Валентина Розуменко: “Пам’ятаймо полеглих. Шануймо живих!”

Назар ЗДОРОВИЛО
Навесні 2020 року Департамент культури Київської міської держадміністрації оприлюднив список лавреатів на здобуття Мистецької премії “Київ” 2020 року, яка щорічно вручається у дев’яти номінаціях і була заснована ще в 2001 році з метою відзначення та популяризації кращих здобутків митців Київською міською державною адміністрацією спільно з Координаційною радою національних творчих спілок України.
Ми вирішили познайомити читачів нашого тижневика з непересічною жінкою, в минулому – вчителькою географії вищої категорії, яка стала переможцем цієї престижної премії в галузі літератури, письменницею Валентиною Розуменко, яка здобула Мистецьку премію “Київ” ім. Євгена Плужника за книгу “Нескорені” (2019 рік).

Наша співрозмовниця – авторка чотирьох книг: “Непал, або подорож в Гімалаї” (2003 р.), “Майдан… Хто, якщо не я?!” (2014 р. – 60 інтерв’ю з учасниками Революції Гідності), перша частина “Нескорені” (2016 р.), друга частина “Нескорені” (2019 рік).
Учасниця українськоальпіністської експедиції “Ама Даблам – 99” у Гімалаї, за програмою “Прапор України на вершинах світу” (1999 рік). Член Національної спілки журналістів України та Національної Спілки письменників. Видавалася у різних друкованих ЗМІ – в доробку понад 200 інтерв’ю. Нагороджена Почесним знаком Київської спілки журналістів “За особливі заслуги”, подяками КМДА та КМУ.
У книзі “Нескорені” (2019 року) на 648 сторінках у 30 оповідях відтворила реальні факти та події російськоукраїнської війни на сході України очима учасників бойових дій і очевидців – саме тих людей, які стали прикладом для наслідування, взірцями мужності, стійкості, сили духу, самопожертви та героїзму, – це видання допоможе зберегти те, що усім нам необхідно знати і ніколи не забувати.
Сьогодні Валентина Розуменко – гостя “СП”.
– Війна – це біль. Пані Валентино, чому ви розпочали писати книги про російськоукраїнську війну?
– Цю жахливу, криваву, болючу війну “бачу” очима своїх Героїв, які повернулися – поранені, важкопоранені – й кожного дня терплять страшний біль у тілі, душі, але я впевнена – вони залишаються нескорені. Україна має знати своїх Героїв. І нині важливо, щоб трагічні та величні подвиги запеклої боротьби вірних та самовідданих синів і дочок України, які боронять свою волю і незалежність від російських окупантів, не канули в забуття, й не були стерті часом… Вважала своїм обов’язком закарбувати на папері їхні долі опалені війною, яка стала черговою трагічною сторінкою в історії мого народу. Вона увірвалася в наше життя немов цунамі, землетрус, та перекроїла долі людей, родинні і дружні зв’язки, спокій й впевненість у завтрашньому дні…
Розповіді героїв двох моїх книжок – це достовірні, реальні та відверті історії із героямисучасниками, які пройшли крізь пекло Степанівки, Дебальцевого, Іловайська, Донецького аеропорту, Світлодарської дуги та інших “гарячих” точок, історії мужніх воїнів, які щемко озиваються в душі болем і водночас наповнюють гордістю за наших простих українців, які, мабуть, несподівано й для самих себе, стали воїнами світла, захисниками України, надійною опорою людям, на яких ніколи не дивилися в приціл, їх не наздоганяли мінні осколки, вони не мерзли в окопах і їм ніколи не снились загиблі побратими.
Моїх героїв Україна має знати. Їхні подвиги стануть для нинішнього та майбутнього поколінь прикладом патріотичного виховання, формування цінностей і дещо іншого ставлення до тих, хто повернувся з війни, з покаліченою душею, а часто – і тілом. Переконана, що треба розвивати тему героїзму наших воїнів і після завершення війни.
– Розповіді ваших героїв про реалії цієї війни не залишають байдужими нікого. Хто найбільше з оповідачів запав у душу своєю історією?
– Моїм великим бажанням було відкрити очі тим “сліпцям”, які не хочуть бачити й чути про російську навалу. Прикро, але таких в Україні є чимало. У книгах закарбовані свідчення бійців від перших днів війни, коли російські війська вторглися на нашу землю, вбивали синів і дочок України. Я намагалася показати силу волі та спрагу до життя багатьох моїх героїв книги, які отримали велику психологічну травму, дехто зазнав важких поранень – втратив ноги, руки, пройшов важкі випробування долі, шпиталі, лікарні, та ніхто не піддався вироку долі! Вони сміливо сприймають удар долі й говорять: “Життя не закінчується, а стає дещо іншим!”
Усі герої книги, а їх 56, стали мені рідними, бо кожну проникливу розповідь пропускала крізь серце. Наймолодший співрозмовник – Ігор Лугина із Сум, про якого лікарі говорили, що після снайперської кулі він дивом залишився живим. А запам’ятався своєю історією, яка до глибини душі зворушує. Добровольцем пішов на війну, а нині на візку. Не раз дивився смерті у вічі, не вагаючись ішов під кулі, аби врятувати побратимів. Молоденький, невеличкий ростом та сильний духом, Ігор під ворожим вогнем виніс з поля бою не одного кремезного бійця. Тепер він – в інвалідному візку.
…Важко з ним було розмовляти, оскільки Ігор неохоче згадує про війну, яка поламала багато людських доль. На жаль, про багатьох друзів йому доводиться говорити в минулому часі. У свої 18 років він не міг не піти на фронт, бо вважав своїм обов’язком стати на захист країни. Після мирного життя потрапив у пекло, під потужні обстріли “Градів” та ворожої техніки – на передок…
Ігор розповідав: “Росія пішла проти нашої незалежності, нашого вибору. За три роки війни я переконався, що росіяни там зусібіч, навіть свій прапор піднімають з того боку барикад. Мені особливо прикро, що багато з них приїхали воювати заради грошей. Надходить команда і вони починають стріляти, щоб відробити свою зарплату. А тут гинуть справжні патріоти, які прийшли захищати свою землю і рідних. Їм цього не зрозуміти ніколи. Бо вони самі продаються і продають свої душі.
І ще я дійшов висновку, що росіяни на Донбасі зробили для себе великий полігон з живими мішенями. Тобто – у них там ще й навчання зі стрільби. А мішені – українські солдати, які у кращому випадку можуть повернутися з війни живими, але із покаліченими тілами і душами…”
Книга готувалася до друку, коли Ігор став учасником напівмарафону й на візку подолав 66 кілометрів. Він – єдиний учасник у інвалідному візку, що підкорив таку дистанцію, аби звернути увагу на людей з обмеженими можливостями. Тішить, що Ігор одружився під час війни й нині в родині росте синочок.
Опинившись у візку, Ігор не впав духом, не опустив руки, вирішив опанувати нове ремесло – вишивання бісером (свої картини він реалізує через Фейсбук). Виявилося, що це не лише втіха, яка відволікає від важких думок, а й шанс заробити кошти на лікування.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності нашої держави указом президента України №601/2020 від 29 грудня 2020 року молодшого сержанта у відставці Ігоря Лугину нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Усміхненого на фото, Романа Максимця на лижах в Карпатах я побачила у Фейсбуці і телефоном зв’язалася із ним. Цей відважний, вольовий 30річний боєць із трьома ампутаціями, уродженець села Давидів Пустомитівського району, що на Львівщині, оптимістично сказав: “Своїм прикладом хочу довести, що людина здатна подолати найважчі випробування в житті. А всім співвітчизникам хочеться наголосити, що відповідальність за нашу країну лежить на кожному із нас. Усім потрібно нарешті стати справжніми українцями не тільки за паспортом, а й за покликом серця. Потрібно вірити у себе, свою країну, силу та нездоланність народу. Заради справедливості наголошу, що мене поставили на ноги саме в нашій країні, в Ірпіні, а не за кордоном!”
У військовій частині ніхто не вірив, що він виживе… Роман переніс численні операції, однак спрага до життя, праця над собою й оптимізм зробили свою справу. Він має стати взірцем для тих, хто зневірився в житті.
До болю пронизлива історія Олександра Харіна (позивний “Джон”), добровольця ОУН, який служив у Пісках. Народився в Росії, прожив 20 років у Криму. Пішов добровольцем. На бойовому посту куля ворожого снайпера влучила прямо в горло і – параліч на сім довгих місяців. Він – “шийник”. І нині без чуйної, дбайливої дружини Ірини чи й зумів би наш герой вибратися з тієї критичної прірви, уготованої війною?! Вони постійно разом – цілодобово, вже шість напружених років по шпиталях. Сашко каже про дружину: “…моя берегиня. Я не уявляю нинішнє своє життя без неї. Адже я, як мала дитина, котра ще не вміє ні поїсти, ні попити, ні зробити щось самостійно”.
Під час спілкування стримувала себе, щоб не заплакати і водночас тішилася тим, що у нас є такі матері та дружини, які з жертовною самовідданістю, безмежним терпінням і любов’ю ставляться до своїх важкопоранених чоловіків. Олександр, мов безпомічна дитина, сидів на ліжку… у подушках і ковдрах, бо інакше поки не вдається. І щоразу звертався до Ірини по допомогу: “Посади мене”, “Я падаю, підтримай…”, “Дай, будь ласка, напитися…”. І вона на кожен поклик відгукувалася…
Боляче згадувати вислів Олександра: “Ми чужі сини свого народу. Я пішов на війну як патріот. Хочу жити у країні, де законів дотримуються всі – від рядового до генерала, від двірника до Президента – однаково. І відповідальність однакова!”
Зізнаюсь, що декілька разів сідала писати про “візочника” Олександра Осіпова, бо не могла стримувати сльози. Його слова залишилися глибоко в душі. Красивий 30річний герой, інвалід 1ї групи, уродженець Знам’янки, що на Кіровоградщині, – зізнався: “Буду відвертим. Якби повернути нині 2014 рік, я зробив би те ж саме. Пішов би на війну. Адже знав, куди йшов і чим це могло закінчитися. Я давав присягу народові України, отож зобов’язаний її виконувати. Не я до них зі зброєю пішов… Вони – росіяни, прийшли на мою землю зі зброєю. Вбивають. Знищують. Руйнують… Ніколи не міг навіть припустити, що сусіди“брати” нападуть на нашу землю.
…Після повернення з війни зрозумів, що самому занадто тяжко вижити, а часом накриває така хвиля, що аж нестерпно. Тому хочу звернутися до всіх: допомагайте морально таким, як я… Не забувайте про нас. Навідуйтесь. Поважайте. Пам’ятайте, що вони не шкодували ні здоров’я, ні життя заради вас… Заради миру на нашій землі… Заради майбутнього України…
Мені зробили багато операцій. Єдине, що відомо і сам знаю, – коштів моїх на все лікування не вистачить. Небайдужі волонтери вже оголосили про їх збір для мого одужання…”
Усі герої моїх книжок в один голос заявляють: “Ми не прийшли на чиюсь територію. Ми захищаємо свою землю, на якій народилися і виросли!” Бійці жертвують своїм життям, здоров’ям, комфортом заради нас з Вами…
До глибини душі вразив вислів 30річного героя книги з Рівненської області Олексія Трубілка (позивний “Тео”): “Ніколи не забуду, як нам на вишколі в 169му навчальному центрі “Десна” сказали, що 70%, із нас, не повернеться із війни – “Подумайте!” Ви гадаєте хтось злякався і повернувся назад? Ніхто! І ті 70%, були готові залишитися на полі бою, лише щоб зупинити російську агресію. Ніхто не злякався. Це щось міфічне…”
Коли хтось вважає, що захищати свою землю йдуть за певні пільги та ще якісь привілеї, то мій герой “Тео” повернувся з війни в передінфарктному стані (відправили на лікування) і відмовився від усіх пільг, які надає держава для бійців АТО. Він відвертий і чесний, справедливий і безкорисливий – пішов добровольцем залишивши на дружину двох маленьких доньок.
Олексій сказав: “Для росіян та їхніх найманців загадка – чому наших бійців нічим не залякати. Їм не втямки, що їх наймали на цю неоголошену війну за гроші, а ми воювали за свою землю… І якщо буде потрібно – знову піду захищати свою землю. Мій бронежилет чекає. Чому це не йде з голови? Бо моя родина живе за 40 кілометрів від Білорусі, де стоять російські військові”.
А як не згадати Дмитра Котова, який відслужив у 2015–2016 роках і демобілізувався, а через півроку за власним бажанням підписав контракт із ЗСУ й повернувся у пекло війни, де й дістав важке поранення (втратив обидві ноги), оскільки переживав не за себе, а за побратимів, які йтимуть за ним, адже був сапером… Сьогодні з ним – дружина Тетяна, його надійне плече.
А 14 червня 2018 року Дмитро самостійно піднявся на найвищу вершину України Говерлу (2061 м). Найважчий шлях припав за кілометр до вершини, де навіть на двох ногах йти важко. Та друзі – найнадійніша опора. Отож 12 годин надзусиль – і мрію здійснено. А на вершині Дмитрові вручили диплом “Книги рекордів України, як людині з інвалідністю, яка сама підкорила Говерлу”.
Дмитро надихнув усіх бійців, хто піддався депресії чи втратив надію: “Хочу показати людям, що не варто зневірюватися, все можливо! Головне, зробити перший крок!” – поділився емоціями наш співрозмовник. Наші герої справді нескорені.
Хочу зізнатися, коли слухала розповіді наших бійців про жахіття на Світлодарській дузі, дуже переживала за двоюрідного брата Анатолія Скригонюка (позивний “Командор”), який тоді перебував саме там. Він був на війні двічі. Перший раз його мобілізували в березні 2015 року, і по квітень 2016го він служив у 93й бригаді на посаді заступника командира взводу. Вдруге пішов за контрактом, з листопада 2017го по листопад 2018 року воював у складі 12го батальйону територіальної оборони “Київ”, 72га бригада.
Анатолій родом із села Княжа Криниця, що на Черкащині. Обидва його діди (Семен по батьковій лінії та Кирило по материній) воювали на фронтах Другої світової. Під час нашої розмови брат зауважив: “Я любив слухати розповіді дідуся про війну, але не міг навіть подумати, що доведеться й самому воювати на своїй землі!”
“Загалом я відслужив 24 місяці, – розповідає Анатолій. – Чим запам’яталася перша каденція? Передовсім згадую відчайдушних та мотивованих бійців. Тоді, ніби саме повітря було насичене духом патріотизму, який робив наших захисників безстрашними. Ми не ховалися за чиїмись спинами і, якби отримали наказ йти вперед, то пішли б навіть під танки.
Війна міняє світогляд і зближує людей, яких доля звела на передовій. На фронті я зустрів багатьох побратимів, які стали рідними.
У 2016 році, коли служив у 93й бригаді, пройшов Піски, Гнутове, Гранітне, Водяне, Тоненьке, Опитне, Жабине, Широкине, Маріуполь Сартану, Мангуш. Наші командири постійно були поруч і спали разом із нами в наметах. Згодом усе змінилося. Ми ночували в бліндажах, ледь не під носом у ворога, а офіцери – у сільських теплих хатах за кілька кілометрів від нас…
Такі зміни я побачив, коли вдруге пішов служити за річним контрактом з 17 листопада 2017 року. Прикро було бачити, що багато чоловіків прийшли в ЗСУ просто заробітчанами”.
– У Вас є розповіді про жінок. Чим військове жіноче товариство відрізняються від чоловіків?
– Жінки безстрашні. Скажу словами сміливої, самодостатньої у своїх діях та життєвих переконаннях дівчинистрілкині Ніни Прокоп’євої: “Жінка – не слабка стать. Імовірно, нас так виховують із дитинства, мовляв, ти дівчинка, маєш бути слабкою. Але ми, жінки, набагато сильніші духом як військові і як бійці, ми мотивованіші, бо рятуємо своїх дітей від ворогів. Жінка захищає свою сім’ю, свій дім і водночас усіх людей доброї волі. На війні почуття рятувальниці загострюється до краю. Принципової різниці в усвідомленні цієї місії чоловіком чи жінкою немає!
Якщо ти вирішила щось зробити, то маєш довести справу до кінця. Сказати: “Я охляла, залишу пост, відпочину і повернуся!” – не годиться жінцівійськовослужбовцю…”
Наша героїня теж ішла на війну з розумінням, що може не повернутися… Натомість відслужила два роки і підписала контракт ще на три роки.
Оксана Якубова (позивний “Капкан”) служила заступницею командира батальйону по роботі з особовим складом і демобілізувалася майором. На жіночі плечі Оксани лягли нелегкі випробування війни, яка поглинала її підлеглих, залишаючи душевний біль, який мимоволі накопичувався.
“Найбільше ятрить душу думка, що саме ти щось не врахувала і через тебе постраждали чи, найгірше, загинули люди! Кожний нормальний офіцер цю провину тримає в собі й постійно живе з нею… Ми ж відповідаємо за кожного свого бійця.
…Дуже страшно було умовляти хлопців зайняти позиції, коли туди дійти фактично неможливо, – з клубком у горлі розповідала майор. – І ти гостро усвідомлюєш, що ці люди можуть померти. Купа контужених, купа поранених – тих, що були перед ними, й вони все це бачать…
На моїх очах загинула санінструкторка – її розірвало міною… Найстрашніше, коли привозять речі загиблого, й раптом до нього починають телефонувати рідні. Я ніколи не брала слухавку…”
– І все ж, що запам’яталося найбільше?
– Це дивовижна і драматична історія про одного із “кіборгів”, як називають хоробрих захисників Донецького аеропорту. Йдеться про Федора Мисюру з дев’ятої роти третього батальйону 80ї десантноштурмової бригади, який на початку 2015 року добровільно пішов у епіцентр війни – термінал ДАПу.
Їх запитали: “Можливо, хтось передумав? Тоді можете вийти зі строю, заміну ми знайдемо!”.
“Ніхто не вийшов, – констатує Федір Мисюра. – Не знайшлося нікого, хто б скористався такою можливістю”.
У ніч на 14 січня, бійці зайшли в термінал. Уже 15 січня наш герой отримав важке поранення, яке вважається медиками не сумісним із життям. Попрощався з друзями. Та вправний талановитий лікар Ігор Зінич з позивним “Псих”, заходився його рятувати в складних умовах під акомпанемент ворожих обстрілів і зробив усе можливе і неможливе, щоб “важкий” протримався до відправки в Дніпровський шпиталь. За оцінками медиків, шансів вижити у нього майже не було. Проте хірурги взялися робити операції, під час якої в Мисюри на 8 хвилин зупинилося серце. Йому через розтин у грудній клітині зробили прямий масаж серця і відновили кровообіг. Він вижив! Про таких кажуть: його вберіг Бог!
Звідки така непереборна жага до життя? Пояснюючи, сам герой нашої розповіді згадує свого янголаохоронця – донечку Софійку. Він взяв з собою її маєчку, яка на війні стала для нього своєрідним оберегом…”
Вважаю, що найкращими словами про криваву російську навалу на Сході України скажуть уривки із розповідей мого героя – поета, письменника Бориса Гуменюка: “Коли у моїй країні в 2014 році почалася війна, я раптом зрозумів, що підсвідомо готувався до неї давно. Ймовірно українці десь на генетичному рівні знали, що рано чи пізно ця російська тварюка нападе на наші землі. Якщо ми не здолаємо її нині, дозволимо захопити наші території, то через десять років воювати будуть наші діти, а ще за 30 років — наші онуки. Ми хочемо та і маємо раз й назавжди вирішити цю вікову проблему.
Це столітня війна до повної ліквідації того, що сьогодні називається Російська Федерація. У нас вибору іншого немає, бо він наш сусід і своє місце розташування Україна не в змозі поміняти.
Ми ймовірно і причетні до того, що той монстр взагалі з’явився. Наші князі і ми йшли й будували ту імперію під назвою Росія. Мабуть їм розум затьмарило, бо хотіли православного царства, тому створили такого монстра. Нині українцям потрібно діяти за висловом Тараса Бульби: “Я тебе породив, я тебе і вб’ю” із однойменної повісті Миколи Гоголя, бо у нас немає іншого виходу.
Запевняю, що наші добровольці ніколи не погодяться з тим, щоб віддати частину України загарбницькій Росії. Крим, Донецька і Луганська області — це українські землі. І завжди будуть українськими! За свою землю ми будемо битися до кінця, навіть якщо буде наказ залишити її. Бо ми пробудили в собі приховані й напівсонні енергії українського лицарства і воїнства. У чоловіків, які часто виглядали тюхтіями, гречкосіями і свинопасами, раптом прокинувся дух лицарства, вони взяли зброю й стали в обороні своєї країни”.
– Пані Валентино, відчуваю, що Ви зріднилися зі своїми героями…
– Так, нас поріднила війна: усіх, хто воює, чекає, не втрачає надії, сподіваючись на диво, хто підтримує, допомагає, розповідає, пише… Ми стали єдиним цілим. І коли запитують, чи маю я право писати про ту пекельну війну, то зізнаюся, що бачу її “нутро” очима своїх героїв, переживаю разом з ними, у тривозі та вболіванні за кожного пораненого, в журбі й печалі за кожним загиблим бійцем. Відчуваю кожну розхристану, зболену душу, поділяю їх обурення неподобствами у мирному житті, щоразу йдучи вулицею, їдучи в метро, всюди споглядаючи – тут насправді, інший світ, у якому, здається, про війну і не чули. Боляче!
Непоправна печаль згорьованих батьків, чиї сини здійнялися журавлиним ключем у далекий вирій, звідки немає вороття. За кожною історією – стражденна людська доля. Стримувати емоції стає дедалі тяжче, незагоєний біль наростає, нагнітається вже сім років поспіль, за кожною історією – сотні, тисячі подібних.
Я вдячна усім моїм оповідачам за щирі сповідіспомини і про живих, і, особливо, про загиблих синів. Низький уклін усім матерям! Пам’ятаймо полеглих. Шануймо живих.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment