бути художником України і не знати української мови, літератури, історії, мистецтва. Я знала, що ці дисципліни у вищих закладах інститутів та у школах не викладались”.
“60ті роки вважаю найпрекраснішими, найчарівнішими і найбільш творчими роками цілого життя. Була тоді постійно щаслива, ніби купалась у сонячному промінні”.
“Полюбивши історію України – від далеких глибин до сьогодення, постійно поверталась до своїх улюблених образів, щораз удосконалюючи їх”.
“…Глина – це надзвичайно шляхетний матеріал. Він вимагає від автора великої зібраності, я би сказала, аскези, коли ти і вдень, і вночі сниш лише образами, які вимагають стриманості та напруги, аби у невеличкому форматі зібрати докупи свої знання, думки та концентровано зосередитись на образі, відкинувши все зайве, несуттєве, залишивши лише основне і найважливіше, та акцентувати на тому увагу засобами мистецької мови. Це і називається мистецтвом композиції, до якого я йду все своє життя. І по сей день ця концепція для мене понад усе, коли вдаюсь до творення у будьякій техніці, чи то живопис, кераміка, графіка. Композиція – то є основа мислення, основа малюнку, основа бачення”.
“Не претендую на суцільне розуміння, бо й сама критично ставлюсь до своїх творів. Та маю відповідальність за долю робіт, бо для мене вони живі істоти, частка мого інтелекту, мого творчого потенціалу”.
“Величне місто, воно перетравлює навалу сучасного лайна. Куди дінешся. Та на ранок знов, уже вкотре, умившись дніпровою чистою водою, постає оновленим, неперевершеним, сяючим і величним і безкінечно дорогим для тих, хто розуміє і любить Київ. Таких людей багато – вони ж і творять обличчя Києва”.
“Як не вистачає Івана Світличного і Василя Стуса у сьогоденні – цього лакмусу суспільної думки і сумління. Як багато втратила Україна, поховавши своїх найкращих синів”.
Дотичність до історії
Софія Розуменко презентувала на відкритті виставки онлайнпроєкт “60. Втрачені скарби”, створений в рамках програми Українського інституту Ukraine Everywhere анімаційною асоціацією “Уаніма” на основі ґрунтовних досліджень та інтерв’ю з митцямишістдесятниками, які поділилися своїми спогадами. Героїні інтерактивних анімаційних фільмів – Алла Горська, Любов Панченко, Галина Севрук, Людмила Семикіна та Галина Зубченко. Наразі на сайті вже доступна граісторія про Аллу Горську та Любов Панченко.
Софія: “Насправді, я цих людей знаю з дитинства. Це друзі моїх дідуся та бабусі. Вони товаришували і з родиною Галини Сильвестрівни. Любов Панченко та Микола Плахотнюк для мене “тьотя Любов” та “дядько Микола””…
Коли прийшов час, Софія спробувала розповісти про той період сучасною мовою.
Галина Севрук щодо проєкту: “Дуже добре (було б, – авт.), щоб люди знали, щоб люди бачили. Щоб люди вчились і розуміли… продовжували життя попередників”.
Софія розповідає: “Ми використовуємо як основне тло подій квартиру, у якій все відбувається. Де можна взаємодіяти – …дотиком, дотичністю до історії”.
Севрук: “У таких квартирах ми зустрічались у 60ті. Там бували і Горська, і Світличний, і Зарецький… Це були люди, з якими було дуже легко. Ми всі були однодумці.
Ми всі любили Україну і хотіли, щоб вона існувала не просто сама по собі. А й в наших серцях, і в наших роботах, і в нашому побуті – щоб все воно було на своєму місці”.
Монументальне мистецтво створює простір.
Замість епілогу
Екскурсія Галини Севрук виставкою монументального мистецтва — як підсумок.
Оглянула експозицію Євгена Кріпа, з радістю прийняла у дарунок монографію, присвячену художнику. Упорядниці видання Тетяні Суховій побажала здоров’я і мужності. “Поки вистачає”, – відповіла Тетяна Сухова (художницяпроєктантка, співкуратор виставкового простору “Перезавантаження”).
Оглядаючи експозицію, Галина Сильвестрівна ділилась думками: “…монументалізм – це не значить великі розміри, головне – як скомпонована ця робота, ідея, думка, …створює якийсь простір навколо себе чи ні…”
Питаємо:
– Як ви почуваєтесь, Галино Сильвестрівно? Бо ж маєте такий емоційний день.
Підняла на нас очі:
– Я на емоціях і живу.
Запоріжжя —
Нова Каховка —
Київ – Чернігів
