Сергій ПРИСУХІН,
доктор філософії, викладач Київської православної богословської академії
“Українська філософія, існування якої нараховує більше, як тисячу років, лише в наші дні набула статусу національної філософії. Адже протягом сторіч українська духовна культура та її здобутки привласнювалися іншими народами, коли їхня історія виявлялася значно коротшою… Ці привласнені багатства знову повертаються до скарбниці українського народу”
І. Бичко, А. Бичко1
Кардинально новий етап у поступі духовної культури України розпочався під впливом західноєвропейської Реформації (XІV–XVІ ст.) і був позначений утвердженням раніше не знаних, притаманних їй цінностей ренесансного гуманізму, які створили оригінальні форми і зміст тогочасної української філософської думки.
З одного боку, розвивалися ренесансні духовні цінності, що було пов’язано з реформуванням католицизму, а з іншого, загострилось протистояння ортодоксальної православної церкви всім інокультурним впливам, що надходили іззовні й могли зашкодити її інтегративній цілісності та ефективності функціонування. Це поглиблювало віддавна існуючий етноконфесійний (а відповідно й етнокультурний) конфлікт між католицизмом і православ’ям. Страх перед польською католицькою експансією призводив до невиправданої самоізоляції української духовної культури.
Незважаючи на всі спроби уникнути кризових явищ у житті церкви, православ’я в Україні було вимушене адаптуватися до нових соціально-історичних умов і реалій. Криза православної церкви на теренах України не була такою масштабною, як криза католицизму в Західній Європі, ось чому вихід із неї вбачався не в її внутрішньому реформуванні, а в поєднанні інтересів церкви з національно-визвольною боротьбою українського народу і проповідуванням ідеї єднання церкви з народом задля захисту віри як гаранта життя всіх українців. Православ’я стало в авангарді боротьби проти полонізації українського народу і прагнуло стати єдиним гарантом перемоги в боротьбі за національну незалежність і збереження автентичної культури.
“Конфліктний діалог” із носіями європейської ренесансної культури розвивали богослови православної церкви, передусім представники Острозької академії2 (Острозького культурно-просвітницького центру), до шерегу яких беззаперечно належали православні богослови, а також діячі української полемічної літератури, у тому числі й чернець Іван Вишенський (бл. 1538/50–1620/30 рр.), який більшу частину свого життя провів у монастирях Афона (Греція).
Іван Вишенський народився в Західній Україні (Галичині) в містечку Судова Вишня на Львівщині, де здобув початкову освіту. Жив у Луцьку, Острозі. У 1570–1580 рр. переселився на Афон (Греція), який вже в той час набув статусу найавторитетнішого центру православної культури. Спершу І. Вишенський був послушником, потім став ченцем, а під кінець життя – визнаним православним богословом, знаним аскетом-самітником. Загалом Вишенський прожив на Афоні близько 40 років, майже до останніх днів свого життя. В 1604–1606 рр. Вишенський відвідав Галичину, був гостем Львівського Братства (приїздив на запрошення свого приятеля Йова Княгиницького).
Головними працями, які представляють його релігійно-філософські погляди, стали 16 рукописів. Ще у 1599–1600 рр. Іван Вишенський переписав частину з них у спеціальну “Книжку”, яку планував видрукувати в Острозькій друкарні. “Книжка” складалася з передмови і десяти послань – окремих “глав”, які, на думку багатьох істориків української філософії, є окремими творами: “Оглавление писанного в книжце”, “О чину почитания сего писания”, “Ко почитателю наедині сего писаня”, “Обличение диявола-миродержца”, “Послання князю Василю Острозькому”, “Порада”, “Писание до всіх обще, в Лядской земли живущих”, “Писання к утекшим от православной віры епископам”, “Извіщение краткое о латинських прелестях…”, “О еретиках”, “Загадка філософам латинским”, “Слід к постижению и изучению художества”. Після 1600 р. Іван Вишенський написав ще кілька творів: “Краткословный отвіт Феодула Петру Скарге”, “Послання Домнікії”, “Зачапка мудрого латынника з глупым русином”, “Послання львівському братству”, “Послання Іову Княгиницькому”, “Позорище мысленное” та ін.
У зв’язку з тим, що свої рукописні твори Вишенський писав за межами України, вони зазвичай мали форму послань (писань), адресованих українському народу або конкретним особам. У своїх посланнях Іван Вишенський неодноразово звертався до земляків з проханням його послання читати громадою, переписувати, а оригінали повертати автору назад. За життя окремі рукописні твори Вишенського були опубліковані анонімно в 1598 р. в острозькій “Книжці” (варіант “Писання к утекшим от православной віры епископам”). Згодом ім’я ченця-містика Івана Вишенського було забуте майже на 250 років, і лише в 1865 р. завдячуючи М. Костомарову воно було відновлено. Пізніше дослідженням філософсько-богословських напрацювань Вишенського займався також Іван Франко (який описав останні дні життя містика в поемі “Іван Вишенський”, 1900 р.).
Загалом у своїх рукописних творах І. Вишенський обстоював позицію, відповідно до якої основою матеріального і духовного буття людини є неперевершена мудрість Божа – Софія, яка знаходить свій вияв у культових і обрядових цінностях православної культури (у тому числі в її храмах, іконах тощо). Як ортодоксально налаштований християнин він різко протиставляв світ ідеального Бога й світ матеріального, наголошував на тому, що Бог є надприродною силою, яка існує сама по собі вічно, і є творцем світу видимого та невидимого і людини в ньому, Бог є непізнаний за своєю сутністю. Бог є ідеалом християнських чеснот: справедливості, мудрості, чесності. Йому суперечить недосконалий матеріальний світ, у якому панує зло (лукавий, диявол), гріховність, тимчасовість, смерть.
Серед головних релігійно-філософських проблем, якими цікавився Іван Вишенський, були пошуки сутності людини та її місця в світі. На його погляд, сутність людини становить умовна єдність антагоністично протилежних матеріального тіла й душі. Місце людини в житті залежить від того, як вона користується власним волевиявленням, що, зрештою, дає їй змогу зробити вибір між тілесною чи духовною формою існування. Неправильний вибір (задоволення тільки тілесних потреб) неуникно призводить до смерті тіла й душі, і навпаки, правильний – гарантує безсмертя душі й вічне блаженство. Духовний вибір людини – це передусім вивчення Святого Письма, творів східної патристики, а також самопізнання й заглиблення у свою внутрішню природу. Єдність цих двох процесів веде до містичного просвітлення духовного розуму Божою істиною.
І. Вишенський вважав, що Бог дарує людині свободу, щоб вона самостійно визначилася, з ким хоче бути – з Богом (духом, добром) чи дияволом (утіленням зла). Найкоротший шлях до Бога – це правильний вибір, який починається з прийняття аскетичних цінностей. Як приклад – подвижницьке життя аскетів-самітників у горах, печерах, їхні подвиги, пов’язані з молитвою й постами. Вважалося, що “стару” людину змінює на “нову” практика аскетизму через втілення в ній божественного духа, зцілюючи її тілесні пристрасті, які спричинюють гріховність та страждання людини.
Релігійно-філософська рефлексія Вишенського засвідчила вплив на неї ісихастських та ранньохристиянських ідей щодо можливості містичного поєднання земної людини й надприродного Бога. Ісихазм, як віддавна відоме і апробоване етико-містичне вчення східного християнства, пропонував конкретні шляхи і духовні практики єднання людини та Бога через очищення серця слізьми й зосередження свідомості на самій собі. Психофізіологічні вправи, а також відповідний спосіб життя (піст, мовчання, непорушність думки, контроль дихання тощо) мали на меті отримання богоодкровенних істин.
Аскетизм, чернецтво, самовідлучення, ісихазм – це не втеча від суперечностей матеріального світу, а навпаки, це неймовірно важка праця над своїм тілом і душею з метою очищення від їх гріховності, отримання есхатологічної просвітленості як найвищого блага. Іван Вишенський не абсолютизував самітництво, в монастирі він активно цікавився світським життям, критикував суспільний лад, в якому панували цінності тілесного життя й диявольські спокуси.
Заслуговує на увагу обстоювання релігійним філософом цінностей рідної мови як відповідь на її приниження з боку латинників. Як і інші полемісти, він уважав, що староукраїнська мова має чудодійну силу, завдяки якій можна пізнати божественну істину. Читання Святого Письма та інших богословських текстів, що віддзеркалюють божественну мудрість, рідною мовою – найкоротший шлях очищення душі від гріховності, шлях самовдосконалення та отримання Божих істин. Вивчаючи рідною мовою Святе Письмо, людина може розвинути повноцінну віру в Бога, а отже, отримати внутрішню свободу, захистити власну віру й національну церкву від зовнішніх зазіхань.
Загалом творчість Івана Вишенського, як і діяльність Острозького культурно-освітнього центру, зробила значний внесок у розвиток літератури, релігійної і філософської думки в Україні. В його інтерпретації філософія сприймалася як конкретна мудрість, що давала змогу осягнути божественні істини завдяки містичному єднанню з надприродним (Богом). Релігійно-філософські погляди XIV–XVI ст. були невід’ємними від позиції захисту й розвитку української духовності, староукраїнської мови, цінностей православної віри. Крім того, у цей період в українській духовній культурі не прямо, а опосередковано все ж таки знайшли своє місце об’єктивні цінності реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму.
“Що за пожиток з дару, коли я сам того запрагнув і дістав од тебе, диявола, а не Бог небесний мене на ту достойність покликав і вибрав?”.
“На життя народитися – це коли, вийшовши з утроби у цей світ і дійшовши зрілого віку, думка вже має силу відрізнити зле від доброго”.
“Наше тіло – од землі земля – земного собі тяжару й корму прагне. Дух же шукає, як би витягтись з того м’яса угору, але його той гній і ласощі тілесні зв’язали і не пускають”.
“Вільно людині, і самовладу вона має, захотіти спастися чи загинути, померти чи живою бути, сином Божим чи сином дияволовим стати”.
“Не може комедійник простягти мисленне око до Христового розуму, поки не звільниться від свого машкарського розуму”.
“Не треба тобі самому шукати влади і начальства, щоб тебе шанували і покорялися тобі люди, але треба тільки просвітити своє духовне світло добродійного життя”.
“Як хочеш іншим відчинити ворота царства небесного, коли для тебе вони зачинені?”
“Мине, як сон, це скоротічне життя, скоро мине! Отож будьмо готові на славне воскресіння добрим і очищеним життям, щоб дістатися на правий бік”.
“Коли цноту і чистоту плотську збережуть, але не очистяться від жорстокосердя і злостивості, і не виявлять милосердя до ближнього, то світильники свої погасять без оливи милосердя”.
“Диявол тілу пособля і супроти душі бореться”.
“Спасайтеся вірою, спасайтеся заповідями євангельськими, спасайтеся законом отецьким, спасайтеся чистим і неблазенним життям!”
Із твору “Книжка” (1599–1600 рр.)3:
“Не дивися на те, що солодко пишуть і наставляють солодкі слова, а дивися, чи сидить у них і чи має над ними зверхність правда”.
Із твору “Короткослівна відповідь Теодула” (1599–1600 рр.)
“Людське єство стоїть на самовладі і примусом та силою до Бога не притягується”.
“Будьте собі зі своєю вірою та мудрістю окремо від нас, а ми зі своєю вірою та апостольським глупством окремо від вас”.
“Онімій і будь безголосий, доки не схочеш отямитися!”
“Нічого-бо немає дорожчого від душі!”
Із твору “Зачіпка мудрого латинника з дурним русином” (1600–1601 рр.)
————————
- Бичко І. В., Бичко А. К. Історія української філософії // Історія філософії: Підручник / Ярошовець В. І., Бичко І. В., Бугров В. А. та ін.; За ред. В. І. Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – С. 744.
- Цікаво знати, що Острозьку академію було засновано ще в 1576 р. українським магнатом Костянтином Острозьким у місті Острог. Окрім богословських наук в академії викладалося сім “вільних” наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія). Крім цього, значну увагу приділяли вивченню іноземних мов – грецької, латинської, старослов’янської. Але головне — в цьому навчальному закладі викладала вся інтелектуальна еліта тогочасної України. Більшість викладачів мала європейський рівень освіти, була знайома з історією світовою філософії та могла використовувати набуті світські знання для філософських узагальнень під час викладання “вільних” наук. На основі академії було створено відому друкарню Івана Федорова (1525–1583 рр.), який отримав тут прихисток від переслідувань з боку російської церкви. В 1581 р. в друкарні Острозької академії була підготовлена і видана перша повна Біблія церковнослов’янською мовою. Водночас виходили друком полемічні твори вітчизняних письменників-полемістів. В Острозі працювали відомі літератори, полемісти Г. Смотрицький, Суразький, Наливайко, Острозький Клірик та інші. У 1636 р. Острозька академія як культурно-просвітницький центр припинила своє існування.
- Афоризми І. Вишенського цитуються за: Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст. / Упорядник Валерій Шевчук. 2-ге вид. – К.: ТОВ “Видавництво “Кліо””, 2019. – С. 133–140.
