“В скринях моцних за трема замками…”, або Скільки років українській прозі?

Назарій НАЗАРОВ,
докторант Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Безперечно, на питання можна було б відповісти за шкільною програмою – першим великим прозовим твором українською була “Маруся” Григорія КвіткиОснов’яненка (1834).
Але є цікавіший шлях.
Пропоную читацькій увазі те, що мені спадало на думку, коли я намагався структурувати бачення української прози, а точніше, її історії, яке у мене склалося за певний час. Висловлене нижче можна застосувати і до інших європейських літератур, однак застосування пропонованих ідей щодо української нині мені видається найзахопливішою дослідницькою пригодою.
Перш ніж перейти до розмови про суто український матеріал, треба відповісти на кілька загальних запитань.
Поперше: що таке проза. Найпростіша відповідь – “не поезія”, і вона в чомусь правильна. Поезія з’являється, як правило, серед перших писемних пам’яток, бо вона у всіх ранніх суспільствах має потужне зіпертя на обрядові та інші пісні. Якщо ми поглянемо на історію літератур, особливо давніх, то помітимо цікаву закономірність. Наприклад, найдавніша література світу – шумерська – не знала “прози” у нашому розумінні. Все, що не було “поезією” (а метрично і риторично оздобленою було все культове письменство), було документами, трактатами, поточними канцелярськими записами.
Тому не дивно, що між “письменством” та “писемністю” іноді не проводилось межі. Тому славнозвісна “бібліотека” Ашшурбаніпала включала не тільки “Епос про Гільгамеша”, а ще й значну частку того, що ми нині назвали б “діловодством”. У давньому Китаї відбувалося щось схоже: перші “бібліотеки” були водночас і “архівами”, у яких поряд із віршами і хроніками були ділові записи.
З одного боку, це свідчить про синкретичний період розвитку літератури, коли красне письменство не виокремилося з інших практик. З іншого боку, це свідчить, що й саме ставлення до написання “ділових” паперів не відрізнялося суттєво від ставлення до створення “художніх” текстів!
Так, значна частина спадку давніх китайських “прозаїків” (наприклад, Хань Юй) – це офіційні (з тогочасного погляду) документи, які вони складали як посадовці. Різноманітні прохання, доповідні записки, пропозиції до влади. І нині такі тексти виглядають не менш художньо, ніж написані автором із “суто” художньою інтенцією. Авторський намір щодо тексту не завжди збігається із читацьким наміром, тобто – із нашим наміром. І у цьому немає насильства над текстом, надінтерпретацій тощо.
Офіційними текстами, які не мали першорядного “художнього” значення для творців були і перші літописи різних народів. Хроніки здебільшого створювалися при дворах монархів спеціальними чиновниками, які мали доступ до архівів. Так, родоначальником китайської прози і нині вважають історіографа Симу Цяня (бл. II ст. до н. е.), який виконував до того ж і функції придворного астронома. Його хроніка вважалася зразком прозового стилю. Джерела його праці – це головним чином архіви різних державних утворень давнього Китаю, а також усні оповіді, які він чув сам. Перша давньогрецька проза належала Геродоту, який широко послуговався усними джерелами.

Києворуські літописи
Щось подібне бачимо і в створенні давньоукраїнських, києворуських літописів. Літописець мав доступ до княжих архівів (бо як інакше він би міг помістити до тексту договори між руссю – первісно це етнонім – та греками?) Але не меншою мірою джерелом для літописця були й усні оповідки, ба навіть є підстави вважати (як це і роблять дослідники з часів Івана Франка, у тому числі і автор цих рядків мав нагоду писати про це), що окремі фрагменти побутували як пісні чи балади, чи усно виконуваний епос, про що свідчить подібність стилю до відомого нам із пізніших записів епосу слов’янських народів.
Тобто за “прозову” частину відповідають архівні офіційні документи, пам’ятки давнього діловодства, а за “поетичну” – усні фольклорні тексти, пісні тощо.
Також бачимо, що літописці і хроністи – перші “прозаїки” – не суттєво за своїм підходом і статусом відрізнялися від, скажімо, судових службовців пізніших віків, які мають писані документи (статути, грамоти), і усні свідчення. Ці літописці були вхожі в архіви канцелярій і самі були певною мірою канцеляристами.

Спадщина українських
канцелярій XIV–XVIII століть
Такий підхід дозволяє не розділяти так різко староукраїнські тексти на пам’ятки “літературні” і “мовні” (діловодство, цікаве здебільшого історикам мови). І цей підхід, насправді, не такий і новий. Наприклад, Олекса Мишанич помістив значні фрагменти із документів XVI–XVIII століть до впорядкованої ним антології “Народні оповідання” (Київ: Наукова думка, 1983). Однак він наголошував саме на усності таких текстів і розглядав їх у контексті традицій народної оповіді про значущі події.
