Кременецька “Справа 35”

Галина ДАЦЮК,
журналістка
Анатолій ЛУКАЩУК,
історик
Минає 80 років від трагічних подій у Західній Україні, коли в перші дні наступу німецьких військ енкаведисти стали гарячково зачищати тюрми, забиті заарештованою українською молоддю. У Кременецькій тюрмі на Тернопільщині, за різними даними, у червні 1941го розстріляли від 200 до 359 в’язнів. Серед них – учня Кременецької школи Пугача Федіна Ксенофонтовича, якого судили за сфабрикованою “Справою 35”.

“Я був людиною
з українськими поглядами”
Справу “ліпили” більше півроку – з осені 1940го по червень 1941го. Спочатку енкаведисти заарештували кількох кременецьких студентів і школярів. Згодом приплітали нові і нові імена, з яких під тортурами творили контрреволюційну організацію, що мала на меті “повалення радвлади у Західній Україні”.
Починається загальний протокол зізнанням Володимира Яремчука, родом з Вишнівця, в тому, що Андрій Новак (“Чорнобривий”), який прибув “з німецького боку”, завербував його навесні 1940го року в організацію ОУН. “Ми пішли на Дівочу гору, Новак став говорити, що існує організація, котра ставить своєю задачею повалення збройним шляхом Радянської влади з метою створення Самостійної Української Держави”.
Яремчук свідчить, що, вступивши в ОУН, він, у свою чергу, втягнув в організацію кількох осіб, серед них Федіна Пугача, учня 9 класу. “Йдучи із школи в листопаді місяці, розказав йому про наявність ОУНівської організації і запропонував вступити, на що Пугач дав свою згоду”.
21 грудня 1940 року вже заарештований Федін Пугач був допитаний енкаведистами. “Вступ Червоної армії в Західну Україну я сприйняв вороже, проживаючи в капіталістичній Польщі, яка гнобила український народ, я природно мав націоналістичні переконання і був людиною з українськими поглядами. Ці погляди залишились у мене і після встановлення Радвлади в Західних областях України. Зізнаюсь, що я дійсно є учасником антирадянської повстанської організації ОУН, мета якої — повалення радвлади збройним шляхом.
Володимир Яремчук, з яким я спільно навчався в середній школі, знаючи мої націоналістичні переконання, ввечері одного дня запропонував мені зустрітися в умовленому місці, по вулиці Карла Маркса, що веде в гори. Зустрівшись, запропонував вступити в організацію. Оскільки це не розходилось з моїми переконаннями, а, навпаки, імпонувало, я на пропозицію Яремчука відповів позитивно. Оформлення мого вербування і вступу в ОУН ніякого не було. Пам’ятаю, на той час в Кременці хтось був заарештований і Яремчук сказав, що потрібно тимчасово припинити діяльність. Завдань я ніяких не отримував. Маніфест ОУН, який мені дав Яремчук, я незабаром повернув. Із учасників ОУН я нікого не знаю. Свідчення записані вірно з моїх слів, в чому підписуюсь: Пугач”. Допитав: начальник Кременецького МВ НКВС лейтенант Коваленко.
“В Кременецький відділ НКВС надійшли дані про те, що в Педагогічному інституті група студентів, під керівництвом Миколи Богуславського, проводять націоналістичну діяльність, розповсюджують серед студентів націоналістичну літературу. На підставі цих даних Богуславський 28 жовтня 1940 року був заарештований, проти нього розпочато слідство. На слідстві, незважаючи на прямі докази про причетність до організації українських націоналістів, Богуславський наполегливо заперечував свою участь, а також участь інших в організації ОУН”.
Але енкаведистам потрібно було завершити справу про “контрреволюційну організацію”, і тут достатньо було чийогось сексотського донесення чи просто наклепу.
“У Кременецький міськвідділ НКВС надійшли додаткові дані про приналежність до ОУН осіб, які 14 грудня 1940 року були заарештовані. На підставі свідчень заарештованих проведені додаткові арешти учасників ОУН в кількості 19ти чоловік, в тому числі Кравця І. А., який на допитах вказав про свою причетність до ОУН. Одночасно вказав, що Глоба Г. Ф. є керівником такої. Будучи викритим, Глоба Г. Ф. визнав, що він має зв’язок по організації ОУН з деяким Сторозумом Антоном – службовцем Кременецького краєзнавчого музею, від якого отримує доручення. На підтвердження цих даних, 26 січня 41го року були заарештовані Мудринець і Мерещук, котрі вказали на Сторозума, як керівника організації ОУН, що має зв’язок з Галіцією.
Проведеним слідством встановлено, що в колишньому Кременецькому повіті, на початку 1940 року, була створена підпільна контрреволюційна організація ОУН, керівником якої був Сторозум А. Г. Окрім того, встановлено, що він особисто мав зв’язок з керівниками окружного проводу, які збиралися в лісі та інших місцях, зокрема, на хуторі свого брата. Такі зустрічі відбулися від Волинського проводу з “Дубом”, “Пташкою”, “Юрком” і “Богданом”, від Галицького проводу — з “Грицем” і “Сатаною”.
Будучи в керівництві організації ОУН, учасники основною задачею ставили повалення збройним шляхом Радянської влади і встановлення “Самостійної Української Держави”. Для цієї мети проводились: підбір і вербування нових членів; збір економічних відомостей по селах про наявність: кінського поголів’я, придатного до роботи, транспорту, зерна і зерносховищ, спеціалістів – шевців, чоботарів, столярів, слюсарів та ін., кількість населення, придатного до військової служби, зброї і вид цієї зброї, збір відомостей про розташування ст. Шепетівка і кількість військових складів і військ при ній; зняття планів пограничних загонів з їх описом і наявністю персоналу, збір коштів у бойовий фонд організації ОУН.
На підставі викладеного звинувачуються: Сторозум Антон, 1911, уродженець Кременеця, із кустарів, українець, до арешту – екскурсовод Кременецького музею; Глоба Георгій, 1917, Якимівці, Катербургського району, із службовців, батько служив в 19181919 рр. в поліції, українець, до арешту службовецьлісотехнік; Богуславський Микола, 1919, родом з Кременця, українець, член ВЛКСМ, до арешту – студент Педагогічного інституту; Пугач Феодосій, 1921, уродженець села Кордишів, Шумського рну, українець, освічений, до арешту – учень школи №1 в Кременці; Никончук Олена, 1922, уродженка с. Молотьків, Лановецького рну, українка, до арешту – студентка торгівельного технікуму Тарнополя; (…) – всього 35 осіб. Винними себе визнали.
На підставі викладеного і керуючись ст. 204 КПК УРСР, дану групову слідчу справу № 26050 по звинуваченню (…) Пугача Феодосія – всіх по статтях 542, 54ІІ КК УРСР; Кравця Іларіона – по статтях 542, 54ІІ, 5413 КК УРСР; Романюка Кузьми — по статтях 542, 54ІІ, 196 КК УРСР і Горобця Павла – по статтях 5412, 54ІІ КК УРСР – направити в обласний суд по Тернопільській області. Заступник начальника Кременецького МВ НКВС молодший лейтенант Держбезпеки Пономарьов. Заарештовані (…) утримуються під вартою у в’язниці м. Кременця.
Був червень 1941го, за подвір’ям кременецької тюрми гриміла німецькорадянська війна. А для НКВС найголовнішою справою було позбутися свідомого українського люду, нелояльного до нової влади. Яким чином виконувалися вироки засуджених у “Справі 35” – сімох засудили до ВМП, решті дали від 10 років ув’язнення, – ми документально вже не дізнаємося, хіба за свідченнями очевидців, які бачили наслідки енкаведистської “роботи”.

“На батька доніс нечесний
піп Чирський”
1962 року донька засудженого до розстрілу по “Справі 35” Якова Мудринця Алла Яківна Голуб написала листа голові Президії Верховної Ради СРСР Л. І. Брежнєву з проханням переглянути справу батька. У листі розповіла, що батько служив дяком у селі Лідихів Почаївського району. У 1940 чи 1941 заарештований і, за розповідями бабці, був посаджений у Кременецьку в’язницю. “До нього з передачами їздила моя мама і дізналася, що засудили батька до смертної кари. Стратили чи ні, вона не знала. 1941 року німці, що зайшли у Кременець, відкрили ями з трупами у дворі тюрми, і люди впізнавали своїх рідних. Ні бабця, ні мама батька не впізнали ні по одежі, ні по зовнішньому вигляді. Матір мою – Євгенію Мудринець в 1945 році бандити кинули ще живою в криницю… Залишились ми з бабцею. Бабця розповідала, що батько ворогував з попом церкви села Лідихів Чирським, через те, що той обманював батька та членів церковної спільноти, коли ділився прибутком. За словами бабці, Чирський доніс на батька, після чого його заарештували. Зараз Чирський служить попом у Кременці. Переконливо прошу Вашого сприяння розшукати в архівах слідчу справу батька і переглянути, наскільки він винний перед Радянською владою і чи можливо його посмертно реабілітувати”.
Лист з Москви був спущений у Тернопіль, і старший слідчий УКДБ при РМ УРСР по Тернопільській області капітан Бєдовка взяв “до виробництва” архівну кримінальну справу двадцятилітньої давності. У зв’язку з цим розпочалися пошуки архівних документів і свідків.
29 червня 1962 року була допитана Сорока (Никончук) Олена Степанівна, медсестра Кременецької міжрайлікарні, судима, яка залишилася, по суті, єдиним свідком.
“1940 року я проживала в Тернополі, де навчалася в торгівельному технікумі. У грудні 1940 за приналежність до націоналістичної організації “Кров Гайдамацької молоді” мене заарештували і притягнули до кримінальної відповідальності. Під кінець слідства мене перевезли в Кременець і в травні 1941 судили.
У суді в Кременці я побачила, що по одній зі мною справі притягнуті інші люди, всього проходило до 40 осіб. Приблизно вісім були засуджені до ВМП – розстрілу, більшість були засуджені до 10 років позбавлення волі, в тому числі і я. На суді мені стало відомо, що в Кременецькому районі була створена ОУН, котра ставила своєю метою боротьбу проти Радянської влади.
У суді всі підсудні визнавали себе винними і заявляли, що хотіли створити Самостійну Україну. Після суду я і Віра Глоба утримувались в одній камері. В кінці червня 1941, не пам’ятаю як, але охорона в’язниці і радянські війська відійшли від Кременця. Хтось розбив замки у в’язниці, і я, а також Глоба та інші ув’язнені вийшли з тюрми.
Приблизно через 34 дні радянські війська знову зайняли Кременець, але я переховувалася і мене не знайшли, а Глобу Віру затримали і посадили у в’язницю, а потім вивезли і десь вона померла. У період німецької окупації і після закінчення війни я нікого із засуджених зі мною по одній справі не бачила і про їхню долю мені нічого не відомо. Після вигнання німців мене ніхто в тюрму не саджав і не допитував”.
Ще на довгі 30 років була похована “Справа 35”, яка боліла увесь час в кожній родині розстріляних 1941го.

“Федін мав великі
здібності до навчання”
1990 року з Караганди в Тернопільське Управління КДБ написав лист Іван Пугач, який розповів про те, що був у нього старший брат Пугач (Федін) Феодосій, 1921 р. н., який закінчив сільську школу, вчився в Шумській, мав здібності до навчання, за один рік закінчив 6—7 класи і вступив у Кременець, де вчився в ліцеї, а 20 грудня 1940 року заарештований органами НКВД. “І до сьогодні, 50 років, я нічого про нього не знаю. Коли були живі наші батьки, то говорили, що Федін пішов до Кременця на приватну квартиру до якоїсь бабусі, а після арешту його судила “тройка”, за що арештували і скільки йому дали, батьки не знали, говорили, що студентів багато арештували, в основному тих, що не були комсомольцями. Прошу Комітет державної безпеки розібрати заяву про брата Пугача Ф. К. і відновити йому добре ім’я. Він не був злочинцем, а був чесним громадянином”.
22 жовтня 1990 року прокурор відділу прокуратури Тернопільської області Руденко, розглянув матеріали відновленої архівної кримінальної справи № 31783 на заяву Пугач І. К. про реабілітацію і встановив, що вироком Тернопільського обласного суду від 25 травня 1941 року засуджені (Пугач Феодосій у списку 15й. – Авт.) і ще 34 особи за статтями 542, 54ІІ КК УРСР – біля 7 осіб до вищої міри покарання – розстрілу, інші — до 10 років позбавлення волі у ВТТ кожний з поразкою в правах.
Комітет призначив додаткове розслідування, виробництво якого доручити слідчому відділу УКДБ УРСР по Тернопільській області. Запропоновано встановити і допитати мешканців Кременця та інших населених пунктів, освідомлених осіб, колишніх студентів Кременецького педінституту, Тернопільського торгівельного технікуму, вияснивши, що їм конкретно відомо про приналежність до ОУН засуджених по даній справі, в чому конкретно виражалась їхня антирадянська діяльність, яку шкоду своїми діями вони спричинили Радянській владі.
13 грудня 1990 р. старший слідчий слідвідділу УКДБ УРСР по Тернопільській області майор Шлапак, розглянувши матеріали відновленої архівної кримінальної справи № 31783, встановив: протягом 1940 і початку 1941 року по даній справі були притягнуті до кримінальної відповідальності 35 чоловік, в основному студенти Кременецького педінституту і учні Кременецьких середніх шкіл. Архівної кримінальної справи на притягнутих до кримінальної відповідальності осіб не збереглось. У червні 1962 року слідвідділом у зв’язку із заявою Голуб О. Я. про реабілітацію її батька Мудринця Я. Ф. було прийнято рішення відновити кримінальну справу і провести додаткове розслідування. Вона була відновлена, в основному, за рахунок збережених в архіві УКДБ протоколів допитів обвинувачених і звинувачувального висновку. Одначе, вирок по даній справі не зберігся. У ході додаткового розслідування була встановлена і допитана лише Сорока О. С.
Перед прокурором Тернопільської області було порушене клопотання про продовження терміну додаткового розслідування по архівнокримінальній справі № 31783 на один місяць, тобто, до 23 січня 1991 року.
До Незалежності України залишалося трохи більше півроку. Настали інші часи, відроджувалася правда про визвольні змагання на Волині. А поруч поставала правда про тяжкі злочини більшовицької влади на цій землі.

“В’язнів знищували вночі,
під шум двох тракторів”
“Після судового засідання ми продовжували утримуватися в Кременецькій тюрмі і особисто я була в одній камері з Глобою Вірою, у якої в тюрмі народилась дитина. Її чоловік Глоба Георгій також був засуджений по цій же справі. Приблизно в кінці червня чи в липні 1941 року охорона тюрми розбіглася в зв’язку з тим, що наступали німецькі війська, і хтось повідчиняв камери. Частина в’язнів з тюрми повтікали, в тому числі я і Віра з дитиною.
На 3й чи 4й день радянські війська знову зайняли Кременець і почались обшуки, щоб виявити в’язнів тюрми. Обвинувачені, про яких я вище дала показання, були засуджені ВМП і розстріляні на території Кременецької тюрми самими працівниками тюрми. Про це мені стало відомо з розмов мешканців міста, коли німці зайняли Кременець і допустили на територію тюрми родичів, щоб вони забрали тіла своїх близьких. Відповідати на запитання я більше не бажаю, вважаю, що слідство через 50 років нікому не потрібне. Мені не буде ніякої користі від реабілітації, якщо така буде”. (Виписка із протоколу допиту Сороки (Нікончук) Олени Степанівни від 15 січня 1991 року).
“У січні 1941 року мого чоловіка Сторозума заарештували співробітники НКВС, коли він знаходився на роботі в музеї. Він був під вартою в Кременецькій тюрмі, куди я неодноразово носила йому передачі. Приблизно в травні 1941 року мого чоловіка разом із іншими судили військовим трибуналом в Кременці. На судове засідання в зал нікого із родичів чи сторонніх людей не допускали. Я особисто бачила, як з тюрми привезли підсудних на двох закритих вантажівках. Але, коли заарештованих привезли, то автомобілі ставили до дверей так, щоб не було видно, хто з них вийшов, і конвоїри не дозволяли підходити близько. Після суду я ще раз принесла в тюрму чоловіку передачу, бо працівники тюрми говорили, що всіх в’язнів ніби будуть вивозити в Харків чи Київ. Однак, чи вивозили когонебудь з тюрми, мені не відомо.
В липні 1941 року, під час німецької окупації, німці допустили в Кременецьку тюрму родичів тих людей, які були розстріляні і поховані на території тюрми. Я з батьком і братом мого чоловіка (обидва померли) також пішли на територію тюрми, де в одній із ям впізнали труп мого чоловіка Антона Сторозума, забрали його звідти і перепоховали в Кременці на Туницькому цвинтарі. В той же день з території тюрми забрали трупи Сергія Чухача (його батько Чухач Іван), труп Миколи Богуславського забрала його мати. Обидва були перезахоронені в Кременці на цвинтарі. З родичів Богуславського і Чухача в живих вже нікого немає”. (Виписка із протоколу допиту Горбатенкової Надії Михайлівни, м. Кременець, від 14 січня 1991 року).
“Олексій Заведюк, 1918, є моїм рідним братом. У 1941 році його разом з моїм молодшим братом Костянтином Заведюком, 1920, заарештували працівники органів держбезпеки і помістили в Кременецьку тюрму.
Під час німецької окупації німці допустили громадян в Кременецьку тюрму, щоб вони забрали тіла своїх родичів, які були розстріляні працівниками тюрми перед відступом радянських військ. Я також з батьком ходила на територію тюрми в липні 1941 року (число не пам’ятаю) і ми впізнали серед інших трупів труп Олексія. Ми перепоховали його в Кременці на Монастирському цвинтарі. Молодший брат Костянтин під час окупації німцями Кременця із тюрми втік. Він розповів батькам, що охорона тюрми розбіглась і хтось повідкривав тюремні камери. Чи брати утримувалися в тюрмі в одній камері, я не знаю. Через кілька днів, коли у Кременці знов встановилась Радянська влада, брат Костянтин сам добровільно з’явився в органи влади і його знову помістили в Кременецьку тюрму і вивезли невідомо куди. Приблизно через чотири роки в Кременець повернулась одна жінка, яка була вивезена з тюрми разом з братом Костянтином, і сказала моїм батькам, що вони були разом в місцях позбавлення волі і там Костянтин помер”. (Виписка із протоколу допиту Терехової (до шлюбу Заведюк) Ніни Андріївни, м. Кременець, від 14 січня 1991 року).
“На початку війни, зразу після окупації німцями Кременця, місцеві жителі виявили на території тюрми, де, напевно, утримувався під вартою заарештований мій брат Василь, велике поховання бувших в’язнів цієї тюрми в кількості 359 чоловік. Дізнавшись про це поховання, батько пішки ходив у Кременець, надіючись серед трупів виявити свого сина Василя за прикметами. У брата на лівій руці, в результаті травмування сокирою, не згинався вказівний і середній пальці. Батько оглянув всі трупи, однак Василя серед них не знайшов. Мені він розказував, що в’язнів Кременецької тюрми знищували перед відступом із міста Червоної армії в перші дні війни, вночі, під шум двох тракторів. Більшість вбитих в’язнів мали сліди тілесних катувань. Після розстрілу трупи вбитих були присипані невеликим шаром торфу, тому їх легко виявили. Два трупи, за словами батька, були зварені в котлах з водою”. (Виписка із протоколу допиту Павла Мартинюка, с. Грушвиця Ровенського району, від 12 грудня 1990 року).
“1940 чи 1941 року моїм батькам стало відомо, що мого брата Федора Дмитричука заарештували органи державної влади. Разом з батьками я кіньми також поїхала в Кременець. До тюрми, де утримувався Федір, нас не допустили і ми стояли з матір’ю на горбі в господарстві одного невідомого мені громадянина і дивились, як із тюрми в приміщення, де напевно був суд, під конвоєм супроводжували групами хлопців. Всі вони були в однаковому синьому одязі, і так, як від нас до них була значна відстань, Федора серед них ми не впізнали. Після цього ні мої батьки, ні я з Федором більше не бачились. Моя мати ще один раз з батьком їздили у Кременець, щоб побачитись з сином, але хтось із співробітників тюрми сказав батькам, що заарештованих в тюрмі вже немає, так як їх кудись вивезли.
Вже під час німецької окупації моїм батькам звідкись стало відомо, що багато людей, яких утримували у Кременецькій тюрмі, розстріляли і поховали в ямах на території цієї ж тюрми. Батьки знову поїхали у Кременець… але мого брата Федора серед розстріляних не було. (Виписка із протоколу допиту Домнікії Віннічук (до шлюбу Дмитричук), с. Дубина Червоноармійського району Ровенської області, від 4 грудня 1990 року).
“У 1941 році моєму батькові стало відомо, що Мефодія органи радянської влади заарештували і засудили спочатку до розстрілу, ніби за антирадянську діяльність, а після повторного розгляду справи смертна кара була замінена на 25 років позбавлення волі. На початку німецької окупації мій батько, здається, з моїм старшим братом Григорієм поїхали кіньми у Кременець, щоб забрати з Кременецької тюрми тіло брата Мефодія. Батькові звідкись стало відомо, що в’язні Кременецької тюрми перед самою окупацією західноукраїнських земель німцями, були розстріляні і похоронені представниками радянських органів на території тюрми. Німці допустили громадян на територію тюрми, щоб серед розстріляних і замордованих люди могли впізнати своїх родичів і забрати для перепоховання. Батько розповідав, що багато людей впізнали серед трупів своїх рідних і забрали. Серед трупів брата Мефодія батько не впізнав. Багато трупів впізнати було важко і майже неможливо через те, що, зі слів батька, вони були пересипані ніби вапном, закривавлені і понівечені”. (Виписка із протоколу допиту Феодосія Іващука, с. Дубина Червоноармійського району Ровенської області, від 3 грудня 1990 року).

“Їхня участь у скоєнні
злочину недоведена”
23 січня 1991 р. старший слідчий слідвідділу УКДБ УРСР по Тернопільській області майор Шлапак, розглянувши матеріали відновленої архівної кримінальної справи № 31783 (всього 35 чоловік) — встановив, що Прокуратурою Тернопільській області в зв’язку з заявою Пугач І. К. про реабілітацію його брата Пугача Ф.К., було назначено додаткове розслідування. В результаті проведеного додаткового розслідування в даний час встановити наявність по даній справі вироку і протоколу судового засідання не виявилось можливим.
Із притягнутих до кримінальної відповідальності 35 чоловік була встановлена і допитана лише Сорока О. С. Під час попереднього слідства, яке завершилось в м. Кременці, вона зізналась, що разом з нею по одній справі до кримінальної відповідальності було притягнуто всього біля 40 чоловік. На судовому засіданні, яке відбулося в травні 1941 року, біля 9 обвинувачених по цій справі були засуджені до ВМП. Засуджених розстріляли і поховали на території Кременецької тюрми в червні 1941 року перед німецькою окупацією, а як склалась доля інших, – не відомо.
Жодних документів від правоохоронних органів про долю в’язнів родичі не отримували.
Оцінюючи докази, які є в справі, для визнання вказаних організацій антирадянськими, а їхню практичну діяльність, таку, що представляє небезпеку для радянського державного ладу, – недостатньо. Встановлено, що у справі нема також достатніх доказів для кваліфікації вчиненого за статтями 542, 54ІІ, 5412, 5413 КК УРСР. На підставі викладеного, 23 січня 1991 р. старший слідчий слідвідділу УКДБ УРСР по Тернопільській області майор Шлапак постановив: провадження по архівній кримінальній справі № 31783 припинити на підставі п. 2 ст. 213 КПК УРСР за недоведеністю їхньої участі у скоєнні злочину.
Листи про реабілітацію Пугача Федіна були відправлені УКДБ в Караганду, його брату Пугачу Івану і сестрі Дацюк (Пугач) Людмилі. 1991 року Людмила теж одержала довідку про реабілітацію, відбувши 8 років Гулагу за “Жіночу справу” у Кордишеві Шумського району (“СП” від 1–7 липня 2021 р.). Не дожили до реабілітації своїх дітей батько Ксенофонт і мати Ганна. І ще один син родини Пугачів – Антін. Ось довідка про його трагедію. “Пугач Антін, 1919 р. н., українець, освіта 4 кл., червоноармієць 121 окремого дорожньоексплуатаційного батальйону. Заарештований 6 липня 1942, обвинувачується за ст. 19581б, 5810 ч. 2, 5811 КК РРФСР. Засуджений ВТ 7 окремої армії 30 серпня12 вересня 1942 року до ВМП – розстрілу. Ухвалою ВК ВС СРСР від 20 листопада 1942 р. ВМП замінено на 10 р. ВТТ і 5 р. позбавлення прав. Помер 18 березня 1943 р. у ВТТ. Ухвалою ВТ ЛенВО від 26 травня 1988 року вирок скасовано, справу припинено за відсутністю складу злочину”.
Отака історія родини Пугачів з волинського Кордишева, яка втратила від більшовицької навали двох синів, чию доньку засудили до 10 років ВТК за націоналізм. Хто сказав, що незалежність нам дісталась безкровно?
У 2001 році в Кременці я (Г. Д.) записувала історії учасниць ОУН, УПА. Записала розповідь Олени Сороки з організації “Кров Гайдамацької молоді” і видрукувала у книжці “Усна Жіноча історія. Повернення” (2002). Розпитувала тоді про Федіна Пугача, але пані Олена не могла пригадати прізвища.
Сьогодні в “СП” ми вперше оприлюднюємо матеріали з архівів Тернопільського СБУ, які ніби вкладають “Справу 35” у суцільну канву. Але хіба ще мало запитань залишається без відповідей? Хіба не померли матері розстріляних так і не довідавшись, що сталося з їхніми дітьми і де вони поховані? З дитинства я живу з історією про те, що у вухах в’язнів Кременецької тюрми люди бачили вбиті катами цвяхи… Не вжахнімося, але пам’ятаймо про цей винищений страшною сталінською системою цвіт, серед якого були сотні молодих волинських просвітян і просвітянок.