Іван Миколайчук: дарований Богом

Георгій ФІЛІПЧУК

Івану Миколайчуку – 80! Не дожив до своєї “такої пізньої і такої теплої осені”. Але його життя продовжується не лише в засвітах, а й посеред нас. У кожного – власна забарвленість світовідчуттів з образом цієї постаті-легенди. Кожен по-своєму наділений суверенним правом сприймати, пізнавати, захоплюватися великим виразником народного духу. Проте є один спільний знаменник етичного виміру, що окреслює лінію, яку не переступають. Національна пам’ять. Вона є оберегом неповторного духовного світу, традиції Буття народу, глосарієм вершинних злетів національної культури, вплетених у вінок загальнолюдських надбань. Цей реперний духовний знак не дасть забути “Іванову науку”, що вчила нас бути Людьми, Українцями.
Гортаючи сторінки Іванового життя, сповнені енергією, відчуттями внутрішнього болю, але завжди непогамованою вірою в Людину, згадується сказане ним: “Найбільше потрясіння, коли бачиш очі людини і в них читаєш все”. Складно творити публічний образ Миколайчука після висловлених думок його дружиною Марічкою чи вірними побратимами й однодумцями (І. Драч, Ю. Іллєнко, С. Параджанов). Вони були найближчими. Їхні слова й душевна суголосність – найбільш вагомі, правдиві і справедливі. Вони знали Івана, спільно творили і дружили, впливали на його сутність, доповнювали собою заобрій­ний романтизм, професійний лет, “дошліфовуючи” цей унікальний і самобутній дарунок природи.
На похоронах Івана Драча С. Тримбач розповідав про інтерв’ю 1980 року. Тоді з Миколайчуком Драч писав сценарій фільму про композитора Миколу Лисенка. “Оце ще один-два фільми, а потім стану письменником. Ну його, це кіно, все одно нічого не виходить по-справжньому…”, – говорив Іван під впливом Івана.
Скільки пам’ятаю Драча, коли мова заходила про Миколайчука, він загорявся споминами. Цю близькість взаємин і високої дружби він проніс усе життя. Пригадую 2016 рік (75-річний ювілей), коли з Павлом Мовчаном ми повернулися з Чорториї – Чернівців. Драч якось дуже болісно запитав: “Чому не взяли мене на “гостини до Івана”?” Сьогодні, згадуючи цей епізод, відчуваю свій борг перед Іваном Федоровичем – другом Миколайчука. Очевидно, на тих “гостинах” синергія ДУШ двох великих Українців була б найбільш тотожною, здатною відображувати вершинність злету тієї епохи національного відродження.
Миколайчук – це Людяність… Відчутною вона була на презентації роману в новелах “Чорторийські марева-видіння” Мирослава Лазарука (перший прозовий твір про геніального кіномистця), що відбувалася в Київському будинку кіно. Знудьгований за рідним краєм Іван, ніби повернувшись на Буковину, скаже: “Що прекрасне – то є прекрасне… Людино, заплач, коли тобі дуже важко, сльоза – це твоя замаскована людяність! А людяність – це Всесвітній бог. І я не стидаюсь людяності”. Він зумів сотворити таку ціннісну парадигму, що перетворювала ідеї у високі Почуття, які так облагороджували душу Людини, Народу, що прокидалася Гідність, Честь, Свобода, духовно олюднена Краса.
Кожне п’ятиріччя депутатські “нові обличчя” звертаються до зверхників країни про присвоєння “Народного”, “Героя”… Цьогоріч – не виняток. Але чи варто? Інколи стається так, що найвища нагорода – бути ненагородженим. Згадується ціла низка “героїв” “народників”, “лавреатів” і відчуваєш сором. Іванів Дух потребує інших критеріїв високості. Такі національні велети, одухотворені Україною, “ставлячи хрести на темне і старе”, прагнучи вершинного, заслуговують передусім виміру Вічності – Народної Пам’яті. Саме вона вибудовує найвеличніший Пантеон Совісті Українців.
Неможливо фізично, чуттєво, логічно зберегти ВСЕ те, що створено людиною, народом, людством. Проте є цінності, які передаватимуться через покоління, оскільки вони з такою силою ввірвалися в душу Українця, що чуттєво заполонили його Мрію, Ідею, Надію. Пригадую часи, коли утаємничене почуття зненацька захоплювало від великого до малого, заставивши на підсвідомості спалахувати людські душі, відчувши красу, гідність, силу своєї неповторності у цьому світі, вперше побачивши “Сон” , “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Така пізня, така тепла осінь”, “Вавилон XX”, “Захар Беркут”…
За часів режиму сатрапії він не міг не потрапити в піняву коловороту гонінь, репресій, арештів, звинувачень у націоналізмі, кваліфікуючись “людиною ворожої ідеології”. Проте чим більшої екзекуції зазнавав Іван разом зі своїми побратимами, тим сильнішим був людський пошанівок. Він став певним символом української культури, оскільки зумів відчути глибинні витоки і прагнення Народу до са́мості, волі, самостійності, стаючи головним сенсом людського буття, об’єднуючи кращі вияви національної душі. Іван бачив заобрій. Його тонке розуміння психології власного народу уможливлювало пошук виходів з приневолення.
“Чи потрібно якось спеціально турбуватися про те, щоб рятувати традиційну культуру? Мені здається, – стверджував Миколайчук, – що ні. Рятувати треба душу народу, душу своєї нації. Всі найбільші цінності – в серці народному. Якщо збережемо духовне здоров’я, то не загубиться і його традиційна культура”.
Його світла мета – виховати Народ, що прагне Свободи, духовної і державної Суверенності.
Своїми творчими задумами, природним світовідчуванням українського Роду він навертав до сторінок історії європейських народів, що боролися за своє визволення і побудову національних держав. Згадаймо, коли бездержавна Польща в інтервалі 30 річчя повставала і знову потопала в крові та репресіях. Прийшло усвідомлення – для здобуття волі варто готувати народ через школу, церкву, національну культуру, свідомість мас. Тоді поводирями необ’єднаної нації ставали духовні просвітники: Міцкевич, Шопен, Словацький, Лелевель, Дембовський, Іван Павло ІІ…
За аналогією Іван Миколайчук також перебував (і перебуває!) серед тих в українському націєтворчому космосі, що продовжують бути нашими духовними просвітителями. І хоча вистачає недругів, яким хотілося б вкласти його ІМ’Я в нішу містечковості, регіональності, закоркувати бунтарську душу Борця і Творця, але “по-вашому” не вийде. Він не підвладний ні “правнукам поганим”, ні манкуртам, “Що руку царську цілували, / Що слинили Петрову длань”. Іван Миколайчук володів хистом пророчого погляду в майбутнє свого народу. Він надзвичайно чутливо ставився до сакральних міфів української культури, усвідомивши, що поза нею живий народ ставатиме мертвим, відбуватиметься процес його розкладу. Тому й наголошував, що “Європа вже тепер наряджається в національний одяг. І це не тільки інтерес до етнографії, гри в минуле. За цим – серйозний потяг до справжніх і глибоких цінностей”.
Юнак з багатодітної родини (13 дітей!), пройшовши через сільські школи, місцевий драматичний колектив, театральну студію Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської, зійшов на верховини муз, завоювавши світове визнання. А “Тіні забутих предків” (39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях, із них – 24 гран-прі в 21 країні) революціонізували світове кіно. Американський астронавт Ніл Армстронґ на зустрічі з Іваном сказав про готовність летіти з ним на Місяць.
Певен, світову шану принесла йому сила протуберанцевого спалаху українськості, сконцентрована в його талановитості “збагнути Свого народу велич і красу”.
“Я не знаю більш національного народного генія”, – казав великий Параджанов. Він пробуджував український національний дух. Іван Миколайчук – це не просто унікальне за красою незбагненне поетичне кіно. Кіно Миколайчука є втіленням української душі, дарованої Богом.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment