Воєнний шлях мого батька

До питання про участь західних українців у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.

Іван ПЕНДЗЕЙ,
м. Івано-Франківськ

Проблема визначення
часу мобілізації
мого батька Василя
Як розповідав батько, його мобілізували більшовики до Червоної армії у 1941 р. Коли саме, я не питав, а він не уточнював. Згадував, що разом із ним були мобілізовані й інші односельці, що їх везли на фірах до Бучача, відтак Чорткова, де навантажили у вагони. Із Чорткова, а також із Гусятина дехто з них зумів утекти. Але доводилось гадати, котрого числа, котрого місяця 1941 р. москалі провели призов односельчан, чи була проведена мобілізація після 22 червня 1941 р., тобто після того, як розпочалася німецькорадянська війна. Якщо так, то коли саме?
В останні дні червня і на початку липня 1941 р. німці окупували територію Тернопільської області. 2 липня 1941 р. частини Червоної армії залишили Тернопіль, 6 липня 1941 р. німці зайняли Гусятин і Чортків, 7 липня 1941 р. Бучач – основні населені пункти, через котрі, як згадував батько, мобілізовані транспортувалися углиб країни. Відомо, що і за цих умов москалі зуміли відправити з Тернополя у глибокий радянський тил державні цінності. Це переконує, що мобілізація і вивезення людського ресурсу з села (як і з усієї області) в принципі була можливою зразу після початку війни. Підставою був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р., згідно з яким у Європейській частині Союзу РСР, у тому числі в Україні, було запроваджено воєнний стан і оголошено мобілізацію військовозобов’язаних.
На виконання Указу, напевне, й була проведена мобілізація односельчан та мого батька. Але коли розпочалася і скільки часу вона тривала у селі, як і в області загалом, не відомо. У військовому білеті батька, який зберігається вдома, зазначається “Призваний Золотопотіцьким РВК Тернопільської обл.”, а конкретна дата, місяць і рік мобілізації чомусь не відмічено. Звична для сталіністів секретність? Приходиться гадати (ще раз слід зауважити), чи була проведена мобілізація зразу за тим як гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, чи напередодні війни.

Статус батька за його
військовим квитком
Мій батько, згідно із записами у військовому квитку, призваний у Червону армію, солдат, і водночас у “радянській армії не служив”, і, що найважливіше, у Великій Вітчизняній війні “не брав участі”. Виходить, що учасниками війни визнавались тільки ті, що воювали на фронті або у тилу ворога зі зброєю у руках. Такій дискримінації були піддані усі без винятку західні українці, яких “совіти” зуміли напередодні війни, або вже в умовах війни вирвати з рідних місць і вкинути у вир війни на трудовому фронті. Скільки їх було тоді мобілізовано, вивезено у глибокий тил – Сибір тощо точно не відомо і навряд чи колинебудь буде встановлено офіційно. Хоч по документах навіть тих, що зберігались до розвалу СРСР у райвійськкоматах і відділах соціального забезпечення, встановити їх ймовірну кількість все таки можливо. Орієнтиром можуть бути серії і номери військових квитків таких, як мій батько. Судячи по номеру військового квитка мого батька, їх було щонайменше 518 тис. 206 чоловік. Але треба мати на увазі, що серед цієї кількості “трудармійців” були не тільки західні українці, але й мобілізовані, наприклад, з Середньої Азії: туркмени, узбеки тощо. Вихідців із не окупованих районів СРСР доставляли у Сибір, на примусові роботи і пізніше, коли батько вже трудився на лісоповалі. Звиклі до теплого клімату, вони, як згадував батько, вивантажені з вагонів, падали плечима на сніг, галасуючи, задирали ноги догори, прагнучи зігрітись. Батько казав, що його і таких, як він, тилові військовики, у розпорядженні яких вони були, називали “біженцями”, що до моменту видачі військового квитка у грудні 1947 р. взагалі не мав ніякого документу. Повернули батька додому, як він думав, не за урядовим розпорядженням – демобілізацією, а на його прохання, або навіть вимогоюпроханням. Тобто, якщо б не домагався повернення, то навіки залишився б на чужині. Насправді повернення у рідний дім його і таких як він (що вижили) відбулося внаслідок того, що у 1947 р. “Трудармію” розформували.

Життя батька в Сибіру
Як розповідав батько, багато із тих, хто, як і він, опинився у 1941 р. в Сибіру (і був поряд з ним) померло від хвороб і голоду. Визначені норми хліба (здається, 150200 грамів на день), точніше б сказати того, що називали хлібом, якась щоденна баланда і тяжкий робочий день, – робота на лісозаготівлі за будь – якої погоди — виснажували і ослабляли організм. Батько вижив, бо давав собі раду, шукав додаткову їжу за межами офіційно визначеної. Темної ночі крався на засніжене поле з незібраним урожаєм капусти, гороху тощо і щось та виносив з поля. Це при тому, що і поля з мерзлим урожаєм охоронялись озброєними сторожами (незібраний урожай у більшості згнивав, а “біженцямсолдатам” Червоної Армії – не попадав). Гавкіт собак і постріли охорони не зупиняли. Зате у бараку, де жили трудармійці, під благенькою шинелькою міг розжувати добутий під страхом смерті горох, і навіть поділитись з сусідомнапарником. Іноді, як він розказував, щастило і роздобути цілу хлібину. Одного разу, скориставшись нерозпорядливістю вантажників, які привезли хліб чи то до розподільчого місця, чи магазину, зумів вихопити з лотка буханець і втекти. Але то була рідкісна удача. А так приходилось перебиватись тим, чим влада годувала. Іноді йому удавалось підкріпитись на селі, виконавши якусь роботу для тієї чи іншої господині. Ті, що на дрібку тютюну, що видавався як і хліб за карточками, обмінювали свою пайку хліба, у кого бажання покурити переважало бажання не залишитись голодним, як і ті, що не вміли подбати про себе, часто не доживали до наступного дня.

Перелом ноги на лісоскладі
та наслідки
У роки війни основним місцем праці мого батька була лісозаготівельна галузь народного господарства СРСР. Згідно з документом: Акт № (не указаний) про нещасний випадок на виробництві батько 1,7 року працював вантажником на лісовому складі розвантажувальної площадки лісової ділянки в організації, яка називалась “Лісова ділянка ОСМ ч. 8” (адреса організації – Каргопольська л/д ОСМ ч. 8). 14 жовтня 1944 р. о третій годині дня стався нещасний випадок. Згідно з Актом, працюючи біля вагона під час вантаження стояв на трапу, який лежав одним кінцем на вагоні, а другим на кабелі, навантаженому лісоматеріалом. Лісоматеріал з вагона повалився на землю і мій батько разом з лісоматеріалом упав і у цей час стався перелом ноги. Чи була надана йому медична допомога? Видно травмованим ніхто не цікавився, бо нога зрослася не на місці перелому, а кістка на кістці, у результаті нога була укорочена на чотири сантиметри. За наслідками перелому ноги була встановлена інвалідність другої групи. Але дивина, пенсії не платили. Був переведений на “легку” роботу. Після цього він опанував нову для себе професію, став шевцем.

Повернення додому
Після настирливих вимогпрохань повернути додому в грудні 1947 р. батьку видали військовий квиток. У липні 1948 р. був знятий з обліку при Шляпнінському виконкомі Каргопольського району Челябінської обл. Після чого була відкрита можливість дістатися дому. Розказував, що він і такі, як він, їхали до Москви на відкритій платформі поїзда. У Москві йому пощастило сісти у звичайний на той час критий вагон. У ньому він і доїхав до кінцевого пункту призначення – міста Тернополя, який ще лежав у руїнах. З Тернополя батько якось добрався до Бучача, а з міста пішки до рідного села Ліщанців. Мабуть, з міста до села він не те що йшов, а біг, щоб якнайшвидше дістатись рідної оселі. Сказати, коли саме, якого дня він був удома, неможливо. Але точно раніше 22 вересня 1948 р., дати прийняття на облік Золотопотіцьким відділом соцзабезпечення, яка стоїть у його пенсійному посвідченні.

Батько – інвалід праці
Додому батько повернувся інвалідом праці. Згідно з пенсійним посвідченням № 1349, виданим 3 липня 1950 р., пенсія призначена за третьою групою з 28.10. 1947 р. до 14.05. 1950 р. з середнього заробітку 300 крб. 50 % на місяць в сумі 150 крб. Пенсія була продовжена за третьою групою з 12.09.1950 р. до 12.03.1951 р. в сумі 150 крб., з 10.03.1951 р. до 10.09. 1951 р., з 23.02.1952 р. до 23. 08. 1952 р. в сумі 150 крб. Далі у пенсійному посвідчені немає будьяких записів. Пенсії батько надалі не отримував. Цьому влада не давала ніякого пояснення, як і тому, чому визначена за наслідками травми ноги 2га група інвалідності була замінена на третю. Припинення виплати пенсії було для батька великою моральною і психологічною травмою. Така несправедливість згодом, коли я став свідомою людиною, позначилась і на моєму ставленні до влади. Влада, яка так несправедливо вчинила з батьком, не могла мною сприйматись без певної долі недовіри. Мабуть, саме звідси проросло у мене почуття некомфортності у стосунках з будьякою владою, я так і не навчився примиритись з тим що називають “влада”. Тим більше, що влада ніяк не поспішала виправляти допущені нею помилки, хоч не можна сказати що вона не змінювалася впродовж десятиліть.

Державна нагорода
Інші часи настали після звільнення 14 жовтня 1964 р. на пленумі ЦК КПРС з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР М. Хрущова. Новий Перший секретар ЦК Л. Брежнєв, щоб підвищити авторитет партії, активно використовував патріотичну тематику. В ознаменування 20ї річниці перемоги СРСР у Другій світовій війні указом Президії Верховної Ради СРСР 7 травня 1965 р. була уведена ювілейна медаль “Двадцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.”, якою нагороджувались військовослужбовці та особи вільнонайманого складу, які у лавах Збройних сил СРСР брали участь у Другій світовій війні, партизани, увесь особовий склад Збройних сил СРСР. Цією медаллю нагородили більше 15 мільйонів осіб. Серед них був і мій батько.
У посвідченні Б № 2871613 зазначено, що медаль вручена Бучацьким районним військовим комісаріатом 28 квітня 1967 року. Щоб її отримати батькові прийшлось поїхати до Бучача, витратити час і гроші, а користі від неї не було ніякої. Усе ж тепер у мого батька була державна нагорода. Про медаль, як і посвідчення до неї, після цього у нашій хаті не згадували. Тільки тепер я її відшукав. За таку цяцьку перекупщик у Франківську дає 10 гривень. А вона з латуні. Тож продавати не буду. Залишу на пам’ять внукам.

Не заспокоююсь
І сьогодні я вважаю, що проблема юридичного статусу мого батька, мобілізованого у 1941 р. у Червону армію, але через недовіру, як і тисяч західних українців, направленого не на фронт, а глибокий тил, залишається актуальною. Більше того, на наш погляд, вона має стати одним із тих питань, без вирішення яких неможлива нормалізація стосунків з РФ. Сталінізм має бути засуджений й за наругу над громадянськими правами західних українців, мобілізованими у Червону армію, але не визнаними учасниками “Великої Вітчизняної війни”.
Ким були ці люди для сталінської системи, яка з невеликими змінами проіснувала до самого розвалу СРСР? Рабами трудфронту? Їх внесок у перемогу проігноровано. Просторікували ж сталінські сатрапи, як згадував батько, “Камень в фундамент — бомба по врагу”. Більше того, за їх рахунок сталіністи будували “нове життя” і після війни, глумлячись над їх гідністю. Тому закономірне питання: як має ставитись учасник трудфронту, якого не визнали навіть учасником війни, до самої війни, а заодно і сучасних адептів сталінізму у нашому суспільстві? Вони ж не ратують за компенсацію держави, що є правонаступницею СРСР, цим людям, чи їх нащадкам, за покаяння тих, хто кинув народи, мільйони людей у війну, пустив ворога у наш дім (хай він і називався Радянський Союз). Ось чому неминучим є нове бачення проблем війни і переосмислення ролі українців у розгромі ворога.