Георгій ФІЛІПЧУК,
академік
Зухвалість і цинізм політиків від “єдіного народа” є безмежними, що засвідчує висловлений 1 липня протест російської делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) у зв’язку з ухваленням Верховною Радою України закону про корінні народи. Ті, які в плавильний казан імперії зла кидали долю сотень народів, знищуючи їхні мову, культуру, історію, ідентичність, здійснювали геноцид проти українського народу, раптом стали, захлинаючись інтернаціоналістською демагогією, турбуватися “інородцями” – угорцями, румунами, поляками, словаками, білорусами, греками…
Їхню позицію нібито підтримали Сербія, Вірменія, Угорщина, Молдова… Насправді, ця чергова надумана акція кремлівців спрямована тільки на суто власний інтерес, який вони сповідують, формуючи для України систему конфліктних взаємин із сусідніми країнами, відволікаючи увагу європейської і світової спільноти від збанкрутілої російської агресивної політики експансій, зокрема на європейському континенті. Адже “московщина дивиться на Європу як на свою здобич, яка раніш чи пізніш – через наші роздори – може бути їхня… У фальшуванні, у підробці москвини мають великий хист”, – писав французький просвітник А. де Кюстін, який бачив і розумів те (понад 180 років тому), чого не бачать і не розуміють наші національні євнухи-кастрати навіть тепер (Павло Штепа, “Українець і москвин”, 1959 р.). Сказане зберігає свою актуальність донині. Справді, чимало наших доморощених політиків та експертів не перестають переконувати суспільство, що проблема стосунків (війни!) з Росією знаходиться лише в неадекватності Путіна, а зміна його іншим, більш “демократичним” московським правителем сформує, очевидно, гуманнішу систему відносин. Тішити себе такими ілюзіями або свідомо бути оббріхувачем можна тільки тоді, коли не знаєш історії, фальшуєш її, не волієш знати правду, догоджаючи чужинцям, присипляючи народ, роблячи його безвольним і заколиханим байками про “єдинородство”.
Бо коли українські землі захоплено теперішніми кочівниками-москвинами, восьмий рік продовжується війна і людиновбивство, Росія намагається всіма способами знищити нашу ідентичність, державність, а нам продовжують утовкмачувати колонізаторську ідеологему про “єдиний народ”, то яким же (за висловом того ж П. Штепи) бездонним ідіотизмом є бараняча віра українських “демократів”: мовляв, московський народ є невинний, мовляв, він також страждає під тиранією.
Така “віра” в російську “демократію” завжди породжувала нескінченні трагедії для українців. Це вже траплялося і в часи новітньої історії, насаджуючи таку маріонеткову не “українську” владу (на кшталт білоруської), яка б забезпечила поглинання України цією варварською імперією.
Відкриті спроби завершувалися Майданами, оскільки дух свободи і віри в непереможність ідеї “своєї правди в своїй хаті” був і залишається найвищою цінністю Українського народу. В Україні і поза її межами мають знати всі, що ніщо і ніхто не може позбавити Народ цього священного і суверенного права. Будь-яка українська влада є життєздатною, коли відчуватиме цю спраглість народної Волі, не зраджуватиме Україну, сповідуватиме у Слові і Чині Українську Ідею. Усе, що поза цими цінностями, є брехнею, “блекотою”, приводячи таких правителів лише до забуття та народного осуду. Культурна, політична, економічна інтеграція з тими, хто успадкувавши найгірші риси ординського “Кипчака”, де завжди панує хан-диктатор і суспільний менталітет рабської залежності, не приніс житейських благ жодному народу. Багатовікова традиція номадів-кочівників полягає в перманентному знищенні всього, що не вписується в лекала їх брудних інтересів. Більшовицький, як і нинішній путінський та колишній царський режими, в усі часи переслідували єдину мету – впровадити у всесвітньому масштабі московську доктрину соціального, політичного, духовного, економічного життя. Відчутно, що змінилися тільки риторика, зовнішні форми, але залишилося варварство за своєю сутністю, нагадуючи всім нам про деспотію царів, псарів і більшовиків. Бо “русскіє” лише мавпують цінності європейської культури, але дух загальнолюдських чеснот був для них завжди чужим і неприйнятним.
Здається, що найважнішим чинником для пропаганди всесвітнього блуду нинішньою РФ є брехня, що сповна окутала не тільки офіційну державну політику, але й усі важливі життєві сфери. Заперечення брехні вважається там державною зрадою. Адже російська агресія, окупація Криму і частини українського Донбасу, катування й ув’язнення українських громадян, нечувані для XXI століття порушення прав людини і міжнародних зобов’язань презентується путінським режимом як захист людини, співвітчизників, державних інтересів Росії.
Тому не вони, а ми зобов’язані запитувати Московію скрізь і завжди, що відбувалося з українцями та іншими народами впродовж ХХ–ХХІ ст. Куди поділися мільйони українців, чому поспіхом, одномоментно українці Ставропілля і Кубані ставали “русскіми”, чому в Росії не функціонує жодної україномовної школи, а українські громадські організації репресовані і закриті?
Не перелічити злочинів, скоєних проти українських громадян на тимчасово окупованих територіях. Але чи варто кидати бісер перед тими, хто вкрав вівцю, краде й вовну? Лише дія, спротив, боротьба до перемоги може уберегти народ від упокорення. Проте мусить бути якісно іншою політика стосовно вічно “братерського” ворога.
Чому протягом 2017–2020 рр. Держкомтелерадіо дозволив ввезти в Україну 31 тис. найменувань книг з Росії? Нібито більшість із дозволених книг – це твори світової класики, дитяча та науково-популярна література. І все ж, подібна “нейтральна” експансія нічого доброго не принесе в Україну, оскільки навіть такий книжковий продукт РФ, що нібито не є загрозою національній безпеці, є сутнісним складником політики “руського міра”. Адже “закохані” в російську мову, літературу, “велікую культуру”, “історіческоє велічіє” українські громадяни не є носіями українськості, а радше їх світогляд формується в ніші панросійськості. Саме цей людський капітал (матеріал), створений поза українською мовою та культурою, кремлівці розглядають як плацдарм для своїх майбутніх агресій і проголошення сурогатних лялькових держав типу “придністров’я, абхазії, північної осетії, лнр чи днр”. Гуманітарна зачистка на території України через мову, освіту, інформацію, книговидавництво, концертну діяльність, кіно, телеканали, радіо-FM, компрадорську інтелігенцію та чужомовних владоможців, що і донині продовжують упевнено “правити” слухняним і мовчазним народом, і є тією найбільш небезпечною і безупинною війною проти України. Адже в Україні незабаром неможливо буде придбати український журнал, газету, а весь простір заповниться “бульварамі”, “фактамі”, “комсомолкамі”, “вестямі”, “правдамі”, “хуторянамі”, “єженедельнікамі” та ще сотнею назв інших чужинських часописів. Не варто надіятися, що в такому антисоціокультурному просторі формуватиметься повага до державної української мови, національної культурної традиції, власної історії.
У цій антиукраїнській кампанії часто опосередковано і прямо беруть участь представники найвищих органів виконавчої, законодавчої, судової гілок влади, а не просто окремі несвідомі руськомірці. Гадаю, що час для притягнення подібних типів до суворої відповідальності давно настав. Бо не личить у жорстокий період воєнного лихоліття обмежуватися тільки громадським осудом чи засобами “сюсюкаючої педагогіки”. Таких фактів, матеріалів, що межують зі зрадою України, нагромадилося чимало. Чого “варті” лише нинішні намагання (небезуспішні) ревізувати і без того “недоношений” мовний Закон; спроби перевести навчання іноземців у вишах України на мову окупанта – державну мову РФ; змінити політику дубляжу в національному кінематографі; масове використання російської в позашкільній освіті. Інколи суспільству пропонують компанійщину – “місячник”, “рік” мов, математики чи історії. Наслідки цієї “потьомкінщини” відомі старому і малому.
2020/2021 рік також помпезно було оголошено Роком математики в Україні. Результат – кожен третій здавач ЗНО не спромігся здолати мінімальний поріг знань. Прикро, що майже кожен п’ятий показав незадовільні знання з історії України, яка є головним націєтворчим предметом.
В Україні доволі відчутною є тенденція консерваціії колоніального минулого. Як один з чисельних прикладів – позиція директора відомого харківського видавництва “Фоліо” Олександра Красовицького, що вважає російську мову Харкова особливою “слобожанською мовою”, якій потрібен свій правопис та статус регіональної. Або відповідь на те, а звідки беруться такі українофобки-студентки, як мальцеви у харківських університетах, що нецензурною лайкою публічно обзивають державну мову? Усепрощення! Ця ментальна зараза і хибна поведінкова норма зрадливої “толерації” культивується скрізь, всюди, всіма щодо зайд, недругів і відкритих ворогів України. Пам’ятаймо, чим завершилася “харківська українізація” у 20-х роках минулого століття. Трагедіями. Усе може повторитися, якщо здорове суспільство не зобов’яже всіх дотримуватися основних засад Конституції щодо української мови.
Прийнята нещодавно урядова державна програма розвитку української мови на 2022–2030 роки реально, а не формально має утверджувати обов’язковість використання державної мови (особливо для працівників органів влади та місцевого самоврядування) та не допускатиме її дискримінації; масово впроваджувати курси з вивчення української; зреалізувати заходи щодо значного покращення якості викладання державної мови в усіх закладах освіти; популяризувати українську мову на Батьківщині і за кордоном, забезпечувати масштабну політику перекладу українською досягнень світової культури; сформує, нарешті, національний інформаційний простір… Усе це є стратегічно важливо для національної безпеки України, оскільки українська мова є для нас найпотужнішою зброєю в боротьбі з Московією.
Ще 140 років тому (1881) царський апологет О. Дондуков-Корсаков так описував найбільшу загрозу для імперії: “Заміна малоросійською мовою мови російської у викладанні, хоча б навіть у початкових школах, заміна російських підручників написаними малоросійською мовою, логічно призводячи у майбутньому до запровадження малоросійської мови у вищих навчальних закладах і до заміни нею мови державної у законодавстві, суді й адміністрації, загрожує незліченними ускладненнями та небезпечними змінами у державному ладі єдиної Росії” (кн. Українська ідентичність і мовна політика в Російській імперії, 2013).
Тому допоки “толстови” базікатимуть у ПАРЄ, українці як націєдержавотворчий Народ мусять обстоювати на власній землі свою Правду, Волю і Долю. Духовний світ Української Мови! Бо, як говорив великий серб (не з таких, що підтримують нині ординську Росію) Стефан І Неман, засновник династії володарів Сербії (ХІІ ст.): “Народ, який губить свої слова, перестане бути народом”. Наша Правда міститься в животворному Рідному Слові!
