Андрій БОНДАРЧУК,
народний депутат України першого скликання
Є у світі одна країна, яка досі не має своєї Конституції, – Англія. І від цього вона не потерпає, бо там шанують закони старих часів і нові. Інші ж держави бачать шлях до порядку в країні у наявності Основного Закону, який регламентує відносини всіх гілок влади, права, свободи і відповідальність громадянина. Вочевидь, це правильно. Хоча є й випадки, коли Конституції приймаються як формальність, аби світова спільнота не звинувачувала країну у відсутності Основного Закону. Конституції мають монархічні, диктаторські режими. Однак це не означає, що там дотримуються демократичних прав і свобод своїх громадян, як це було з Конституціями СРСР, УРСР, інших “вільних” республік. Їх самовизначення було передбачене як конституційне право. Але спробуй скористайся ним. Лише за розмову про це можна було поплатитися мордовськими концтаборами або й життям.
І це при тому, що сталінську Конституцію пропаганда без угаву називала “найдемократичнішою” в світі, інші – “буржуазними”. Зрозуміло, ідеальних Конституцій, як і законів, у природі не існує. Але всі хочуть назвати свою “демократичною”, вкладаючи у це поняття різний зміст. Одні розуміють це як необмежену свободу особистості (форму анархії), інші – як суворе дотримання законів, рівне для усіх громадян країни. Останнє, на мою думку, найбільш правильне. Відомий політичний і громадський діяч, прем’єр-міністр Англії Вінстон Черчілль зауважив, що демократія не є ідеальною формою правління, однак кращої людство не придумало. У Європі першою діючою Конституцією стала французька, прийнята у 1791 році. Однак найпершою визнається Конституція нашого Пилипа Орлика.
В Україні, як зазначалось, справжній конституційний процес розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України, наповненням її змісту новими законами, постановами, змінами і поправками до діючої Конституції УРСР. Однак це законодавче “латання дір” не було виходом із ситуації. Країні украй потрібна була нова Конституція. Це зазначали у своїх передвиборних програмах багато кандидатів, згодом – на перших пленарних засіданнях ВР. Про це йшлося і у виступі претендента на Голову ВР В. А. Івашка, пізніше – у виступах інших кандидатів на посаду Голови ВР, коли її зрікся Івашко.
Перша спроба створення Конституційної Комісії для розробки нового Основного Закону з 50 чоловік була ще 3 серпня 1990 року. Але склад комісії був настільки пропартійним, прочиновницьким, що після бурхливої дискусії, впертого небажання більшості опозиція почала знімати кандидатури своїх представників, вийняла картки для голосування. Голосування за відсутності кворуму не відбулось. Була ще одна спроба, але теж невдала.
Лише 24 жовтня 1990 року, після зміни підходу до формування Комісії, напружених гарячих дебатів був сформований новий склад, куди ввійшов і я. Складалась вона переважно з депутатів. Постійно діяла робоча група з числа науковців. Відверто кажучи, небагато з нас відчувало обсяг і складність цієї відповідальної роботи. Так, на розробку концепції Конституції було визначено всього два місяці, у грудні її повинна вже була схвалити ВР. Реально на це пішло більш як півроку. Але перш, аніж розглянути її у ВР, у квітні 1991 року Конституційна Комісія провела науково-практичну конференцію “Концепція і принципи нової Конституції УРСР”.
Після цього у ВР при обговоренні проєкту виступило рекордне число депутатів і вчених – 64. Шпаги схрестились навколо ставлення до радянської влади. Л. М. Кравчук закликав знайти варіант поєднання органів радянської влади і Президента. С. І. Гуренко, В. І. Желіба, О. О. Мороз, В. І. Дідик та інші – проти президентської влади, вона, мовляв, загрожує демократії, ліквідує органи радянської влади. Резонною була заувага академіка І. Р. Юхновського: де, мовляв, ви бачили радянську владу? Її давно замінив диктат КПРС. Пропозицій було багато, в тому числі за федеральний устрій, двопалатну ВР тощо. Була підтримана назва “Конституція України”, проведення референдуму про нову Конституцію.
Пророчими виявились слова Л. Г. Лук’яненка: “Я думаю, – сказав він, – що найближчим часом ми закінчимо процес виходу з-під влади Москви, перетворимося у самостійну українську державу”.
Радикальні зміни до проєкту були внесені після прийняття Акту про Незалежність України. З нього було вилучено багато положень, які стосувались політичної системи тощо. Знов було запропоновано варіанти одно- і двопалатної системи, скасовано посаду віце-президента, прокуратуру віднесено до системи судової влади, місцеві Ради – до органів місцевого та регіонального самоврядування. Однак, бувало, вилучались і положення, які мали для України, як держави, визначальне значення. Сум огорнув душу, коли на одному з засідань Комісії, де розглядався останній варіант проєкту, виявилось: зникла стаття про українську мову як державну! Поставили питання на голосування. Голоси розділились порівну. Як вже згадувалось, виїмку статті про мови зробив, задля “спокою в країні” співголова Л. М. Кравчук. Тоді статтю вдалось відновити. Але вселяло невпевненість у принципи одного з керівників держави, які він може змінювати під впливом обставин. Вони можуть бути для нації вирішальними.
Гострої дискусії під час обговорення набуло питання дальшої долі ВР. Воно було однією з головних вимог студентської революції, оскільки тоді Рада виявилась неспроможною вирішити історичне завдання здобуття Незалежності. Тепер ситуація різко змінилась – Незалежність здобуто. Але з прийняттям Конституції достроковий розпуск ВР ставав реальністю. Це загрожувало багатьом депутатам із більшості, які у зв’язку із забороною КПУ, перейшли на постійну роботу у ВР, бо втратили свої пости і посади, що ствердив і Кравчук.
Конституційна Комісія схвалила проєкт і рекомендувала винести його на всенародне обговорення. Воно тривало чотири місяці. Близько 190 тисяч громадян взяли участь у обговоренні – майже всі обласні, районні ради, багато трудових, наукових, учбових та інших колективів тощо. Конституційній Комісії було передано 47 тисяч зауважень і пропозицій. Вони були опрацьовані, деякі враховані. Однак в основному проєкт не зазнав помітних змін і до його розгляду Комісія повернулася наприкінці вересня 1993 року.
Робота над новою Конституцією відбувалася у вкрай складних умовах: шахтарські страйки, зростання інфляції, падіння соціально-життєвого рівня народу, невдоволення роботою ВР, уряду, Президента. Велась підкилимна боротьба між співголовами Комісії – Президентом і Головою ВР, які не могли поділити влади, визначитись на майбутнє. Тяжіло питання про референдум щодо довіри до ВР і Президента. Парламентську більшість цілком влаштовувала стара, трохи підлатана Конституція. Демократи теж не горіли бажанням займатись цим. Вони бачили себе на барикадах боротьби за новий парламент. І замість роботи над Конституцією, все частіше лунали заклики про розгляд нагальних питань, які висувало невдоволене населення, сезонні сільськогосподарські кампанії.
Тому такою байдужою була доповідь І. С. Плюща 24 вересня 1993 року щодо проєкту Конституції. На початку жовтня ще два дні парламентарії гостро дискутували щодо проєкту Основного Закону і механізму його прийняття. 23 жовтня в пресі був оприлюднений останній доопрацьований проєкт Конституції. Це була остання крапка конституційного процесу парламенту першого скликання.
Його продовжили народні депутати ВР другого скликання. Їм було легше. Законодавча база Основного Закону була готова, хоча деякі поправки – в кращий чи гірший бік – було зроблено. І ось незабутня “Конституційна ніч” 27–28 червня 1996 року. Вранці Україна дізналась: у неї є нова Конституція! Через рік після цієї дати ті, хто зробив найбільший творчий внесок у створення Конституції (в тому числі і автор цих рядків), були відзначені державними нагородами. Минуло небагато років – і Конституція стала розмінною монетою в протистоянні політичних сил, що стало не на користь нинішньому суспільству.