Засадничо немає суттєвої різниці між літописцем, який записує і, звісно, обробляє усні оповіді, та канцеляристом, який занотовує до “гродських книг” принесені йому давні акти і усні свідчення.

Теоретична проблема
Чогось так сталося, що Аристотель, на якому покоїться (у томуто й річ, що покоїться!) класична теорія літератури, чомусь взяв до уваги тільки драму, на основі якої і побудував свою естетичну систему. Протиставлення “поезії” і “історії” у нього пролягає по вододілу між “вигадкою” і “правдою”. Імовірно, ділові папери Аристотель не вмістив до цієї системи, хоч вони й мали існувати у якомусь вигляді у його дні. У всякому разі, судова система греків була наскрізно риторичною, і найкращих судових ораторів шанували не менше, ніж драматургів (наприклад, Демостена).
Однак сліпе застосування аристотелівського підходу до жанрів і типів літератури не підходить для багатьох традицій. Точніше, воно вже перестає бути таким дієвим поза межами давньогрецької літератури. Там, де літератури розвивалися у затінку авторитетної аристотелівської системи, там можна і знайти більшменш чітке слідування його приписам/описам. Однак такі екстремальні приклади як, скажімо, японська класична література прекрасно показують, що Аристотель у них нічого не може пояснити.
Відповідно, на всій спадщині канцелярій лежить тавро естетичної “неповноцінності”, “вторинності” щодо “красного письменства”. А слід було б повністю переглянути таку хибну, на мій погляд, оптику. Адже спершу була не література, а саме діловодство! І тільки на основі канцелярських практик поступово виростає, накопичуючи досвід зв’язного писемного висловлювання, національна література. Звісно, живомовні, фокльклорні джерела не перестають відігравати важливу роль на всіх етапах такого становлення, тільки от міра участі усної стихії у кожну із епох відрізняється, хоч повністю такий зв’язок не припиняється ніколи.

Канцелярська “література”
Саме в канцеляріях Великого князівства литовського, потім Речі Посполитої, а згодом Гетьманщини відбувається багатовікове вироблення методів писемної фіксації оповіді. Нехай нам здається це елементарним, однак саме на записувача лягала відповідальність за дослівне фіксування реплік “дійових осіб” (на що іноді вказує частка “дей”, тобто “мовляв”) і їх “композицію”, що є вже певною “авторською” майстерністю.
Однак, можна наголосити, що після Котляревського проходить вододіл, який відділив “просту”, староукраїнську книжну мову, від сучасної мови на живомовних, фольклорних основах.
Чи ж перейшли через цей вододіл навички складання писемних оповідей, здобуті у канцеляріях з часів Київської Руси? Думаю, що так. Про це свідчить ціла низка фактів.
На тяглість традицій письменства від Київської Руси до Гетьманщини, а від Гетьманщини і далі свідчить хоча б те значення, яке мали для становлення самосвідомості “літописи”: спершу давньокиївські, а далі – козацькі, а врешті – “Історія русів”, як багато в чому сформувала покоління української інтелігенції в половині XIX століття. Між літописами давніми і пізнішими немає і не було прірви, і традиція оповідання історії як тяглості має такі проміжні ланки XVII століття, як “Хроніка із літописців стародавніх” Ф. Софоновича, яка базується безпосередньо на одному зі списків (нині не збереженому) “Повісті врем’яних літ”. Софонович адаптував старовинний текст до сучасного йому мовного і стильового стандарту.
Але ж Котляревський “висміяв” у подобі Возного усю староукраїнську книжну традицію, можна сказати. Висміяв – значить згадав, а згадав, бо така мова, виходить, у часи показу і створення п’єси була добре відома глядачам, слугувала якимось добре впізнаваним знаком.
А тепер можна зненацька підкрастися і до самого КвіткиОснов’яненка, який, перед тим, як написати свою (тобто вже нашу) “Марусю”, був… канцеляристом! Перед тим, як у 1832 році приступити до виорювання ниви української прози, він устиг побути предводителем дворянства і головою Харківської палати кримінального суду… Чи мав він доступ до давніх актів? Безперечно, мав. Не обов’язково свідомо, зумисне, але цілком імовірно, що знайомство із давніми традиціями структурування оповіді відбилося на тому, що він написав.
Цікаво, що перші прозаїки, що творили українською, були так чи інакше знайомі з канцелярським “протоколом” за своїми службовими обов’язками. У такому світлі “барокові” смаки Пантелеймона Куліша видаються не химерою, не забаганкою аристократа, а природним шляхом для творення мови, яка б підійшла саме для прози.

