Сергій ПРИСУХІН,
доктор філософії, викладач
Київської православної богословської академії
Визначальним чинником формування української філософії став вплив на її зміст новітніх соціокультурних процесів європейського Відродження та Просвітництва (XVІ–XVIII ст.). Відомо, що трансформація філософської думки в зрілі системи філософської рефлексії відбувалася невід’ємно від подолання тогочасних кризових явищ у матеріальній і духовній культурі України (втрата національного суверенітету України, розгортання московської, а також польської експансії, страх перед унійними процесами, відсутність прогресу наукових знань і світської освіти, слабка інтеграція в європейський соціокультурний простір тощо).
Застійні явища в розвитку української православної церкви зумовили пошук позитивних богословських аргументів на захист цінностей православ’я. З’явились нові, раніше невідомі тлумачення текстів Святого Письма і напрацювань Отців Церкви, скерованих на зменшення гріховності, протидію розцарюванню зла в людському співжитті, визнання ролі і відповідальності людини як творця власного щастя або нещастя.
Форпостами захисту духовної культури в Україні були братства (і братські школи)1. Непроста, а почасти суперечлива діяльність братств на переддень XVII ст. унаочнила необхідність термінового реформування освіти (особливо щодо кількості світськи зорієнтованих дисциплін у тих початкових школах, якими традиційно опікувалася православна церква, в яких викладання не було систематизованим, в яких не приділялося достатньої уваги вивченню іноземних мов тощо). Висновок був один – вибудувати освітній процес так, щоб мінімізувати вплив на нього середньовічної (схоластичної) метафізично налаштованої культури і натомість посилити світську наукову складову.
Становлення української філософії слушно пов’язують з діяльністю Києво-Могилянської Академії і передусім її фундатора і лідера – Петра Могили. Відомо, що Петро Могила (1596–1647) народився в сім’ї молдавського господаря Симеона Могили. Після смерті батька родина перебралася до Львова, де Петро продовжив навчання у Львівській братській школі, вищу освіту здобув за кордоном (у Замойській академії, Франції і Голландії). У 1625 р. Могила полишає світське життя і постригається в ченці. В 1627 р. П. Могила переїздить в Україну і обирається Архімандритом Києво-Печерської Лаври, а в 1632 р. митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Водночас стає екзархом Константинопольської патріархії. Будучи людиною непересічною і складною, він зміг реабілітувати себе в справі захисту цінностей православної церкви, зокрема й української мови, пропагуючи її вживання в побутовому спілкуванні, книгодрукуванні, сприяв друку українською мовою православних богословських, богослужбових текстів, а також Біблії.
Обіймаючи високу посаду в православній церкві, Петро Могила не зловживав своїм становищем і не поглиблював віддавна існуючий конфлікт між католиками і православними в Україні, толерував міжцерковні відносини, розвивав церковну освіту, прагнув дисциплінувати життя православного кліру і мирян. У своїх богословських творах Петро Могила торкався питань розвитку богословської науки, внутрішньо церковного життя тощо2.
У 1631 р. П. Могила ініціює створення вищої Лаврської школи, яка після злиття з Київською братською школою (1632 р.) перетворюється в Київський колегіум, який згодом стали називати Києво-Могилянським колегіумом, що невдовзі набув неабиякого авторитету в Україні та за її межами. Починаючи з 30–40 рр. ХVІІ ст. Київський колегіум починають іменувати Київською академією. У 1684 р. за клопотанням Гетьмана України Івана Мазепи цей навчальний заклад набуває офіційного статусу академії, що підтвердила царська грамота (1701 р.). Відтоді існує і її постійна назва – “Києво-Могилянська академія”. До відкриття Львівського університету (1661 р.) Академія була першим і єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи і до відкриття Слов’яно-греко-латинської академії в Москві (1687 р.) – єдиним православним вищим навчальним закладом.
На кшталт західноєвропейських навчальних закладів академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним поділом предметів, що вивчалися в них: у перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Тут вивчали латину, грецьку, старослов’янську, польську, книжну українську мови. З ХVІІІ ст. додалося вивчення німецької, французької, давньоєврейської мов. Крім мов, викладалася арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх граматичних класів приступали до вивчення поетики (1 рік), риторики (1 рік), філософії (2 роки) і теології (4 роки).
У Києво-Могилянській академії викладання філософії було відокремлено від викладання богословських дисциплін3. Петро Могила як репрезентант філософської думки періоду бароко прагнув поєднати досягнення середньовічного схоластичного мислення з ідеями Реформації і ренесансного гуманізму, спробував об’єднати досягнення античних мислителів і православних богословів. Цей синтез став візитівкою філософсько-богословських пошуків Петра Могили. У такий спосіб поновлювався соціокультурний діалог між православною Україною і переважно католицькою Європою (світовою культурою).
У працях “Номоканон” (1629 р.), “Анфологіон” (1636 р.), “Євангеліє учительноє” (1616 р.), “Православноє сповідання віри” (1640 р.), “Требник Петра Могили” (1646 р.) та інших П. Могила оприлюднює філософсько-богословські аргументи на користь єднання Бога і людей, людини і людини, послуговуючись принципами християнської любові, милосердя, терпіння і прощення. П. Могила був прихильником і популяризатором “філософії серця”, уважаючи, що серце – ключовий спосіб пізнання світу і наслідків дій і вчинків людини. Богослов одним із перших розробляє і користується категорією “спільного блага”, пов’язуючи з нею державотворення майбутньої України. Він виокремлює основний чинник державотворення – єдність, злагода всіх її членів, а не лише представників вищого пануючого соціального стану. На його думку, для становлення держави потрібні ідеали соборності, знання необхідних принципів єднання і гарантії з боку влади. Державна влада має бути сильною, захищеною вірою, людьми та законом на користь добра, вічності і безконечності. Загалом філософсько-богословські погляди Петра Могили торували шлях до утвердження духовної єдності українського народу.
Сам митрополит своїм найбільшим досягненням уважав створення Київського колегіуму (академії). Піклуючись про майбутнє академії, він все своє майно і цінності заповідав їй. Помер Петро Могила у 1647 р., коли йому виповнилося п’ятдесят років. Останніми словами Петра Могили були: “Бережіть академію”. Похований у Великій церкві Києво-Печерської лаври.
Можна стверджувати, що керований розвиток української філософії в межах Київської академії став наслідком організаційної діяльності митрополита П. Могили, який упроваджував світські гуманітарні і насамперед філософські курси, а також піклувався про забезпечення процесу викладання найкращими викладачами, серед яких Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Ґізель, а згодом – Теофан Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Кониський та інші, безперечно кращим із кращих репрезентантів Академії та візитівкою її філософських досягнень став Григорій Сковорода.
Інокентій Ґізель (бл. 1600–1683) – православний філософ-богослов, професор, а згодом ректор Києво-Могилянської академії. Народився на території польської Прусії в сім’ї німецьких протестантів. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії, де прослухав курс філософії Й. Кононовича-Горбацького5. Як найталановитіший учень І. Ґізель був направлений Петром Могилою на додаткове навчання за кордон (спочатку в Замойську академію, а потім в Англію). Після повернення до Києва Ґізель був обраний професором філософії Києво-Могилянської академії (1645 р.), а за рік став її ректором.
З 1656 р. і до кінця життя Інокентій Ґізель виконував обов’язки архімандрита Києво-Печерської Лаври і управителя Лаврської друкарні. Бувши архімандритом Києво-Печерської Лаври, боровся за незалежність Української православної церкви, яку активно поглинала Московська патріархія. Вважав підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату неканонічним і гріховним діянням.
Брав активну участь у виданні “Києво-Печерського патерика” (1661–1678 рр.). За дієвого сприяння і благословення Ґізеля вийшов друком перший підручник з вітчизняної історії – “Синопсис” (1674 р.), він був автором низки полемічних творів, у яких піддавав критиці діяльність уніатів та єзуїтів в Україні. Головними творами, що репрезентують філософсько-богословські погляди І. Ґізеля, були “Твір про всю філософію” (1645–1647 рр., який залишився неопублікованим у рукописі), “Про істинну віру” (1668 р.), “Мир з богом чоловіку” (1669 р.).
Згідно з просвітницькою традицією, у центрі уваги філософських пошуків І. Ґізеля, як і більшості професури Києво-Могилянської академії, був пошук істини (сутності) життя, яка ототожнювалася з вищим буттям – Богом. Ґізель запропонував своє оригінальне вчення про Бога, в якому на основі симпатії до принципу деїзму робив висновки про рівнозначність матеріальної та ідеальної першопричин у виникненні природи та людини. За Ґізелем, філософія – це процес “пізнання речей через їх причини”. Інакше кажучи, філософська наука, а разом з нею й і інші способи пізнання світу природи, ґрунтуються на чуттєвому досвіді людини, який є наслідком дії, впливу предметів матеріального світу на органи її чуття. Заключним етапом пізнання стає розумове (раціонально-інтуїтивне) осмислення чуттєвих даних.
Особливу увагу І. Ґізель приділяв проблемам моралі. Посилаючись на надважливість цінностей християнства, він пропагував серед своїх прихильників популярні на той час у Європі ідеї Ренесансного гуманізму. Найбільшою цінністю, на його погляд, окрім самої людини, є віра в можливості людського розуму пізнати істини творчої природи (Бога) і на основі істини правди подолати пануюче у світі зло задля досягнення Божої благодаті – життя щасливого, вічного і безкінечного. Філософ доводив, що людина стає творцем власного щастя, а не є безвідповідальним знаряддям Божого промислу. Головним критерієм діяльності та вчинків людини має стати її совість. Тільки совість гарантує морально виправдане (праведне) життя людини.
І. Ґізель – один із перших вітчизняних філософів, який запропонував використовувати в якості критерію діяльності та вчинків людини (окрім совісті) поняття природного права, яке, на його думку, ціниться вище, чим навіть Закон Божий. Природне право дає змогу диференціювати добро та зло, є виявом розуму людини, керує її діяльністю та вчинками, а через це людина повинна раціонально переосмислювати існуючі настанови церкви, а також зміст християнських цінностей. Раціональність сприяє розвитку духовних цінностей людини (моральності та освіченості) задля отримання земного щастя, яке досягається завдяки активності дій і вчинків людей.
Обґрунтовуючи власні тези про значення природного права, філософ зазначав, що коли правила пануючої моралі та звичаїв суперечать розуму, то людина має керуватися здоровим глуздом. Як просвітник-гуманіст Ґізель виступав проти будь-якого насильства (обмеження свободи інших), звинувачував пануючу еліту в неправомірному соціальному гнобленні простих людей, закликав до зменшення тиску кріпосницького гніту, наївно вірив в те, що свідомий монарх може ліквідувати зло у світі. Саме тому богослов написав листа російському цареві, аби інформувати його про панування у підвладному йому світі зла, лицемірства, хабарництва, безчинства чиновників, несправедливості суду, лихварства, жорстокості панів до селян тощо. Зрозуміло, що така позиція філософа не сподобалася царській адміністрації та церковному керівництву, ось чому І. Ґізеля звинуватили в єресі, заборонили пропагувати моралізаторські ідеї, а книжку “Мир з богом чоловікові” внесли до списку заборонених.
Ґізель критично ставився до представників християнської церкви й духовенства, особливо тоді, коли вони самі порушували Закон Божий і водночас загальнолюдські вимоги моралі. Він вважав, що церква й духовенство взагалі не повинні втручатися у світські справи, прагнути до світських благ і забувати про свою головну мету – служіння Богові, ближньому, добру, порядності та освіченості. Особливим злом, з яким має боротися людський дух, він вважав невігластво.
Пропагована Ґізелем система норм і вимог раціональної моралі була прикладом особистісної симпатії філософа-богослова до Просвітницької ідеології, його захоплення цінностями Ренесансного гуманізму, критичного ставлення до схоластичної філософії, пропагування конкретних способів життя, які гарантують людське щастя і гідне існування кожній людині, яка цього потребує.
Теофан Прокопович (1681–1736) – український філософ, богослов, церковний діяч, учений. Справжнє ім’я Єлисей Церейський. Народився в Києві, змалечку залишився сиротою і був вихований братом матері Теофаном Прокоповичем, ім’я і прізвище якого філософ прийняв, ставши дорослим. З семирічного віку розпочав навчання в початковій школі при Київському Братському Богоявленському монастирі, згодом у філософському класі Києво-Могилянської академії, ще пізніше, прийнявши уніатство, отримав можливість навчатися в Європі (у колегії св. Атанасія в Римі, університетах Німеччини і Швейцарії, де вивчав риторику, історію, філософію, античну літературу, іноземні мови, окрім української та російської, володів грецькою, латиною, польською, англійською, французькою, німецькою та шведською мовами).
Повернувся до Києва у 1705 р., у 1710 р. став ректором Києво-Могилянської академії. Свою філософсько-богословську позицію вибудував на Святому Письмі, неоплатонівських ідеях, а також вченні східних Отців Церкви, не нехтував напрацюваннями європейських науковців. Прокопович високо цінував космологічні праці Галілея, Коперника, підтримував ідею Бруно про множинність світів. В основі філософсько-богословських розмислів Прокоповича лежав також популярний в добу раннього Просвітництва принцип деїзму. Визначаючи Бога як творця, він уважав, що матеріальний світ буде існувати вічно, існування матерії філософ пов’язував із рухом, простором і часом.
Життя й творчість Т. Прокоповича умовно поділяють на два періоди – київський та петербурзький. Для київського періоду визначальною стала діяльність Прокоповича як професора Києво-Могилянської академії, де він заявив про себе як оригінальний релігійний філософ, богослов і викладач. У петербурзький період він був більше політиком, діячем церкви, а власне філософією займався менше. Відомо, що в цей час Теофан Прокопович брав участь в теоретичному обґрунтуванні й здійсненні майже всіх реформ Петра І.
Погляди Теофана Прокоповича на природу людини, церкву, державу були пов’язані зі способом життя філософа, з його громадською діяльністю й тією роллю, яку він виконував у здійсненні петровських реформ. Він не сумнівався, що людина як результат Божого творіння має утверджувати богоподібність, вона не є автоматично розумною, красивою й доброчинною, ці якості вона отримує від Бога лише як можливість. Головними завданнями, які повинна зреалізувати людина впродовж свого життя, це – обов’язок творити добро і приносити користь людям і державі.
Найважливішою цінністю людської душі Прокопович уважав даровану Богом свободу волевиявлення, останню він розумів як панування недосконалої особи над самою собою та здатність керувати своїми діями, вчинками, емоціями. Завдяки свободі волевиявлення людина обирає життя (з добром) або смерть (зі злом), а отже, через свободу волевиявлення може досягнути земного щастя.
Соціально-філософські погляди Т. Прокоповича щодо держави ґрунтувалися на популярній в той час ідеї про природне походження держави й вплив на її розвиток Божого промислу. Він стверджував, що владу в державі дає народ на ґрунті суспільної угоди, а воля народу – це воля Бога. Логіка його мислення виходила з того, що все, що сприяє зміцненню держави (виконання її внутрішніх і зовнішніх функцій), збігається з Божим промислом, ось чому світська влада у формі монархії відповідає інтересам Бога. Звідси жорстка рекомендація усім соціальним інститутам, зокрема й православній церкві, підкорятися світській владі.
Після переїзду до Петербургу Т. Прокопович стає одним із найближчих радників царя в проведенні курсу на європеїзацію старомосковської культури, інтелектуальним модератором майже всіх реформ Петра І (зокрема, у галузі освіти розробив проект організації Академії наук, просував створення кафедр філософії, математики, природознавства тощо. Не відомо, як би склалась доля студента Ломоносова, якого хотіли виключити зі Слов’яно-греко-латинської академії через відсутність дворянського походження. Саме Прокопович сприяв виїзду Ломоносова і подальшому навчанню в Києво-Могилянській академії, а потім переїзду на навчання за кордон). Уважають, що саме Прокопович наполіг на перейменуванні Московського царства на Російську імперію. Авторитет у сфері церковної діяльності дозволив йому стати реформатором російської православної церкви. Укладений ним “Духовний регламент” (1721 р.) став законом, на підставі якого Петро І скасував Патріаршество, а церкву підпорядкував Синодові на чолі з обер-прокурором.
Помер Теофан Прокопович 19 вересня 1736 р. в Санкт-Петербурзі, похований у Новгороді в Софійському Соборі.
Можна зробити висновок, що серед філософсько-богословських проблем, які розробляли викладачі й випускники Києво-Могилянської академії, на перший план виступала проблематика філософського світогляду та необхідності наукового пізнання світу. Діяльність філософів Києво-Могилянської академії стала прикладом початку розмежування філософії й богослів’я, критичного переосмислення залишків середньовічної схоластики, наповнення процесу пізнання раціональним змістом, акцентування уваги на значенні наукового знання як головного в пізнанні і морально етичного вдосконалення людини та навколишнього світу.
“Так само, як кожна людина має власну матір, з нутра якої народжується на світ, всі отак люди мають спільну матір — землю, яка всіх у своє нутро приймає” (З книги “Требник”)4
“Людина формально є такою, що живе життям рослини і є формально твариною, або чуттєвим живим створінням. Таким чином, вона має форму, власне, розумову, яка формально є рослинною і чуттєвою” (Із трактату
“Про душу”)6
“Любов із ненавистю дружби не має, завжди бореться, ненависть же від того: “моє” і “твоє” з’являється” (З твору “Розмисли
про іноче життя”)
“Як вода природним способом вогонь гасить, так і смерть кожній людині життя губить” (З книги “Требник”)
“З живих істот, наділених кров’ю, спочатку формується серце. І перший фундамент полягає в тому, що жодна частина тіла не існує без вродженого тепла, а його джерелом є серце. Отже, воно є як тим останнім, що здійснює рух, так і першим, яке стає живим” (Із трактату “Про душу”)
“Істинність не потребує підпорядкування інтелектові. Істина має перевагу над знанням. Істинністю є узгоджувальність речей із Божим розумом” (З твору “Метафізичний трактат”)
“Боляче найбільше, що нехтують нами, але я не шукаю підтримки у тих, чия ненависть проти нас спрямована” (З листів до різних осіб)
“Мудреці кажуть: життя двояке — практичне і споглядальне” (З курсу “Про риторичне мистецтво”)
“Хай просвіта хвилює вік!” (З листів до різних осіб)7
“Не диво, що багатьом я мало подобаюся, коли кажу правду” (З курсу “Про риторичне мистецтво”)
“Справедливість, оберігаючи загальне добро, віддає кожному належне” (З курсу “Про риторичне мистецтво”)
————————
- Братства – специфічні форми прояву Просвітницького (реформаційного) руху на українських землях 2-ої половини XVI – початку XVII ст. Існували у Львові, Луцьку, Києві та інших містах України. Зазвичай братствами були світські громади, що об’єднували людей “третього стану”, які після появи уніатства (з 1596 р.) і переходу до нього верхівки православної церкви, витупали на захист батьківської віри, культури і мови, створювали духовний супротив покатоличенню населення і приниженню української православної церкви. Братства засновували шпиталі, друкарні, школи. Найвідомішими представниками братських шкіл були М. Смотрицький, Л. Карпович, І. Борецький, С. і Л. Зизанії та інші творці полемічної літератури, текстів, які популяризували рідну мову й у такий спосіб критикували духовну експансію католицизму, який порушував духовну єдність українського народу. Загалом діяльність братських шкіл ставала необхідною умовою та засобом боротьби проти всіх форм насильства з боку іноземних експансіоністів.
- Докладніше про П. Могилу як фундатора Української Православної Церкви і богослів’я України див. Колодний А. М. Релігійне життя України в особах його діячів і дослідників. – К.: Інтерсервіс, 2017. – С. 53–98.
- Цікаво знати, що філософський курс в Києво-Могилянській академії складався з трьох частин: логіки, або розумової філософії, що була присвячена загальним законам і формам людського мислення; фізики, або природної філософії, предмет якої складали матерія, форма, природа, мистецтво, нескінченне, неперервне, космологія, або вчення про небеса, астрологія, або вчення про зірки, психологія і методологія; метафізики (Докладніше див.: Горський В. С. Історія української філософії. К.: Наукова думка, 2001. –
С. 79–100). - Афоризми цитуються за: Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст. / Упорядник Валерій Шевчук. 2-ге вид. – К.: ТОВ “Видавництво “Кліо””, 2019. – С. 192–196.
- Йосип Кононович-Горбацький (невідомо – 1653 рр.) – один із перших професорів Києво-Могилянської Академії, у 1642—1646 рр. був ректором Київського колегіуму, ігуменом Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. Автор підручника з логіки, трактата “Оратор могилянський”, які написав латиною. Розробляв тематику номіналізму та універсалій.
- Афоризми цитуються за: Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст. / Упорядник Валерій Шевчук. 2-ге вид. – К.: ТОВ “Видавництво “Кліо””, 2019. – С. 197–199.
- Афоризми цитуються за: Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст. / Упорядник Валерій Шевчук. 2-ге вид. – К.: ТОВ “Видавництво “Кліо””, 2019. – С. 290–300.