Прихована краса
Наговоривши багато про красоти канцелярської літератури, треба вже й до неї самої перейти. Отож, згідно з Литовським статутом 1529 року, який, імовірно, тільки узагальнив уже прийняті судові практики, від писаря вимагали записувати свідчення свідків дослівно. Такі документи потім (чи й одразу) записували до книги. Такі книги, як припускав Я. Дашкевич, могли існувати вже в часи ГалицькоВолинського князівства, куди, у свою чергу, ця форма діловодства могла прийти із Північної Німеччини, Італії, Чехії та Польщі.
У редакції Литовського статуту 1566 року вже значилося, що належало “тиє книги вложити і заховати у скриню моцную за трема замаками”. А діловою мовою ВКЛ і його територій, що згодом увійшли до Речі Посполитої, лишалася староукраїнська мова. Це зберегло чималу кількість дуже проникливих, пронизливих, іноді відразливих, іноді химерних, іноді захопливих, але майже ніколи не нудних записів живих історій. Саме історій, оповідок, саме того ейхенбаумівського “усного сказу” (у значенні не бешихи, а оповіді), який потім влився в українську літературу зі сторінок Марка Вовчка чи з передмови нині маловідомої збірки “Наські українські казки” О. Бодянського.
До “гродських книг” вносили майже все, що треба було зберегти для пам’яті потомності: як цілі судові справи, так і окремі документи. Якщо це був не суто формулярний жанр (якто шлюбний контракт чи заповіт, запис купівліпродажу), а розлогіша справа, то вона мала цілу драматургію. Спершу говорить “сторона поводова” (позивач), потім “сторона одпорна” (відповідач), вони ж наводять, якщо є, давні родові документи. Слухають свідків, чиї слова по змозі теж наводяться дослівно. Далі “вряд” вирішує справу.
Наприклад, справа про “чари” із Лохвицької ратушної книги від 5 червня 1672 року. Перерахувавши усіх присутніх урядовців, писар продовжує (дещо модернізуємо правопис, але по змозі залишаємо всі особливості мови без змін): “приточилась справа Насті Павлихи, обивательки івахницької, которая, ставши, чинила оповідь і скаргу свою прекладала на Остапиху, на Вувдю, тож жителку івахницкую, таким способом мовячи: “Пане вряд лохвицький, сяя менованая жона Остапиха, скоро смо з мужем моїм набули собі єдной корови за працу, оная, не знати з яких мір, пришла в дом мой, заступа попросила і мене з собою, не знати для чого визвала, ніякогос зілля коріння копати, мовячи, же повідала “Тепер першиє дні мают бут, дай того кореня корові свой, с пожитком твоїм будет”. Другую реч мні говорила, жебим соли гуску, на чотири дроби ростявши, клала на чотирьох углах і мовила до них: “Мої милії дроби, озміте чотири коні, нехай бігут на чотири стороні по чотири користі”. А я, о том нічого не знаючи і зла нікому не зичачи, першей корові того кореня дала, а нагодовавши, в поле погнала; от которой потрави корова одулас і с поля не прийшла додому” і под. Далі виявляється, що “сяя Остапиха” просто піджартувала над довірливою подругою (“того Павлиху научила, розуміючи то за фрашки”), а насправді, мовляв, треба карати за чари не її, а “Зінчиху і Хомувну”, бо “тиє вміют на Юрія коровам і рти завязоват”. За що вряд Лохвицький мудро вирішив накласти на обох штраф десять талярів, щоб не морочили людям голови.
Інакше кажучи, такій судовій справі завжди передує переступ, за яким слідує кара. І опис цього переступу і стає основною темою такого тексту. Це, безперечно, універсалія, однак вона саме цим і важлива, адже аналогічну структуру має і казковий текст, і балада.
У давній літературі і у фольклорі герой не починає ніяких дій без “недостачі”, яку треба заповнити. Якщо вона явно не названа – значить, вона була очевидною для слухача. З цього погляду дуже цікава, скажімо так, “семантика” крадіжки. Крадіжка постає як привласнення невластивих комусь, заборонених соціальних атрибутів, за принципом “мати щось = бути кимось”. Це спроба змінити власну ідентичність, привласнивши собі якусь річ: золота чарка, яку крадуть, а потім не продають, а милуються нею; дорогий одяг, який, укравши, знову ж таки не продають, а носять, причому добре розуміючи наслідки таких дій…
До речі, казковий текст – це ще один приклад дуже формалізованого, формульного тексту, естетичну силу якого, тим не менш, ніхто не стане заперечувати.
Каталоги – це навіть окремий піджанр давніх літератур, і деякі каталоги із гродських книг є дуже гарними ілюстраціями того, як навіть “проста” мова уже може описувати різноманіття предметного світу. Ці переліки не позбавлені певного естетичного повабу, і траплялися вони дуже часто, позаяк доводилося описувати награбоване, вкрадене, подароване, успадковане майно. Ось фрагменти довжелезних переліків із однієї справи 1578 року із міста Володимира: “скринки две, в которих било две тисечі коп грошей… ланцухов золотих пят… серебрених ложок двадцат чотири, сребрних кубков позлотистих дванадцать… жита триста коп, овса двесте коп, ячменю двадцат коп, гречки сто коп… перемеру жита било полскрині било шест мац, пшеници маца, яцменю маца, гречки маца…” (Українське повсякдення ранньомодерної доби… Київ, 2014. С. 260261). І подібне. Після таких переліків уже інакше можна дивитися і на переліки в Котляревського. Це був не тільки напівфольклорний засіб комічного (згадаймо переліку у Рабле), а й пародія на канцелярські переліки (не знаю, чи про це вже було десь сказано?). Перші читачі Котляревського (грамотіїв було не так багато…) цілком могли знати весь “протокол” старовинних документів, і їх не могли не смішити подвійно такі переліки: “Поганий, мерзький, скверний, бридкий, / Нікчемний, ланець, кателик! / Гульвіса, пакосний, престидкий, / Негідний, злодій, єретик”. Вичерпний, як на мене, перелік, будьякий підсудок XVII століття оцінив би його повноту. У переліках був вправний і КвіткаОснов’яненко: “…зіходилися баби з слободи та з ближчих хуторів і приносили на продаж і масличко, і сметанку, і яєчок, і буханців, і солі товченої, і усякого такого товару”, “…та й почав, як вiн каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою, мiлкою рибкою, та пшоняну кашу до олiї, далi захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печенi карасi, та бiльш i нiчого”. Каталоги – це надійний, перевірений віками спосіб побудови тексту.
Щонайменше два прозові твори КвіткиОснов’яненка (“Перекотиполе” і “Козирдівка”) стосуються сфери канцелярського життя чи “кримінальних” тем, а що вже сфери чар, то не без впливу старих канцелярських документів написана “Конотопська відьма”, де писар знову ж таки говорить мовою старої канцелярії. Нехай його висміюють, як і Возного в “Наталці Полтавці”, але знову ж – смішне тільки те, що добре відоме читачеві! Зв’язки творчості Квітки зі староукраїнською “канцелярською прозою” ще тільки чекають (наскільки мені відомо) на своє докладне дослідження.
Фактично, на матеріалі судових справ можна побачити тематичне різноманіття, яке стане (частково) основою для тематики української літератури XIX століття – чаклунство, шлюб і любов, злочини (вбивства, крадіжки). У межах церковної літератури, яка здебільшого й асоціюється зі староукраїнською літературою XVI–XVIII століть, ці теми отримали дуже обмежене словесне оформлення. І в цю мить для нас відкривається ще одна цінність ділової документації того періоду: це майже повністю світська література!
Ще один аспект, який є поєднує прозу XIX століття із діловою писемністю попередніх віків – це намагання описати не просто дію, як це було в казці, а ще й описати мотивацію дії доступними засобами. У гродських книгах це дуже умовні формули, однак, тим не менш, це вже перші кроки до пошуку витоків дії, а не простої її констатації. Наприклад, “приточилася справа от Семена Онаненка з Белой Горелки, которий, боязнь божую препомнівши (тобто забувши – Н.) і з затверділого серця (! – Н.) к умислу своєго Яцка Буренка з Белой Горелки за ніяк ко вшибленьєм своїм на смерть забив” (Лохвицька книга, справа 3); або “із запомненя боязні божоє і встиду людского” (там само, справа 4), “схильность до чужого добра маючи” (тут важко відмовити писарю в гуморі! там само, справа 35).
Звісно, таке цікаве і багатоманітне питання як походження української прози заслуговує на розлогіше дослідження, у якому було б вказано і на роль літописів, і на роль перекладних прозових творів (від роману про Варлаама та Йоасафа до “Повісті о Аттілі, королі угорськім”). Але мені йшлося наголосити на ще одному, не менш важливому компоненті, який долучився до формування нової української прози, і який, на жаль, не згадують у такому контексті.
Отож, писані староукраїнською мовою ділові документи XV—XVIII століть не існували відрубно і не зникли безслідно, а багато в чому визначили, якою в подальшому буде література народною мовою, підготували для неї набір мовних засобів і тематичний тезаурус. Дослідники документальної спадщини староукраїнських канцелярій І. Ворончук та Н. Яковенко вважають, що саме з прошарку тих, хто десятиліттями і століттями записував і описував судові справи, з часом вийшла світська інтеліґенція, а від себе додам – і літературна мова, і сама література.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment